У театрів теж бувають дні народження. А в театру Лесі Українки – цілий огого-ювілей. Сто років!
Святкували театральним ревю. Була міністерка культури, керівники інших театрів, поважні гості. Не було жодного офіціозу. Легко, весело, швидко. Наприкінці хотілося ще.
На сцені – актори різних поколінь. Співали, танцювали, показували фрагменти вистав, згадували колишніх суперзірок і 25 колег та колежанок, які нині у війську.
Жартували над собою, модними режисерами й постановками, які мали стати шедеврами, але не склалося . І над глядачами також: над тими слонами у партері, які сидять, шарудять, пишуть смски і прівєти, і смачно кушають канхвети. «Дістала пачку Рафаелло, її в антракті задушив Отелло».
На весь екран
А ще вистачило сміливості посміятися з гонорарів запрошених театром зірок. Тих самих, які свого часу першим засвітив «Главком» і збурив емоції всередині трупи. Коли театр може жартувати навіть на такі теми, це добрий знак. Було щемливо, ностальгійно, смішно й дуже по-людськи.
Але сто років – це не лише про історію. Театр Лесі не застиг у своїй легенді, він українізується, осучаснюється, шукає нову мову й експериментує. Не все обов’язково має вдаватися з першої спроби. Важливо, що театр не застряг у власному минулому, а рухається далі. Навіть Лариса Кадочникова вже легко співає українською і танцює в свої майже… Але ж «Актрисі завжди 18».
Усе це варто підтримати, ходити на вистави, цікавитися новими постановками, давати шанс експериментам. Бо театр – не музей, а живий процес.
Зі століттям! І до зустрічі в театрі.
