Переді мною на столі лежать дві звичайні ручки. Але для мене це не канцелярське приладдя, а дві епохи, між якими лише один рік.
Перша ручка червоно-синя, у кольорах прапору радянської України. На ній напис: «70 років ЛКСМУ».
Червень 1989 року. Я тоді був секретарем Прилуцького міськкому комсомолу і у складі великої делегації потрапив на урочистості в Києві, у тодішній музей Леніна, нинішній Український дім.
Добре пам’ятаю Володимира Щербицького. Дорогий темно-синій костюм із відливом і вже дуже втомлена, фізично слабка людина. Він важко пересувався залом. Розповідали навіть, що в музеї історії комсомолу спеціально встановили ліфт, аби Щербицький міг піднятися на другий поверх.
Мені тоді це запам’яталося. Мабуть, тому, що так само виглядала і система: зовні ще парадна, урочиста, впевнена у власній непорушності, а фізично вже дуже втомлена.
А поруч сьогодні лежить друга ручка. З написом «XXVI з’їзд ЛКСМУ». Червень 1990 року. Минув лише рік. Але ручка вже жовто-блакитна.
Для сьогоднішнього покоління важко пояснити, що означали ці два кольори на початку 1990-х. У школі, коли ми малювали стінгазети на великих аркушах ватману, існувала наполеглива неофіційна рекомендація: жовтий із блакитним та синім разом краще не використовувати. Нам пояснювали: це кольори «українського буржуазного націоналізму».
А в червні 1990-го делегатам з’їзду українського комсомолу вже роздавали жовто-блакитні ручки.
Незалежності України ще не було. До неї залишалося більше року. Але щось уже змінилося.
Молодь, як це часто буває, відчула зміну епохи раніше за всіх. Тому ці дві ручки я й зберіг. Між ними дванадцять місяців, протягом яких стався остаточний злам і кінець Української РСР, перші кроки до незалежної України.
Так велика історія живе не лише в архівах і підручниках, а нагадує про себе на робочому столі удома.
