Наприкінці липня румунські F-16 тричі за три дні відкривали вогонь по російських дронах – 24-го, 25-го і 26-го, останній збили вже над територіальними водами. Бухарест викликав російського посла й оголосив про висилку дипломата.
Загалом із 2022 року дрони порушували румунське небо 33 рази, і вісімнадцять із цих випадків припадають на нинішній рік. Тобто те, що ще торік називали інцидентом, перетворилося на щось схоже на графік.
Найцікавіше тут не самі дрони, а те, що ця історія показує про природу колективної оборони. У нас про неї говорять так, ніби це технічна процедура: є стаття 5, є зобовʼязання, отже, буде відповідь.
Насправді жодна стаття не стріляє сама. Договір лише описує, що союзники «вважатимуть» напад на одного нападом на всіх – а далі починається політика: хто саме визнає це нападом, з якою швидкістю, з якою внутрішньою підтримкою і з якими наслідками для власних виборів.
Колективна оборона – це не пункт документа, а політична готовність, і перевіряють її не на саміті, а о третій ночі, коли рішення треба ухвалити за хвилини й без консультацій.
Росія це розуміє краще за багатьох у Брюсселі. Гібридний тиск тому й будується як серія дій, кожна з яких трохи нижча за поріг, після якого доводиться реагувати всерйоз. Дрон, який залетів і впав. Дрон, який збили – і нічого не сталося. Логіка тут не в шкоді, а в звиканні: щоразу альянсу дешевше не помітити, ніж помітити.
16 липня Радослав Сікорський і Гітанас Науседа майже одночасно попередили про можливу провокацію під чужим прапором – дрони, які виглядатимуть як українські, щоб перекласти на Київ відповідальність і водночас перевірити реакцію. Литовський президент послався на розвідку, польський міністр описав механіку. Синхронність двох заяв – сама по собі сигнал: на східному фланзі це вважають не гіпотезою, а сценарієм.
Проти цього Європа будує «дронову стіну» – European Drone Defence Initiative, частину дорожньої карти оборонної готовності. Перші спроможності обіцяють до кінця цього року, повну – до 2030-го. Проблема навіть не в термінах, а в арифметиці: за розрахунками Rheinmetall, повноцінне прикриття коштує близько 1,9 млрд євро на сто кілометрів, а східний периметр – це тисячі кілометрів. Помножте самі й порівняйте з річним бюджетом ЄС у 192,8 млрд. Стає зрозуміло, чому проєкт третій рік перебуває в стадії архітектури.
Тут легко зісковзнути в улюблений жанр «Європа безнадійна», але це було б неправдою. 12 липня посли ЄС не змогли домовитися про двадцять перший пакет санкцій – застрягли на рибальському секторі й персональних обмеженнях. А двадцять третього липня його ухвалили, і він виявився найпотужнішим за чотири роки: банки, криптовалюта, тіньовий флот, оборонна промисловість.
11 днів. Європейський механізм працює – просто його такт вимірюється тижнями, а дрон долає відстань до аеропорту за хвилини. Ось де справжня проблема, і вона не про небажання, а про розбіжність швидкостей між системою, збудованою для узгодження, і загрозою, збудованою для раптовості.
І в цьому місці змінюється українська позиція, чого в нас майже не помічають. 15 липня в Києві Зеленський і Урсула фон дер Ляєн підписали перший договір у форматі Drone Deal. Мільярд євро одразу на дрони, ще десять – на дрони, ракети й авіацію з кредитної програми на девʼяносто мільярдів; спільне виробництво безпілотників і антидронових систем має початися до кінця цього року, протиракет – до 2028-го. Фон дер Ляєн сформулювала суть так: Україна перестала бути споживачем безпеки і стала її постачальником.
Зеленський ще на початку липня, виступаючи перед європейцями, сказав те саме з іншого боку – без українського досвіду й безпекової експертизи, перевірених у сучасній війні, гарантувати безпеку сьогодні просто неможливо.
Це не обмін компліментами, а фіксація асиметрії. У Європи є заводи, гроші й захищена від ударів територія. В України є те, чого не можна ні купити, ні швидко відтворити: єдина у світі армія, яка щодня воює з дронами й проти дронів, і промисловість, що виросла з мільярда до десятків мільярдів за три роки. Досвід не постачається пакетом допомоги.
І вперше за всю війну Київ тримає в руках актив, який Брюссель не може замінити грішми, – а це змінює характер розмови значно сильніше, ніж будь-яка декларація про підтримку.
Що з цього Україні. До кінця року буде видно три речі, і за ними судити чесніше, ніж за риторикою самітів. Чи почнеться реальне спільне виробництво антидронових систем у строк, а не «в архітектурі».
Чи зʼявиться у ЄС і НАТО зрозуміле правило реагування на дрон – хто ухвалює рішення про збиття і за скільки хвилин, бо резолюції Європарламенту із закликами збивати вже є, а процедури досі немає.
І чи буде Україна в європейських оборонних програмах учасником із рівним статусом, а не запрошеним консультантом. Наша безпека залежить не від того, наскільки нас у Європі люблять, а від того, наскільки дорого їй обійдеться нас втратити. Цю ціну ми зараз і встановлюємо – не проханнями, а тим, що вміємо робити краще за всіх.
