В Європі знову в центрі уваги – розслідування підриву російських «Північних потоків». Три з чотирьох ниток «Північного потоку» та «Північного потоку-2» були виведені з ладу ще восени 2022 року. Німецьке слідство продовжує розбиратися, хто стояв за цією диверсією, а перша справа проти одного з підозрюваних (українця Сергія Кузнєцова) уже дійшла до стадії обвинувачення. Йому, як ймовірному керівнику операції, інкримінують «антиконституційну диверсію, умисне спричинення вибуху за допомогою вибухових пристроїв та знищення об’єктів громадського користування».
Також німецькі правоохоронці не припиняють полювання за нашим співвітчизником Володимиром Журавльовим, якого підозрюють в участі у диверсії. У серпні цього року він був затриманий у Хорватії, а у вересні місцевий суд дозволив екстрадувати його до Німеччини. Натомість Журавльов попросив у Хорватії політичного притулку, обґрунтовуючи це тим, що у Німеччині на нього не чекає справедливий суд.
Сама історія з Журавльовим та Кузнєцовим, який вже перебуває під вартою в Німеччині, схожа на кримінальний міжнародний трилер. За версією німецького слідства, операцію на глибині близько 80 м організувала невелика група, що складалася з професійних водолазів, шкіпера, фахівця із вибухівки. Вони використовували для цього орендовану яхту. Сама можливість провести таку складну професійну роботу настільки обмеженими силами досі викликає у багатьох спеціалістів скепсис.
Проте за детективним сюжетом ховається інша, значно ширша історія. Щоб зрозуміти, чому ці вибухи стали для європейців настільки чутливою темою, варто повернутися трохи назад – коли ідея «Північного потоку-2» тільки з’явилася на горизонті.
Провідні західні енергетичні компанії охоче вкладали мільярди євро в нову російську «трубу», політик марили майбутнім дешевим газом і не помічали очевидного: разом із залежністю від російського газу Європа закладала підвалини найкривавішої війни XXI століття.
Як Європа облаштувала собі пастку
У 2011 році Росію та Євросоюз з’єднав газопровід «Північний потік», після вводення в експлуатацію обох ниток у 2012 році він мав сукупну пропускну спроможність у 55 млрд кубів газу на рік. Для порівняння: українською ГТС у 2011 році для постачання в європейські країни та Молдову проходило понад 104 млрд куб російського газу. Після запуску «Потоку» настільки великих обсягів Україна більше не транспортувала.
Але Москва виношувала плани і далі мінімізувати залежність від українського маршруту. Паралельно з запуском першого «Потоку» з’явилася ідея його розширення ще на дві нитки. Цей проєкт отримав згодом назву «Північний потік-2». Разом вони б дали можливість постачати до Європи 110 млрд куб. газу на рік. Якби ці плани втілилися, Москва кардинально б скоротила залежність від українського, білоруського та частини центральноєвропейських транзитних маршрутів.
На відміну від «Північного потоку-1», який виходив на російське узбережжя в районі Виборга, «Північний потік-2» мав починатися в районі Усть-Луги. Далі обидва маршрути пролягали дном Балтійського моря до німецького узбережжя поблизу Грайфсвальда.
У 2011 році компанія Nord Stream AG, оператор першого «Північного потоку», розпочала офіційне вивчення можливостей розширення. Компанія звернулася до урядів Фінляндії та Естонії з проханням провести дослідження маршруту в їхніх підводних економічних зонах.
Фактично ж старт другого «Потоку» було дано вже після анексії Криму, яку міжнародна спільнота за великим рахунком проковтнула: в червні 2015 року було підписано меморандум між «Газпромом» та енергогігантами Shell, E.ON, BASF/Wintershall, OMV та Engie. Міжнародні партнери зобов’язувалися закрити половину витрат на будівництво газогону, загальна вартість якого оцінювалася в близько 10 млрд євро.
Запуск нової «газової труби» напряму з Росії до Німеччини загрожував Україні втратою значної частини доходів від транспортування газу – до $3 млрд щороку. І небезпека була не тільки у прямих фінансових збитках. Відсутність потреби в українській ГТС розв’язувала Кремлю руки для повномасштабного вторгнення.
Бюрократія проти «Газпрому»
Утім, будівництво «Північного потоку-2» не було для його ініціаторів легкою прогулянкою з самого початку. Низка країн ЄС – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Естонія, Латвія та Литва – заявили про занепокоєння геополітичними наслідками проєкту. У березні 2016 року лідери цих держав звернулися до Єврокомісії із закликом ретельно перевірити відповідність проєкту правилам ЄС та цілям Енергетичного союзу.
У Єврокомісії були до «Газпрому» свої давні претензії: з 2011 року вона розслідувала практики російського монополіста на ринках Центральної та Східної Європи і у 2015 році попередньо дійшла висновку про можливе зловживання домінуючим становищем. «Північний потік-2» міг лише зміцнити ці монопольні позиції.
У 2016 році Польща висловила заперечення проти створення спільного підприємства через побоювання обмеження конкуренції на своєму газовому ринку. «Газпром» та його компаньйони обійшли цю перешкоду: замість спільного підприємства було створено швейцарську Nord Stream 2 AG, єдиним акціонером якої став «Газпром», а його західні партнери виступили як кредитори. Для укладання труб Nord Stream 2 AG уклав угоду з швейцарською компанією Allseas.
У січні 2018 року Німеччина видала «Північному потоку-2» дозвіл на будівництво та експлуатацію в своїх водах, і у травні розпочалися роботи в Грайфсвальді. З Данією ситуація виявилася складнішою: країна понад два з половиною роки не видавала дозвіл. Лише 30 жовтня 2019 року Данія дозволила будівництво ділянки газопроводу на своєму континентальному шельфі на південний схід від Борнгольма.
На допомогу противникам «Північного потоку-2» прийшла знаменита європейська бюрократія: численні дозвільні процедури, екологічні вимоги та нові правила газового ринку суттєво ускладнили його реалізацію.
Ексочільник «Нафтогазу» Юрій Вітренко в розмові з «Главкомом» згадує: росіяни відверто ігнорували та зневажали європейські норми: «Путін хотів отримати право бути понад європейським законом. Його логіка була такою: «Я домовився з вами про «Північний потік», і мені байдуже ваше законодавство. Закон – для лохів, а не для мене, коли мова йде про сотні мільярдів». Коли ми судилися з росіянами й переходили на європейські правила транспортування, вони щиро дивувалися й казали нам: «Ви не розумієте, хлопці, як це працює. Ми не збираємося підлаштовуватися під європейські закони. Ми їх не погоджували, то чому ми маємо від них залежати?».
А потім у процес втрутилися США, де завершував свій перший президентський термін Дональд Трамп. На початку 2019 року тодішній посол США в Німеччині Річард Греннел надіслав листи компаніям, які брали участь у будівництві «Північного потоку-2», пригрозивши їм санкціями за продовження участі в проєкті. Санкції проти суден, задіяних у прокладанні газогону, у підсумку були зашиті у національний оборонний бюджет США на 2020 рік, і Allseas від гріха подалі згорнула роботи. Росії довелося добудовувати проєкт власними силами – трубоукладальними суднами «Академік Черський» та «Фортуна». Перша нитка була добудована в червні 2021-го, друга – у вересні 2021-го.
США здають назад
У Білому домі тим часом сталася зміна господаря – в січні 2021-го туди зайшла команда нового президента Джо Байдена. І позиція Вашингтона щодо «Північного потоку-2» змінилася: адміністрація Білого дому вирішила, що газогін практично готовий, а санкції лише псують відносини з Німеччиною. У травні 2021 року Байден частину з них скасував.
«Я з самого початку виступаю проти «Північного потоку-2», але його було майже завершено на час мого приходу на посаду, – пояснював свою логіку Байден. – Гадаю, запроваджувати санкції зараз було б контрпродуктивно з точки зору наших відносин з Європою».
У липні 2021-го Вашингтон та Берлін досягли домовленостей щодо «Північного потоку-2», оформивши їх спільною заявою. У ній окремо зазначалося: якщо Росія буде використовувати енергію як зброю або вчиняти подальші агресивні дії проти України, Берлін реагуватиме обмеженнями експорту російського газу.
Американсько-німецька домовленість викликала різку критику в Конгресі США. Сенатори Тед Круз і Пет Тумі назвали її геостратегічною перемогою Путіна, яка зміцнює російський вплив у Європі та послаблює безпеку України, Польщі та інших держав на східному фланзі НАТО.
Очільники МЗС України та Польщі Дмитро Кулеба та Збігнев Рау у спільній заяві застерегли, що це рішення створює політичну, військову та енергетичну загрозу для України та Центральної Європи і водночас збільшує можливості Росії дестабілізувати безпекову ситуацію в Європі.
Фактично очільники МЗС повторили тези зі своєї спільної статті, яка вийшла у виданні Politico у лютому 2021-го. Вона мала промовисту назву – «Північний потік-2» вже завдав шкоди Заходу, час його зупинити». «Ми твердо переконані, що такі проєкти не можна розглядати вузько, крізь призму двосторонніх відносин, а натомість слід підходити до них з ширшої перспективи інтересів та безпеки Європи в цілому», – зазначали Кулеба та Рау. Вони закликали нового президента США використати всі наявні в його розпорядженні засоби, щоб запобігти завершенню проєкту: «США потрібно спростувати твердження про те, що «Північний потік-2» став «занадто великим, щоб провалитися», і що його просто потрібно завершити».
Президент України Володимир Зеленський постійно попереджав, що Росія використає новий газопровід для шантажу Європи та ослаблення України, а у серпні 2021-го після зустрічі з канцлеркою Німеччини Ангелою Меркель назвав проєкт «небезпечною геополітичною зброєю Кремля».
«Бізнес-стратегія Путіна полягала у створенні надлишкових потужностей для транспортування при штучному обмеженні обсягів газу, – розповідає Вітренко. – Ми доводили, що насправді росіяни хочуть зробити «Північний потік-2» не додатковим маршрутом, а повною альтернативою українському». За словами ексголови «Нафтогазу», українська сторона бачила цю стратегію безпосередньо під час переговорів із «Газпромом» у 2019 році: «Коли ми тоді підписували з ними контракт, було очевидно, що вони для себе вирішили: український транзит – лише тимчасовий».
Проте у Вашингтоні та Берліні застереження проігнорували, запропонувавши Києву лише «компенсаційний пакет» – інвестиції у відновлювану енергетику та енергонезалежність, гранти на підтримку «зеленого» переходу, обіцянки тиснути на Росію у разі подальшої агресії проти України та підтримку продовження транзиту російського газу після 2024 року. Звісно, Київ такою «компенсацією» не задовольнився.
За тиждень до вторгнення, під час Мюнхенської безпекової конференції, українська делегація знову переконувала партнерів діяти на випередження. Але серед західних партнерів панували ілюзії щодо стримування подальшої російської агресії саме за допомогою газопроводу. «І в американській адміністрації, і серед європейських лідерів панувала хибна концепція «батога та пряника», – згадує Вітренко. – Вони казали Росії: «Якщо ви вторгнетеся в Україну – тоді ми зупинимо «Північний потік-2»». У Мюнхені ми натомість переконували партнерів: «Ви самі кажете, що вторгнення невідворотне. Якщо ви серйозні хлопці – зупиніть «Північний потік-2» просто зараз, щоб спробувати його відвернути. Але до нашої логіки не дослухалися і в підсумку, на жаль, рацію мали саме ми».
Війна ставить крапку
Москва ж присипляла європейців розповідями про те, що розглядає варіант збереження українського транзиту. І це після того, як протягом кількох років намагалася переконати європейців в ненадійності українського маршруту. «Ми ніколи не ставили питання про відмову від української ГТС, – запевняв голова «Газпрому» Олексій Міллер. – Транзит цілком може зберегтися в обсязі 10-15 млрд куб. м на рік, але українська сторона повинна довести економічну доцільність нового контракту». Втім, для України такі гіпотетичні обсяги, доцільність яких ще й вимагалося довести, були мізерними і економічно збитковими.
Після домовленостей США та Німеччини Кремль міг святкувати перемогу, але втрапив в новий капкан. Німецький регулятор призупинив процедуру сертифікації компанії Nord Stream 2 AG, вимагаючи створити дочірню компанію відповідно до німецького законодавства.
Кремль почав втрачати терпіння і вдався до свого улюбленого способу комунікації – шантажу. Чим фактично підтвердив правоту тих, хто протягом всіх років, поки кипіли пристрасті навколо «Північного потоку-2», кричав про згубність залежності від російської «газової голки». Підштовхуючи до скорішого запуску другого «потоку», Росія влітку-восени 2021 року почала штучно провокувати енергетичну кризу в Європі: «Газпром» відмовився бронювати додаткові транзитні потужності через ГТС України та польську ділянку газопроводу «Ямал – Європа», утримував свої підземні сховища газу в Європі на критично низькому рівні та спровокував стрибок біржових цін на газ до рекордних позначок.
Паралельно з цим тривало накопичення російських військ біля українських кордонів, що добре бачили західні розвідки. Позиція США щодо російського довгобуду знову радикалізувалася. У січні 2022-го заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд заявила, що у разі вторгнення Росії в Україну «Північний потік-2» не запрацює. 7 лютого в тому ж ключі висловився і Джо Байден на спільній конференції з канцлером Німеччини Олафом Шольцем.
У підсумку процес сертифікації Nord Stream 2 так і не завершився через путінську агресію. 22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Шольц політичним рішенням зупинив сертифікацію у відповідь на визнання Росією псевдореспублік «ЛДНР». А з початком великої війни проєкт було остаточно поховано: компанія Nord Stream 2 та її керівник колишній офіцер розвідки «Штазі» Маттіас Варніг отримали повноцінні санкції США. Нуланд констатувала, що «Північний потік-2» перетворився на «купу металу на дні моря».
Перший «Північний потік» зупинила сама Росія, але не миттєво: прокачка газогоном поступово скорочувалася, поки 2 вересня 2022 року «Газпром» не оголосив про повну зупинку цього маршруту, пославшись на «витік мастила» в компресорному обладнанні.
А вже 26 вересня того ж року три з чотирьох ниток двох газопроводів (обидві – «Потоку-1» і одна «Потоку-2») були фізично зруйновані на дні Балтійського моря поблизу данського острову Борнгольм. Для підриву були використані спрямовані заряди на основі гексогену.
По суті, після цих вибухів змінилося мало що: Європа, яка роками сперечалася про те, чи є «потоки» геополітичною зброєю, після відкритої агресії і так задекларувала відмову від трубопровідного російського газу. Проте тепер, коли проєкт став фактично непотрібним, німецьке слідство затято намагається встановити, хто організував вибухи і чи стояла за операцією Україна.
У пошуку винних
Розслідування прокуратури Німеччини доходить висновку, що загалом в операції з підриву «потоків» брали участь семеро людей, пов’язаних з Україною – чотири водолази, фахівець з вибухівки, капітан судна і керівник групи диверсантів. Німецькі слідчі вважають, що вони діяли за наказом українських державних структур.
Одного з ймовірних водолазів – інструктора з дайвінгу Володимира Журавльова, затриманого зараз в Хорватії, Німеччина намагається заарештувати вже не вперше. Ще у червні 2024 року німецькі слідчі відправили ордер на арешт Журавльова Польщі, де, за даними слідства, він на той момент перебував. Але Журавльов на початку липня виїхав до України, а польська сторона пояснила свою пасивність тим, що Німеччина не внесла його до бази розшукуваних осіб, якою користується прикордонна служба. При цьому прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск на тлі суперечок з Німеччиною жорстко звернувся до ініціаторів та покровителів «Північного потоку-1» та «Північного потоку-2»: «Єдине, що ви повинні зробити сьогодні з цього приводу, це вибачитися та мовчати».
Восени 2025 року Журавльова, який вирішив знову податися у Польщу, все-таки затримали місцеві правоохоронці на підставі німецького ордера. Але Окружний суд у Варшаві не погодився видати українця німецькій стороні і скасував його тимчасовий арешт. Причому рішення суду містило важливий нюанс: окрім висновку, що Німеччина не має юрисдикції у цій справі, судді зазначили, що знищення «Північного потоку» можна розглядати як виправдані дії України в рамках оборонної війни.
Фактично у Варшаві поставили під сумнів не стільки німецькі претензії до конкретного підозрюваного, скільки сам підхід до цієї історії як до звичайного кримінального злочину. Дуже показовою є фраза Туска, якою він фактично сформулював власне ставлення до цієї справи: «Проблема з «Північним потоком-2» не в тому, що його підірвали, а в тому, що його побудували».
Після вердикту суду Журавльова звільнили і він знову залишив територію Польщі.
І от – третя спроба німців затримати невгамовного «диверсанта», цього разу в Хорватії, куди він приїхав на зйомки фільму якраз про «Північні потоки».
Ще одного українця, якого підозрюють у підриві – капітана ЗСУ та ексспівробітника СБУ Сергія Кузнєцова – було затримано влітку минулого року під час відпочинку з сім’єю в Італії. Тамтешні суди ухвалили рішення екстрадувати його до Німеччини, де він перебуває під вартою як ймовірний координатор операції.
Українська влада запевняє, що не стояла ані за задумом, ані за реалізацією операції. Володимир Зеленський стверджує, що німецька сторона прекрасно про це знає, і запевняє, що Україна готова всіляко допомагати партнерам у розслідуванні.
Цікаво, що з європейської сторони у розслідуванні резонансної справи активність проявляє лише Німеччина. Так, німецькі прокурори стверджують, що органи влади Данії відмовилися проводити розслідування на островах Борнгольм та Крістіансьо «через можливу загрозу державній безпеці». Також, за твердженням німців, данська сторона у 2024 році відмовила в допомозі розслідуванню Федеральній поліції Німеччини. Так само закрито розслідування і з боку Швеції.
Головна «постраждала» від підриву «потоків» – Росія – по гарячих слідах після вибухів туманно звинувачувала в них «англосаксів», відмітаючи ймовірність того, що тут міг бути суто «український слід». В офіційному європейському розслідуванні Москва участі не бере, проте веде власне – восени 2022 року російська генпрокуратура відкрила кримінальну справу за статтею про «акт міжнародного тероризму».
Звісно, повноцінне розслідування без доступу до місця події неможливе, але, схоже, Росії воно й не потрібне. Вона використовує цю справу у пропагандистських цілях – наприклад, кілька разів вимагала створити «незалежну міжнародну комісію під егідою ООН».
Загалом загадкова історія зі знищенням «потоків» встигла обрости в ЗМІ купою версій та догадок. Так, газета Wall Street Journal стверджувала, що операція фінансувалася приватними бізнесменами під наглядом високопоставленого генерала в Україні. Мусувалися версії і про американських водолазів, і про провокацію від російських кораблів, які перебували в районі вибухів за кілька днів до диверсії. Лунає навіть така екзотична версія, що вибухи були спеціально приурочені до… дня народження Петра Порошенка 26 вересня.
Адвокат заарештованого у Німеччині Сергія Кузнєцова (а також захисник Петра Порошенка) Ілля Новіков в інтерв’ю російському блогеру-«іноагенту» Юрію Дудю наголошував, що Кузнєцов від самого початку дотримується тактики мовчання і не коментує висунуті йому звинувачення. Тож Новіков коментує тільки версію німецької прокуратури і підкреслює юридичну унікальність справи.
«Ми кажемо: шановна німецька прокуратура, якщо все дійсно було так, як ви кажете, то ви мали б вважати, що це була законна операція в рамках війни на морі, – каже Новіков. – Ось вам одна міжнародна конвенція, інша… І далі починається хитрий клубок, бо ніхто не знає, коли і як законно підривати підводні газопроводи. З часів Другої світової війни не було прецедентів, щоб якийсь компетентний суд вирішив, чи була конкретна атака на підводний газопровід законною чи ні. Все право про війну на морі писалося з незапам’ятних часів для кораблів з екіпажами. Що робити, якщо підривають підводну трубу, – з цим доведеться розбиратися німецькому суду».
На думку адвоката, фізичне знищення «потоків» фактично врятувало енергетичну та політичну незалежність Німеччини, звільнивши її від кремлівського шантажу: «Німеччина може купувати газ не сильно дорожче, її бізнес не став нерентабельним від того, що газ пішов з Норвегії. Але суверенітет, якого не стало або він став меншим в той момент, коли Німеччина потрапила в «медову пастку» з російським газом, повернувся. Тобто ті, хто підірвав газопровід, – «санітари лісу», зробили величезну послугу Німеччині й Україні. Німеччині навіть у більшій мірі, ніж Україні».
Новіков переконаний, що одна з причин, чому цій справі взагалі вирішили дати хід і судити когось з українців – намагання прикрити тих, хто взагалі втягнув Європу в залежність від «потоків»: «Тому що якщо було злочином підірвати газопровід, тоді начебто знімається питання про те, чи було злочином його будувати».
Здавалося б, на історії обох «північних потоків» можна ставити хрест. Газопроводи, які роками мали славу «геополитичної зброї», стали нікому непотрібними, ще до того, як їх підірвали.
Проте «дешевий» російський газ досі не дає спокою окремим політикам в Європі. З ексканцлером Німеччини Герхардом Шредером, який регулярно закликає до відновлення співпраці з Росією, все давно зрозуміло: він мав прямий стосунок до «північних потоків», а багаторічна любов до російських грошей давно зробила з нього анекдотичного персонажа.
Але у Шредера серед лобістів Кремля підростає «достойна зміна». Так, ультраправа партія «Альтернатива для Німеччини» (AfD), яка демонструє вибуховий ріст популярності, вимагає відремонтувати «Північний потік», а її представники їздять в гості до Москви розмовляти з топ-менеджментом «Газпрому» про відновлення поставок енергоносіїв. Поки це більше має вигляд політичних ігор, ніж реальних кроків до повернення Європи до російської «газової голки». Однак симптоматичною є сама реанімація теми, яка ніби остаточно вважалося закритою після 24 лютого 2022 року.
І в цьому сенсі суперечка навколо підриву «північних потоків» виходить далеко за межі одного кримінального розслідування.
Павло Вуєць, «Главком»
