Попри постійну увагу до санкцій як у Вашингтоні, так і в Брюсселі, насправді цей важіль тиску на РФ працює не так активно, як міг би.
Більше того, подекуди ми спостерігаємо відвертий відхід від самої логіки обмеження співпраці з Москвою в критично важливих галузях – насамперед в енергетиці. Причому не лише з вини країн – політичних аутсайдерів, а й самого європейського мейнстріму.
Нещодавно здивувало надання згоди владою Нижньої Саксонії на розширення заводу Advanced Nuclear Fuels (ANF) французької державної компанії Framatome, де налагодять виробництво ядерного пального для АЕС радянського зразка у співпраці з дочірньою структурою «Росатому» – ТВЕЛ (TVEL). Ідеологічно це явно дисонує з планами ЄС щодо повної відмови від закупівель енергоносіїв у РФ найближчим часом.
Ініціатори такого рішення аргументують його тим, що воно дасть змогу бути незалежнішими від російських поставок твелів тим країнам, які досі експлуатують АЕС радянського зразка, – насамперед Словаччині та Угорщині.
Проте це не єдиний можливий шлях виходу із залежності від Росії в цьому питанні. Наприклад, Фінляндія розв’язує цю проблему, переходячи на паливо західних виробників, зокрема американської компанії Westinghouse.
Формально співпрацею з «Росатомом» німці та французи нічого не порушують. Санкцій ЄС проти цього російського монополіста так і не запровадили через багаторічний спротив Будапешта та Братислави.
А тепер їхні політично мотивовані вето збіглися з економічними інтересами окремих компаній Берліна й Парижа, що цементує наявну ситуацію на довгі роки, незалежно від політичних змін у ЄС. А підстав, щоб запровадити санкції проти «Росатому», було більш ніж достатньо. І це не лише захоплення Запорізької АЕС. «Росатом» – це й частина російського ВПК, адже відповідає за ядерний потенціал держави.
Компромісним виявився і довгоочікуваний 21-й санкційний пакет ЄС. Поряд із важливими нововведеннями – фіксацією цінової стелі на російську нафту на рівні 44,1 долара за барель до липня 2027 року, санкціями проти низки суден тіньового флоту та підприємств ВПК, а також фінансовими обмеженнями – деяких додаткових системних заходів у пакеті ми так і не побачили.
Це, зокрема, стосується заборони на в’їзд для колишніх російських комбатантів, яку активно лобіювали країни, для яких кожен новий росіянин на їхній території є чинником ризику. Але інтереси туристичного бізнесу переважили безпекові міркування.
Не зовсім визначеною залишається й ситуація з «пекельними санкціями» покійного сенатора Ліндсі Грема. Попри те, що президент США Дональд Трамп задекларував підтримку законопроєкту, процес знову застопорився – цього разу через дискусію між республіканцями та демократами щодо того, як саме ці санкції вводити й скасовувати. Опоненти Трампа не хочуть, щоб цей закон розширював права президента.
Хотілося б сподіватися, що найближчим часом питання врегулюють. Водночас, як випливає з тексту закону, розраховувати на автоматичні обмежувальні заходи не доводиться. Усе, як і раніше, визначатиме баланс інтересів усередині Білого дому.
Захід активно працює над санкціями вже 12-й рік – від самого початку російської агресії у 2014-му. Однак досі вони не лише не перекрили Москві можливостей обходити їх – санкції й самі рясніють винятками та прогалинами, продиктованими економічними й політичними інтересами окремих компаній і країн.
Егоїстичні інтереси учасників ринку та викликані ними санкційні компроміси справді можуть заощадити певні кошти окремим компаніям у тій чи іншій країні. Проте завтра такі системні послаблення можуть обернутися незрівнянно більшими витратами для всього суспільства.
Можливо, якби у 2014 році обрали жорсткіший підхід до санкцій у відповідь на анексію Криму, сьогодні Європа не мусила б готуватися до збройної відсічі Росії у війні нового покоління – фактично до Третьої світової.
