Лугинський районний суд Житомирської області не задовольнив позов батька, який проходить військову службу та просив юридично підтвердити, що самостійно виховує й утримує неповнолітнього сина. Суд визнав, що проживання дитини з батьком і обмежена участь матері у її житті самі по собі не доводять факту самостійного виховання. Про це повідомляє «Главком» із посиланням на «Судово-юридичну газету».
Обставини справи
У березні 2026 року чоловік звернувся до суду, щоб встановити факт самостійного виховання та утримання дитини. Сторони мають двох дітей. Подружжя офіційно розлучилося 2024 року. Після цього син жив із матір’ю у німецькому місті Гунценгаузен. Однак у липні 2025 року через непорозуміння між ними батько забрав хлопчика до себе.
За словами позивача, відтоді син постійно проживає з ним і перебуває на його повному утриманні. Чоловік займався вихованням дитини, її здоров’ям, фізичним і духовним розвитком, а також адаптацією після переїзду та зміни навчального закладу.
Водночас батько стверджував, що з середини 2025 року мати припинила піклуватися про сина та не бере участі в його вихованні, не надає матеріальної допомоги й не цікавиться його життям.
У лютому 2026 року чоловік був призваний на військову службу. Після цього мати до України не повернулася і дитину до себе не забрала. На той момент син фактично перебував під опікою бабусі з боку батька, яка є пенсіонеркою.
Під час судового розгляду дитина повідомила, що хоче жити з батьком удома.
Свідки – сусідки та бабуся хлопчика – підтвердили, що мати залишила сина батькові, після його мобілізації не приїжджала та грошей на утримання дитини не передавала.
Також суд дослідив акт обстеження матеріально-побутових умов від 17 лютого 2026 року. У ньому зазначено, що син проживає з батьком, а для його проживання та навчання створені належні умови.
Довідки з ліцею підтвердили, що хлопчик навчається там із 1 вересня 2025 року, а мати не бере участі у його шкільному житті. Згідно з довідкою лікаря-педіатра, на медичні прийоми дитину супроводжує батько.
Орган опіки та піклування також підтримав позицію чоловіка. У висновку, затвердженому рішенням виконавчого комітету від 14 квітня 2026 року № 66, орган вважав доцільним встановити факт самостійного виховання та утримання сина батьком.
Чому суд відмовив у позові
Суд нагадав, що відповідно до статті 51 Конституції України батьки зобов’язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття.
Частина 1 статті 18 Конвенції про права дитини передбачає, що обоє батьків несуть основну відповідальність за виховання та розвиток дитини, а її найкращі інтереси мають бути предметом їхнього першочергового піклування.
Крім того, стаття 141 Сімейного кодексу України встановлює рівність прав та обов’язків матері й батька щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі. Розірвання шлюбу або окреме проживання від дитини не впливає на обсяг батьківських прав і не звільняє від відповідних обов’язків.
Суд погодився, що син фактично проживає з батьком. Однак наголосив: утримання дитини є законним обов’язком обох батьків.
При цьому позивач не надав доказів того, що саме він самостійно несе всі витрати на утримання сина, а мати взагалі не бере участі у його матеріальному забезпеченні. Самих пояснень чоловіка та показань свідків для підтвердження цієї обставини суду було недостатньо.
Також суд не погодився з висновком органу опіки та піклування, оскільки вважав його недостатньо обґрунтованим і таким, що не враховує інтереси обох батьків.
Окремо суд зазначив, що саме по собі проживання матері окремо від дитини та її обмежена участь у вихованні не є достатньою підставою для встановлення факту самостійного виховання сина батьком.
Для такого рішення необхідно довести обставини, які свідчать про припинення або істотне обмеження батьківських прав іншого з батьків у порядку, визначеному законом.
Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2026 року у справі № 487/11354/24.
Відповідно до частини 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та частини 4 статті 263 Цивільного процесуального кодексу України інші суди мають враховувати висновки Верховного Суду щодо застосування норм права.
У підсумку суд дійшов висновку, що позивач не довів умисного ухилення матері від виконання батьківських обов’язків.
Лугинський районний суд Житомирської області у справі № 281/144/26 відмовив у задоволенні позову про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина батьком.
