Чи може нелицарський політичний орден «Трамплієрів» існувати після епохи Трампа? І чи продовжиться дрейф очільника Білого дому в бік російського диктатора Путіна після розгромних виборів? Ці два запитання закономірно виникають після листопадових виборів у Сполучених Штатах.
Американський рух MAGA давно перестав бути просто політичним інструментом Дональда Трампа. Те, що свого часу виникло як персоналістський протест проти традиційного істеблішменту Республіканської партії, поступово перетворилося на окрему політичну субкультуру, ідеологічну систему координат і механізм мобілізації значної частини американського суспільства.
Порівнюючи MAGA з політичним орденом, а його прихильників із «тамплієрами» ми можемо говорити про спільноту, котра об’єднана не лише програмними положеннями, а й символами, колективною ідентичністю, відчуттям історичної місії та персональною лояльністю до політичного лідера.
Однак саме тут виникає принципове питання: чи здатна така система існувати після зникнення зі сцени свого головного символу, чи вона приречена розпастися на конкуруючі угруповання, щойно Трамп перестане бути центром тяжіння американської правиці?
Відповідь потребує розмежування двох явищ: трампізму як персонального політичного феномену і MAGA як ширшого суспільно-політичного руху. Трампізм значною мірою побудований на особистому стилі Дональда Трампа, його комунікаційній манері, конфліктності, здатності перетворювати політичні суперечки на питання особистої відданості та протиставляти себе традиційним інститутам.
MAGA натомість має значно глибше соціальне коріння. Його живлять недовіра до федеральної бюрократії, невдоволення наслідками глобалізації, культурні конфлікти, міграційне питання, відчуття економічної та статусної маргіналізації частини американського середнього класу, а також переконання, що традиційні політичні еліти втратили зв’язок із суспільством. Ці настрої не виникли разом із Трампом і не зникнуть самі по собі після завершення його політичної кар’єри.
Враховуючи ці фактори MAGA варто розглядати не як тимчасову персональну кампанію, а як прояв глибшої трансформації американського консерватизму. Республіканська партія за останнє десятиліття змінила свою внутрішню структуру: значна частина її активістів, виборців і політичних представників почала оцінювати лояльність до трампівської системи поглядів як важливіший критерій політичної належності, ніж традиційні консервативні догми.
У результаті рух MAGA поступово перетворився на своєрідну політичну екосистему, яка має власні медійні канали, інтелектуальних захисників, громадські організації, донорські мережі, активістську інфраструктуру та механізми тиску на республіканських політиків. Це створює передумови для його існування незалежно від того, хто саме перебуватиме в Білому домі.
Однак політичний орден не може нескінченно існувати лише завдяки пам’яті про свого засновника. Йому потрібна наступність, а наступність передбачає появу нових лідерів, здатних не просто копіювати засновника, а запропонувати власну версію його політичної спадщини.
І тут починається найскладніша проблема для MAGA. Дональд Трамп створив політичну коаліцію, в якій особиста харизма, демонстративна непокора правилам і здатність постійно перебувати в центрі суспільної уваги стали невіддільними елементами політичної мобілізації.
Проте харизма не передається у спадок, як партійний апарат або виборчий округ. Можна успадкувати гасла, медійну інфраструктуру, політичні технології та навіть частину електоральної бази, але неможливо разом із цим успадкувати особистий зв’язок між лідером і його прихильниками.
У цій ситуації особливого значення набувають постаті віцепрезидента Джей Ді Венса, державного секретаря Марко Рубіо та інших представників нового республіканського покоління.
Венс уособлює спробу надати трампізму більш системного, інтелектуально оформленого вигляду, поєднавши популістську риторику з критикою глобалізму, скепсисом щодо міжнародних зобов’язань США та концепцією національного суверенітету.
Рубіо представляє дещо іншу традицію – більш інституційну, орієнтовану на американське глобальне лідерство та стратегічне стримування тоталітарних держав. Обидва політики можуть претендувати на роль спадкоємців частини республіканської коаліції, але їхні політичні світогляди не є тотожними. І ця різниця може стати джерелом майбутньої внутрішньої конкуренції.
Розгромна поразка республіканців на проміжних виборах 3 листопада 2026 року зробила цю проблему значно гострішою. Демократи отримали контроль над обома палатами Конгресу, а результати голосування стали масштабним електоральним сигналом невдоволення політикою адміністрації Трампа.
Водночас було б перебільшенням трактувати цей результат як неминучий крах «Трамплієрів» з MAGA або однозначне відторгнення всіх його ідей американським суспільством. Проміжні вибори є оцінкою конкретної адміністрації, її політики та політичних обставин відповідного моменту, а не референдумом щодо кожного елемента ідеології руху.
Якщо ж говорити про політичні перспективи MAGA після Трампа, то тут можливі щонайменше три взаємопов’язані процеси.
Перший – інституціоналізація руху всередині Республіканської партії. Його прихильники можуть зберегти вплив на праймеріз, формування партійних програм, кадрову політику та вибір кандидатів на місцевому й федеральному рівнях.
Другий – персоналізація боротьби за спадщину Трампа, коли кілька політичних фігур одночасно претендуватимуть на право представляти справжнє MAGA.
Третій – поступова фрагментація руху на групи, які можуть мати спільне бачення культурних і внутрішньополітичних питань, але будуть розходитися щодо економіки, зовнішньої політики, оборонних витрат і відносин із союзниками США.
Визначальним може виявитися третій процес. Адже MAGA ніколи не був цілком однорідною ідеологічною конструкцією. У його межах співіснують економічні націоналісти, релігійні консерватори, прихильники жорсткої міграційної політики, ізоляціоністи, противники американського військового втручання за кордоном і традиційні республіканські прихильники сильної оборони.
Поки ці групи об’єднує Дональд Трамп, внутрішні суперечності можна відкладати або маскувати персональною лояльністю. Коли ж постане питання про нового лідера, доведеться визначати, яка саме складова руху є його справжнім ідейним ядром. Тому післятрампівська епоха може принести не стільки зникнення MAGA, скільки боротьбу за його політичне визначення.
Не менш важливим є характер відносин Трампа з російським диктатором Путіним і можливість подальшого зближення Вашингтона з Москвою. У випадку Трампа й Путіна спостерігається специфічна модель взаємодії, в якій персональна дипломатія, прагнення до домовленості між лідерами та уявлення про великі держави як головних суб’єктів міжнародної системи відіграють помітну роль.
Трамп неодноразово демонстрував готовність вести переговори з Путіним без попереднього досягнення узгодженої позиції із європейськими союзниками. Такий підхід відрізняється від традиційної трансатлантичної моделі, де американська позиція щодо Росії формувалася в тіснішій координації з НАТО та Європейським Союзом.
Особливість цієї дипломатії полягає в тому, що Трамп схильний розглядати припинення війни як потенційну основу для ширшого відновлення американсько-російських відносин. Для нього нормалізація взаємин з Москвою може бути представлена як самостійний зовнішньополітичний результат, а не лише як наслідок виконання Росією конкретних умов безпеки.
Якраз у цьому моменті виникає принципова суперечність між логікою Вашингтона і логікою європейської безпеки: якщо дипломатична домовленість передбачає поступки агресору без надійних гарантій для України, вона може створити не передумови стабільності, а стимули для подальшого перегляду кордонів силою.
Водночас було б хибно вважати, що Путін отримав у особі Трампа передбачуваного партнера. Між ними існує фундаментальна асиметрія політичних інтересів. Кремль не готовий розглядати заморожування конфлікту по лінії фронту без міжнародного визнання окупованих Російською Федерацією українських територій як нової геополітичної реальності, послаблення санкцій, обмеження українського суверенного вибору та фактичного перегляду архітектури європейської безпеки.
Вашингтон, незалежно від персональних симпатій президента Трампа, має враховувати власні стратегічні інтереси, позицію Конгресу, оборонного сектору, розвідувальної спільноти, військового командування та союзників. А ці інтереси не завжди збігаються з російськими.
Тому говорити про повну стратегічну єдність Трампа і Путіна було б перебільшенням. Хоча можна відмітити наявність політичних рішень адміністрації, які об’єктивно відповідають окремим інтересам Кремля. Особливо це стосується послаблення економічного тиску на Росію, дипломатичний тиск на Київ задля досягнення сумнівних швидких домовленостей та готовність обговорювати майбутнє європейської безпеки у форматі переговорів великих держав.
Особливе значення має й те, що після листопадових виборів Трамп опинився перед подвійним викликом. Усередині країни його адміністрація зіткнулася з посиленням парламентського контролю, а в зовнішній політиці зберігається потреба демонструвати результативність американської дипломатії.
За таких обставин відносини з Путіним можуть стати для президента Трампа одним із напрямів, на яких він намагатиметься сформувати власну політичну спадщину. Однак це не обов’язково означає безперервне зближення. Можливі й протилежні кроки щодо Москви або зміна переговорної тактики, якщо Кремль не забезпечуватиме бажаного Трампу результату.
Важливо також розуміти, що перемога демократів у Конгресі не дає їм повного контролю над зовнішньою політикою. Президент зберігає значні конституційні повноваження у сфері дипломатії та військових рішень.
Водночас нова конфігурація Конгресу створює додаткові можливості для блокування окремих ініціатив, контролю фінансування, розслідувань і політичного тиску. Адже існує суперечність: внутрішньополітичні позиції Трампа ослабли, але його повноваження у зовнішній політиці залишаються значними.
Для України ця обставина має принципове значення. Києву не варто будувати свою стратегію виключно на припущенні, що демократична більшість у Конгресі автоматично змінить політику Білого дому. Так само не слід ототожнювати позицію американського президента з позицією всіх Сполучених Штатів.
Американська політична система набагато складніша за персоналістську модель, яку постійно демонструє сам Дональд Трамп. У ній залишаються інституції, політичні сили, економічні інтереси та безпекові зобов’язання, здатні впливати на зовнішньополітичний курс навіть за умов глибокої поляризації американського політикуму.
І для української дипломатії особливо важливо, щоб питання підтримки України не перетворилося на виключно партійне питання американської політики. Воно має залишатися питанням американських національних інтересів, стримування агресії, стабільності європейського континенту та міжнародного порядку, заснованого на суверенітеті держав.
Існує ще один аспект, який заслуговує на особливу увагу: російська стратегія щодо американського суспільства не обмежується відносинами з конкретним президентом. Для Кремля значно вигіднішою є ситуація, за якої Сполучені Штати втрачають внутрішньополітичний консенсус щодо власної ролі у світі, а їхні союзники починають сумніватися в довгостроковій надійності американських гарантій безпеки.
У такій системі координат навіть тимчасові коливання американської політики можуть мати стратегічні наслідки. Якщо європейські держави починають сумніватися у Вашингтоні, якщо Україна змушена враховувати ризик скорочення американської підтримки, а Москва отримує можливість вести окремі переговори з різними західними столицями, Росія досягає частини своїх геополітичних цілей навіть без формального союзу зі Сполученими Штатами.
Тому проблема полягає не тільки в особистих відносинах Трампа і Путіна. Вона значно ширша: чи залишатимуться Сполучені Штати гарантом європейської безпеки, чи поступово будуть переходити до моделі вибіркової участі у міжнародних справах, де відносини з великими державами будуватимуться переважно на ситуативних угодах.
Для Росії другий варіант відкриває додаткові можливості. Для Європи він означає необхідність прискореного формування власної оборонної спроможності. А для України потребу в диверсифікації зовнішньої підтримки та максимальному закріпленні безпекових домовленостей на інституційному рівні.
Повертаючись до метафори MAGA-«трамплієрів», варто зазначити, що політичні ордени, як і релігійні чи ідеологічні спільноти, можуть переживати своїх засновників, але не обов’язково зберігають первісну форму.
Історія американської політики знає приклади рухів, які змінювали своїх лідерів, трансформували програмні положення та поступово ставали частиною ширшої партійної традиції.
MAGA може пройти саме такий шлях. Його соціальна база, політична мова та критика традиційного істеблішменту навряд чи зникнуть разом із завершенням президентської кар’єри Трампа. Але цілком можливо, що сам рух поступово втратить свою персональну цілісність і перетвориться на кілька конкуруючих течій американського національного консерватизму.
Проміжні вибори листопада 2026 року, таким чином, свідчать не стільки про кінець MAGA, скільки про початок нового етапу його внутрішньої трансформації.
Коли Трамп залишається президентом до завершення конституційно визначеного терміну, але його політична монополія всередині Республіканської партії вже не може сприйматися як безумовна. Попереду боротьба за спадщину, за право визначати ідеологічний зміст руху та за контроль над партійною машиною напередодні президентських виборів 2028 року.
Щодо російського напряму, то листопадова поразка республіканців сама собою не гарантує зміни зовнішньополітичного курсу Трампа. Трампівська схильність до персональної дипломатії з Путіним, прагнення до досягнення великої домовленості та готовність переглядати усталені підходи до санкцій і міжнародних зобов’язань залишаються важливими характеристиками його політики.
Але ступінь їхнього подальшого впливу залежатиме від поведінки Кремля, внутрішньополітичних обмежень, позиції Конгресу та здатності європейських союзників виробляти узгоджену стратегію.
І після проміжних виборів до Конгресу, які послабили позиції Білого дому, Москва намагатиметься використати цю ситуацію для досягнення нових економічних поступок і послаблення санкцій.
У ширшій історичній перспективі головне питання полягає навіть не в тому, чи переживуть «трамплієри» свого засновника і чи продовжить Трамп шукати порозуміння з Путіним.
Головне – чи зможе американська демократія зберегти інституційну стійкість в умовах персоналізації політики, чи збережуть Сполучені Штати стратегічну послідовність у відносинах із союзниками та чи залишиться міжнародний порядок захищеним від спроб його силового перегляду.
