• Завантаження...
  • Завантаження...
  • Оновлено о 16:36
  • Завантаження...

Що варто змінити у підготовці до нових переговорів

Напередодні чергової тристоронньої зустрічі Україна-Росія-США, нам, напевне, варто, подумати над зміною підходів до стратегії переговорів. Бо зараз, все виглядає так, що ми живемо в суцільній тактиці
Чи можна робити зовнішню політику без МЗС?

Перше з чого потрібно почати, так це з того, що переговорний процес був і залишається більш тактико-емоційним, ніж стратегічно-логічним. Це, між іншим, не можна оцінювати в категоріях погано або добре. Тут немає, на щастя, принципу або-або. І не в останню чергу тому, що проти нас грають також, багато в чому саме в таку саму гру. Проте, як мінімум, з трьома великими відмінностями. 

Перша відмінність між нами і росіянами не стільки в логіці чи стратегії, скільки в тому, що у нас, при прийнятті рішень опираються на емоції суспільства (суспільну думку), а в Росії, на думку однієї людини. 
Друга кардинальна відмінність: у Росії важливу роль відіграють інституції (МЗС та ГУ ГШ, перш за все). У нас інституції відіграють другорядну роль. А це, в свою чергу, робить нашу політику менш системною і аналітичною. Взагалі, аналітика, як така – це ахіллесова пʼята України. 

І нарешті, третя відмінність, яка випливає з перших двох: «кут зору» під яким все розглядається. Росія, попри багато нюансів, дивиться на глобус світу, щоправда, зіниці у них дуже затуманені минулою величчю. Вони ніяк не можуть вирватися за межі вже давно неіснуючого другого полюсу світу. У нас друга крайність: ми дивимося на світ крізь глобус України, де фокусуємося на «консенсусі  Заходу початку війни». І це при тому, що цей консенсус тріщить по швах. Але факт залишається фактом: росіяни хочуть повернутися до Ялти-1945. Ми хочемо повернутися до лютого 2022. 

Чи можна продовжувати війну, не визначивши політичні цілі війни?

Для того, щоб говорити про нинішні переговори та їхні політичні цілі, потрібно трохи заглибитися в не таку вже й давню історію. Я спробую просто хронологічно зібрати факти, які, як на мене, відобразять еволюційний процес наших переговорів

Відразу хочу наголосити: головною магістральною ідеєю нашого спротиву було збереження держави. Але разом з цим, у нас зʼявилися інші цілі цієї війни. У 2022 році був заданий вектор на наступні роки: Росія ось-ось розпадеться на Х частин і саме це унеможливить напад Росії в наступному. Далі ця ідеологема еволюціонувала в «ціль війни – розвал Російської Федерації». Ніхто не задавався питанням на скільки це реалістично, особливо, з огляду на те, що розвалу РФ крім нас та країн Балтії і, можливо, Польщі, ніхто не бажав.

Про розвал Росії, як нашу ціль плюс-мінус перестали говорити у 2025 році (під це, між іншим, саме в цей час перестали масово давати гранти). Натомість, нової політичної цілі не зʼявилося. Замість неї почали активно вживати термін «справедливий мир». При цьому, що таке «справедливий мир» не розуміє і не розумів ніхто. Це, знову-таки, не можна розглядати в чорно-білих тонах. Росіяни пʼять років працюють в режимі «всі цілі будуть досягнуті». Але, як я говорив раніше: вони орієнтуються, як мінімум, поки, на думку однієї людини.

У другій половині 2026 року відбувається болісна зміна наративу: в «справедливий мир» вже ніхто не вірить. Тепер ми перейшли до етапу: «головне не принизлива капітуляція, до якої нас змушує США».
Простіше кажучи, ми перейшли від позитивної та відносно позитивного порядку денного, до нейтрально-негативної. І в цей момент, ми маємо великий брак державної комунікації.

Чи можна жити без визначених політичних цілей війни? Життя показує, що можна. Але кількість внутрішніх і зовнішніх «бомбардувань» системи в момент нейтрально-негативного порядку денного росте в арифметичній прогресії. І тому, до прикладу, Борщагівка перетворюється з локального в загальнонаціональний конфлікт.

Чи потрібно комунікувати з суспільством переговорні цілі?

Перші три з половиною роки війни наша ключова переговорна ціль зводилася до формули: «єдина гарантія безпеки – вступ до НАТО». Тільки лінивий західний лідер нам не говорив прямим текстом: «До НАТО ви не вступите». Але ми продовжували про це говорити до 2025 року.. Потім, ми почали шукати нові цілі і на сьогодні вони, схоже не проартикульовані.

Тиждень тому президент розповів журналістам, що американці нам, ніби то пропонують, вступ до НАТО в обмін на вихід з Донбасу. Можна навіть не сумніватися, що цей варіант не буде сприйнятий росіянами. Але, схоже, ми чомусь в цю історію починаємо грати. І це все помножено на спроби повернути консенсус-2022.

І тут, ми підходимо до важливого питання: чи є якісь інституції, які всерйоз пропрацьовують всі ці речі і пропонують хоч якісь сценарії крім реактивного реагування? На скільки я розумію, МЗС виключено з цього процесу, РНБО також, думки більшості експертів взагалі не беруться до уваги. І тоді виникає питання: а на основі чого приймають ті чи інші переговорні рішення? Питання залишу відкритим, бо я не маю на нього жодної відповіді.

Чи варто змінювати переговорну групу?

Наша переговорна група, у теорії мала б бути хоч частково дзеркальною до російської. Але на двох заступників міністра закордонних справ РФ немає жодного представника МЗС України. На представника ФСБ здається немає представника СБУ.

Але все ж, в цьому контексті, головні питання, виникають тоді, коли ми обговорюємо керівників переговорних груп: спочатку Єрмака і тепер Умерова. І, головні питання стосуються навіть не компетентності чи фаховості (до цього, зрештою можна по-різному ставитися). Як на мене, чи не головна питання, яке ставиться до Умерова – це те, наскільки він є гравцем, який може продукувати якісь ідеї та відстоювати їх. Особливо, зважаючи на брак фахової експертної підготовки багатьох рішень і моделювання процесів.

Чи варто переформатовувати керівництво нашої переговорної групи? Мені здається, що так. Але не лише персонально, але й інституційно, посиливши підготовку вироблення рішень і обовʼязкове залучення самих переговорників до цього процесу. Бо без поєднання цих речей, сама по собі зміна головного переговорника та їх помічників мало що змінить.

У переговорній групі є фаховий дипломат з величезним досвідом Кислиця та керівник офісу президента Буданов, (всі обміни полоненими йшли саме через нього). Під час мінського процесу був запрошений Кучма, і цей нестандартний хід був вдалим. Я не говорю, щоб запросити зараз Кучму, але можна знайти політика-важковаговика у відставці, який міг би по-іншому підійти до переговорів.

Я навмисне не пишу прізвища таких політиків, адже нема такого прізвища, до якого б відразу не зʼявилося претензій через те, що сто років тому він (вона) не так на когось подивилися. Але повторюся: нам потрібно змінити керівника переговорної групи і разом з ним змінити логіку підготовки до переговорного процесу, вийшовши за межі тих лекал, які ми не змінюємо з 2022 року.

І, наостанок, хочу наголосити ще раз: ключова наша проблема, полягає у тому, що у нас немає системи. Є перш за все реактивна емоційна тактика. І без зміни керівника переговорної групи та зміни підходів до самих переговорів, буде дуже складно відповідати на нові виклики, повʼязані з ускладненням стосунків з Вашингтоном та невизначеністю Брюсселя.

На жаль, українці мають схильність жити у двох крайнощах – «зрада і перемога», які часто залежить не від реальних речей, а від суспільних настроїв. Але навіть зрада і перемога мають багато сірих відтінків, які суспільна думка ніде у світі не відрізняє.

Поділіться цією статтею!

Румунія відмовилася впускати до країни російських тхеквондистів

Максим Бондарь

Максим Бондарь

Коментарі закриті.