Путін «погодився» на відновлення переговорів, і робочі групи незабаром почнуть зустрічатися. Можливо, навіть на регулярній основі. Але ймовірність того, що буде досягнуто припинення вогню та довгострокового замороження* конфлікту, вкрай мала.
Загалом, Путін не міг вчинити інакше. А для Трампа його згода на переговори стала надзвичайно важливим політичним сигналом. Який виходить за межі російсько-української війни. Чому так? Давайте розберемося.
Для початку – історія
Пам’ятаєте, скільки було галасу й пафосу навколо «Формули миру» та Самітів миру. У 2024 році їх провели. Було досить багато учасників. Тільки одностайного голосування за «українську формулу миру» не вийшло. Більше того, було кілька виступів лідерів держав, які суперечили політичному мейнстріму того часу.
Умовному «телемарафону» це не сподобалося. Але це нормально. Як і сама платформа. Яка могла перетворитися на майданчик для посередників у переговорах про замороження російсько-української війни. Саме посередників, а не лише адвокатів України.
Але у 2025 році Трамп запропонував формат, за якого США і лише США виступатимуть посередником на переговорах. Цей підхід вигідний для Трампа, і про його логіку я писав багато разів. Коротко це виглядає так:
- Отримання вигоди з усіх боків. Україна – ресурси. РФ – доступ до ресурсів, торгівля та роль «агента повернення Росії до світової економіки».
- Вплив на регіон у післявоєнний період. Тобто ключова роль у реалізації та контролі угод, програм відновлення.
- За рахунок розвитку відносин із РФ не дати Китаю перетворити російську економіку на сировинний придаток китайської. А в ідеалі – «зіграти на Росію проти Китаю»: надати ресурси та підтримку амбіціям Кремля щодо відновлення своєї зони впливу на пострадянському просторі. Що автоматично означає зіткнення з інтересами КНР і Туреччини. Як мінімум, у Центральній Азії та на Кавказі.
З цього моменту непомітно для України ініціатива в розмовах про «мир» (насправді – замороження; застереження наприкінці тексту) перейшла до Росії. Не вірите? Спробуйте пригадати, як це відбувалося: посланці Трампа їдуть до Путіна (або Дмитрієв їде до США) і формулюють новий план. Який у вигляді ультиматуму або наполегливих рекомендацій подається українській стороні. І Україна за допомогою європейських партнерів намагається його змінити. РФ заявляє про небажання Києва домовлятися, і через кілька місяців з’являється «новий план». Знову за російською ініціативою.
При цьому українська дипломатія, яка у 2023–2024 роках була досить активною, наприклад, у відносинах із державами глобального півдня (знову згадаємо підготовку до саміту миру), зосередилася на США та ЄС. Решта світу нібито зникла. Формат української ініціативи щодо створення майданчика для обговорення варіантів замороження конфлікту було поховано.
Що змінюється наприкінці 2026 року
Рік зусиль Трампа і Путіна проходить даремно. При цьому США роблять усе можливе, щоб не допустити збільшення кількості посередників. Давайте згадаємо: європейські держави, які беруть участь разом з Україною в обговоренні можливостей врегулювання, закуповують для України озброєння в США, фінансують Україну. Чи отримують вони місце за столом переговорів як учасники чи посередники? Ні.
Але війна триває, і треба думати про її завершення. Показовим був візит Фрідріха Мерца до Пекіна в лютому 2026 року. Канцлер ФРН (за повідомленням DW) звернувся до голови КНР із закликом використати свій вплив на РФ заради прогресу в питаннях припинення війни. Сі, у свою чергу (тут посилаюся на «Сіньхуа»), заявив, що важливо забезпечити участь у переговорах усіх зацікавлених сторін.
Тобто і ЄС, і КНР дали перший сигнал про бажання змінити рамки. Ця теза в тому чи іншому вигляді повторювалася під час поїздок Ван І європейськими державами та візитів лідерів країн ЄС до Пекіна. Пізніше були офіційні заяви КНР і підняття цього питання на зустрічах Сі та Трампа.
У США залишалося вкрай мало часу. Відсутність прогресу в ролі посередника рано чи пізно мала призвести до зміни формату. Ініціатором цього (точніше, тим, хто може домогтися такої зміни) міг стати Китай. Вигодонабувачі: КНР та ЄС. А також Україна, оскільки формат, у якому є країни, здатні чинити тиск на Росію, має великі шанси на успіх.
Для Трампа це крах усієї конструкції, яку я описав на початку тексту. Ти не зможеш зіграти «Росія проти КНР», ти не єдиний посередник і вигодонабувач, у регіоні зафіксовані інтереси багатьох гравців.
Для Путіна це теж поразка. Адже зі США можна домовитися про формати, які дозволяли б повернути Росії політичний вплив у регіоні. І це передбачало б вигідніші умови для Кремля, ніж у випадку, коли посередниками (і гарантами угоди) є група держав. Де частина бачить у тобі загрозу, а частина «тримає тебе за горло» в економіці. Тому загострення наприкінці вересня – на початку жовтня було передбачуваним і очікуваним.
Трампу потрібно було продемонструвати, що формат живий. І що США досягають успіху в посередництві. Саме тому з’явився допис про «енергетичне перемир’я», який здивував (а можливо, й розсмішив) тих, хто мав дотримуватися цього перемир’я.
На перший погляд – провал. Але формат треба врятувати. Тому й відбулася скандинавська зустріч у трикутнику «Україна–США–ЄС». І пропозиції, які Віткофф привіз до Москви. На цьому варто зупинитися. Бо важлива не суть пропозицій. Важливо інше.
Що змінилося і чому Путін та Зеленський «помінялися місцями»
Вперше за два роки посередництва США у переговорах виникла ситуація, коли не Росія надсилає свої пропозиції для обговорення (ухвалення), а Україна та ЄС формують свої тези. Які вже доставляються до Москви.
У такій ситуації, якщо користуватися логікою Трампа, вже не «Путін шукає, як завершити війну, пропонуючи нові плани», а «Зеленський запропонував оновлений підхід до пошуку миру». Тобто ініціатива починає переходити (поки що в поодинокому випадку, але це вже прогрес) до України та ЄС. Відповідно, є пропозиція до Путіна, і він має сказати «так» або «ні».
Сказати «так» Путін не може і не хоче. Сказати «ні» – це означає знищити формат американського посередництва й чекати, коли з’являться нові рамки переговорів. Ймовірно, менш вигідні для Росії.
Тому відповідь двояка. З точки зору суті пропозицій, Путін фактично «відправив» Трампа. Тобто жодних поступок, просто «ні». Але треба продемонструвати готовність до діалогу. Тому однозначне «так» на новий серіал під назвою «тристоронні зустрічі». На яких російські переговірники спробують повернути собі ініціативу.
Тобто сипатимуть пропозиціями, що здаються вигідними для США, але неприйнятними для України. Завдання таких консультацій на осінньому етапі – змусити українську сторону сказати «ні».
Чи може змінити ситуацію зустріч Трампа, Путіна та Сі? У розумінні перших двох завдання, ймовірно, зводиться до легітимізації продовження роботи існуючого треку. Простіше кажучи, домогтися від КНР «схвалення зусиль США та РФ».
Але аж ніяк не залучати Китай на рівних за стіл переговорів. А роль «гравця другого плану» буде відкинута Пекіном. Тому, до речі, її будуть пропонувати. Мені цікаво лише, хто з двох: Путін чи Трамп.
І, нарешті, якщо вдасться реалізувати тактику збереження формату та затягування часу, Росія спробує використати найближчі місяці для початку реалізації політики розмежування питань війни та співпраці між США та РФ. Простіше кажучи, вона демонструватиме певну «готовність до поступок» в обмін на винятки з санкцій. Або початок спільних проєктів.
Подібна ситуація навряд чи порадує Китай. І вже точно буде вкрай неприємною для ЄС. Але якщо переговорні рамки в поточному форматі збережуться, наступне вікно можливостей для зміни ситуації по суті та досягнення реального прогресу в питаннях замороження війни виникне не раніше третьої декади лютого 2027 року.
***
*Застереження: тут я наполегливо прошу припинити говорити про «мир». Мир = мирний договір і відсутність претензій держав одна до одної. Будь-яке зупинення по лінії фронту не є миром. Мир можливий або якщо Україна відмовляється від окупованих територій (немає територіальних претензій і нові кордони), або якщо РФ повертається до кордонів 1991 року (старі кордони, немає претензій).
Усе інше можна називати як завгодно: припинення вогню, перемир’я, замороження, але аж ніяк не «мир».
