• Завантаження...
  • Завантаження...
  • Оновлено о 21:15
  • Завантаження...

Україна може переграти Трампа. Ключ – у Капітолії

Дональд Трамп і його команда не мають мандату на укладення доленосних угод стосовно України та «архітектури європейської безпеки».

Отже, Україні категорично не можна нічого з ними підписувати. Треба триматися. І звернутися напряму до Капітолія. Це найважливіший допис із тих, що я коли-небудь написав. Прошу поставитися до нього з максимальною увагою й за можливості поширити серед якомога більшої аудиторії. Якщо можете передати керівництву України – передайте. Я серйозно.

18 листопада видання Kyiv Independent повідомило, що посланці Трампа попереджали учасників переговорів про необхідність досягти домовленості до січня, коли політична ситуація в Конгресі зміниться.

Знає кішка, чиє сало з’їла. Їхня гарячкова поспішність видає їх із головою. Вони чудово усвідомлюють, що роблять щось таке, що суперечить і настроям більшості американців, і законам США.

Трамп зібрав джекпот причин, які свідчать про брак мандату на примус України до підписання угоди фактично за російськими умовами. Якщо у 2025 році він міг здаватися страшним історичним «вироком», з яким неможливо не рахуватися, сьогодні це всього лише качка, яка кульгає на обидві ноги.

  • Згідно з останніми опитуваннями, політику Трампа щодо російської агресії проти України не схвалюють 67% американців (серед демократів цей показник сягає 91%).
  • Опитування Reuters/Ipsos, оприлюднене 16 листопада 2026 року, зафіксувало лише 32% загального схвалення роботи Трампа.
  • З наступного року демократи посідатимуть виразну більшість місць в обох палатах Конгресу. Ба більше, демократам належатимуть губернаторські посади у 60% штатів, зокрема у 13 із 14 найбільших.
  • У штатах із губернаторами від демократів проживатимуть три чверті американців. Близько 75% населення. Понад 275 мільйонів громадян.
  • На відміну від Трампа та його команди, демократи вважають, що США зобов’язані допомагати Україні, надаючи гроші та зброю. І що Україна не має поступатися своїми територіями. Українське питання, за їхніми власними словами, є для них пріоритетним.

Це перше, що треба пам’ятати. Немає жодних підстав ставитися наразі до Трампа як до повноцінного виразника волі політичних інституцій держави або американського народу. Цей вчорашній король – вже голий.

До того ж, у США діє ціла низка федеральних законів, які закріплюють підтримку суверенітету й територіальної цілісності України. Маючи республіканську більшість у Конгресі, Трамп міг робити вигляд, що йому по цимбалах закони, бо хто йому що зробить. Зараз про них доведеться згадати.

Спроба одноосібно перекроїти європейський порядок без очевидного суспільного запиту, без підтримки Конгресу та всупереч десятиліттям американської політики виглядатиме вже як відвертий волюнтаризм. Особливо з огляду на епохальний масштаб можливих змін.

В американській історії були випадки, коли президенти укладали міжнародні угоди всупереч позиції більшості Конгресу та настроям значної частини суспільства.

Але жодну з них за своїм масштабом не можна порівняти з потенційним переглядом усієї архітектури європейської безпеки, що склалася після холодної війни. І головне: в тих випадках не виникало сумнівів щодо легітимності самого перебування президентів при владі. У випадку Трампа це окреме, значно серйозніше питання.

Ніколи раніше в американській історії суперечки про легітимність президента не охоплювали одночасно стільки різних і фундаментальних площин. Попередні кризи легітимності в США завжди стосувалися одного конкретного епізоду – зазвичай процедури підрахунку голосів у спірних штатах або політичних домовленостей у Конгресі.

Окремо стоїть випадок Обами – в його легітимності сумнівалися через конспірологічну теорію про те, що він нібито народився за межами США. Цю теорію активно просував Трамп.

Але випадок самого Трампа є безпрецедентним за сукупністю підстав.

  • Спроба зриву мирної передачі влади.
  • Пряма конституційна дискваліфікація через участь у заколоті.
  • Підтверджене іноземне втручання на його користь.
  • Систематичне ігнорування Конституції та законів у самому управлінні країною. Трамп установив історичний антирекорд за кількістю рішень, заблокованих судами.
  • Перетворення публічної влади на приватну ренту. Змішування державних рішень із бізнес-інтересами.
  • Врятування від кримінальних судів лише завдяки поверненню в Білий дім.

Почнемо з того, що Трамп є одним із лише трьох президентів за всю історію США, якому було оголошено імпічмент. І єдиним, кому імпічмент було оголошено двічі. Цілком можливо, що врешті-решт він отримає й третій.

Виправдання в Сенаті через відсутність двох третин голосів не стирає самого факту висунення обвинувачення. Це незмивне тавро. 

Представники народу двічі офіційно визнали дії цього президента такими, що підпадають під конституційне визначення «тяжких злочинів і проступків».

Питання про причетність Дональда Трампа до спроби державного перевороту 2020–2021 років так і не отримало остаточного вирішення у федеральному суді.

Ба більше, у грудні 2023 року Верховний суд Колорадо, розглянувши докази, встановив, що Трамп брав участь у заколоті проти конституційного ладу, а отже, підпадає під заборону обіймати державні посади, передбачену 14-ю поправкою до Конституції США. Цей юридичний висновок було підтримано в тому числі провідними консервативними юристами.

У березні 2024 року Верховний суд США скасував це рішення. Але не тому, що визнав Трампа непричетним до заколоту. Суд взагалі не розглядав це питання по суті, а встановив, що окремі штати не мають повноважень усувати кандидатів із федеральних виборів на підставі цієї поправки.

Таким чином, Трамп повернувся до Білого дому, так і не отримавши судового виправдання за звинуваченнями у спробі незаконно втримати владу. Його повторне обрання фактично зупинило кримінальний процес, у якому питання винуватості мало бути вирішене.

Загалом переобрання 2024 року допомогло Трампу уникнути судового розгляду трьох великих кримінальних справ. Жодна із них не завершилася виправданням Трампа після розгляду доказів по суті. За четвертою вину Трампа було доведено, але він уникнув покарання.

І це все ще не стосувалося російського втручання. За доведену змову з російськими спецслужбами Трампу взагалі могли загрожувати кримінальні обвинувачення аж до довічного ув’язнення.

Втручання у 2016 році, нагадаю, було доведено. Не було встановлено достатніх доказів злочинної змови між Трампом та російським урядом. Але той факт, що він вперто й систематично ухвалює рішення на користь Росії, навіть ціною внутрішньополітичних втрат, породжує цілком обґрунтоване запитання: чим пояснюється його поведінка?

Втручання у вибори 2024 року взагалі вже не було кому розслідувати. Хоча самого втручання не могло не бути. Це значно важливіші та критичніші для Путіна вибори. Вже третій рік тривала операція «Київ за три дні». Без нейтралізації Вашингтона шансів на перелом у війні не лишалося.

Є одна річ, без якої Трамп не виграв би тоді вибори. Міграційна криза. В усіх опитуваннях 2024 року саме вона виходила на друге або навіть перше місце серед причин, чому виборці проголосували за Трампа. Криза сама по собі була безпрецедентною, а в інфопросторі її роздмухали до розмірів апокаліпсису. Звичайно, за допомогою армії російських ботів. Але чи обмежувалася російська допомога лише ботами?

Я вже давно припускав, що ні. Надто кидалися в очі дві речі: паралельно відбувалася цілком рукотворна «міграційна криза» на європейських кордонах Білорусі та Росії, а левову частину мігрантів у США раптом почали складати громадяни країн, щільно пов’язаних із Росією. А саме Нікарагуа, Куби й Венесуели. Раніше їхня доля сягала хіба 1%, а тут підстрибнула аж до 30%.

Минулого року консервативне видання The Washington Times підтвердило мою підозру. Вони написали як про встановлений факт, що Росія використовувала проти США таку саму схему, яку використовувала проти ЄС.

З 2021 року режим Даніеля Ортеги в Нікарагуа відкрив безвізовий в’їзд або режим отримання візи після прибуття для громадян близько 90–128 країн світу – насамперед для вихідців із Карибського басейну, Африки, Близького Сходу та Південної Азії.

Манагуа перетворила свій міжнародний аеропорт на глобальний транзитний хаб, дозволяючи мігрантам оминати найнебезпечнішу ділянку сухопутного маршруту. Далі мігрантів передавали мережам контрабандистів для перекидання до кордону США. З приходом Трампа ця лазівка закрилася.

Отже, у випадку Трампа йдеться про політика, на перемогу якого двічі працювала Росія. Причому вдруге – вже безпосередньо атакуючи США, хоч і в гібридний спосіб.

І якщо одного разу випливе на поверхню, що він був цілком свідомий щодо цієї допомоги, вона узгоджувалася з ним, а так може статися, це дорівнюватиме мало не державній зраді.

Чи варто підписувати якісь угоди під тиском людини, яка може опинитися державним зрадником?

Зрештою, навіть якщо припустити, що він не є державним зрадником у строго юридичному сенсі, досить дивно підписувати угоду, яка має передбачати захист від Росії, з політиком, який прийшов до влади за допомогою Росії. Політиком, що він розтринькав увесь свій народний мандат. За яким тягнеться неймовірний шлейф скандалів. І чию легітимність миші так поточили, що вже й на смітник винести соромно.

До мідтермів могло здаватися, що Трамп – це вже не президент, а новий закон природи. Його не скасуєш, не пересидиш, залишається тільки пристосовуватися.

Все, цього більше немає. Тому Україна цілком може зробити хід, який ламає всю гру кулуарних «рішал».

Наразі треба спокійно заявити: «Хлопці, ми поважаємо вашу активність, але ми вже навчені Будапештським меморандумом. Жоден папірець, підписаний лише у кабінетах Білого дому, не має ціни без печатки Конгресу США. Більше ми на ці граблі не наступимо».

Нагадаю, що Будапештський меморандум не було ратифіковано жодною з держав-підписантів – ні США, ні Великою Британією, ні Росією, ні самою Україною. Саме тому він не набув статусу міжнародного договору.

Україна має зафіксувати залізне правило: будь-яка велика угода, де йдеться про нашу безпеку, території чи майбутнє, набуває чинності лише після її офіційної ратифікації обома палатами Конгресу – за двопартійної підтримки.

Тому правило просте: будь-яка велика угода, де йдеться про нашу безпеку, території чи майбутнє, має бути офіційно ратифікована Конгресом США – за двопартійної підтримки. А оскільки без гарантованої ратифікації ми все одно нічого не підпишемо, профільні комітети Сенату й Палати представників повинні від самого початку проводити відкриту експертизу кожного пункту цих домовленостей.

Також Україні варто напряму звернутися до Капітолія. Не потрібно скаржитися Конгресу на Трампа – американські законодавці й самі чудово бачать, що відбувається. Потрібно зробити інше: офіційно вивести Конгрес на сцену як головного співучасника мирного процесу.

Звернення Верховної Ради або Президента України до обох палат американського парламенту має звучати приблизно так: «Американський народ через вас, своїх обранців у Конгресі, допомагав нам вистояти. Сьогодні вирішується доля не лише України, а й безпеки всього вільного світу. Ми переконані, що будь-яка мирна угода буде тривалою лише тоді, коли вона спиратиметься на двопартійну волю американського парламенту та пройде ратифікацію в Сенаті. Саме тому ми закликаємо Конгрес США взяти безпосередню участь в оцінці будь-яких безпекових гарантій та умов завершення війни».

Це цілком серйозна, виважена рекомендація українському керівництву та дипломатії від людини, яка роками живе в американському контексті, вивчає їхню політичну кухню зсередини і добре знає, як працює (і як ламається) тамтешня система стримувань і противаг.

Зараз на кону стоїть занадто багато, щоб грати за сценарієм кулуарних переговорників Білого дому. Але ми можемо переграти їх – через Капітолій.

Я дуже прошу вас: поширте цей текст максимально. Зробіть так, щоб ця ідея дійшла до Банкової, до МЗС, до депутатів, які їздять у Вашингтон. У кризові моменти правильна ідея, вчасно підхоплена суспільством, здатна змінити хід дипломатичної гри.

У першій половині дев’яностих Україна не мала трьох речей, щоб виграти перемовини щодо позбуття ядерної зброї: суб’єктності порівнянної з російською; потужних союзників у США; чіткого розуміння, яку загрозу являє собою Росія.

Тому все закінчилося саме так, як закінчилося: Україна могла вийти з переговорів під американською військовою парасолькою, а вийшла з розпискою від потенційного грабіжника, що він людина порядна.

Наразі Україна має неабияку суб’єктність, створену насамперед ЗСУ. І таку світову торсиду, що після кожного особливо вдалого удару по російських військових цілях у різних куточках планети здіймається рев, гідний переможного гола на останній хвилині фіналу мундіалю.

А щодо потужного союзника у США, то бачили б ви, скільки американців після мідтермів дякували Україні за перемогу! Вони були переконані, що українські удари по російських дата-центрах викосили цілі полчища кремлівських ботів, які могли вплинути на результати виборів. Це, звісно, вже трохи легенда, але яка ж промовиста! Я спостерігаю сила-силенну американських акаунтів у X й Facebook, які щоденно бажають Україні перемоги, а Росії – піти до біса.

Про розуміння загрози з боку Росії немає чого казати. Що тут ще можна не розуміти. Розумним аналітикам вона була зрозумілою ще до того, як Україна погодилася віддати ядерну зброю взамін на обіцянки-цяцянки.

«До середини березня 1993 року російські посадовці вже попереджали інші країни, що їм не варто витрачатися на будівництво великих посольств у Києві, оскільки протягом 18 місяців їхній статус буде знижено до консульських відділів… «Тимчасове явище», так назвав українську незалежність посол Росії в Україні».

Це цитата із дослідження Гарвардської школи державного управління, опублікованого у січні 1994 року під назвою «Назад до СРСР: втручання Росії у внутрішні справи колишніх радянських республік та наслідки для політики США щодо Росії».

Тоді ніхто не повірив, що аж так усе серйозно. Мало кому це взагалі було цікаво. Україна не мала політичної сили, яка б послідовно та системно відстоювала необхідність справжніх гарантій безпеки.

Навіть діаспора, яка могла б стати потужним українським голосом у Вашингтоні, не усвідомила тоді всієї ваги моменту. А приклад був просто перед очима. У 1975 році порівняно невеликі громади литовців, латишів та естонців у США зчинили такий ґвалт через можливе визнання радянської окупації їхніх країн, що дісталися аж до президента Джеральда Форда.

Засипали Конгрес листами, знайшли союзників серед законодавців, домоглися зустрічі в Білому домі. І Форд напередодні підписання Гельсінських угод мусив публічно підтвердити: Америка не визнає радянської анексії Балтії.

Зауважте, балтійці билися навіть не за нові зобов’язання, а за те, щоб Вашингтон не відмовився від позиції, якої дотримувався ще з 1940 року. Тим часом Україна розлучалася з ядерним арсеналом, не отримавши натомість справжнього військового захисту.

Не те щоб українська діаспора зовсім нічого не робила. Але вона так і не спромоглася перетворити питання гарантій безпеки на політичну проблему, від якої американські президенти й конгресмени не могли б відмахнутися.

Якось проспали історичний момент, бо не вірили, що найстрашніше справді може статися. Тепер ми знаємо, що може. Знаємо його ціну.
Тоді ще можна було дозволити собі розкіш не вірити в катастрофу. Тепер ми не маємо права навіть кліпнути очима.

Поділіться цією статтею!

Україна готує нові гуманітарні операції на окупованих територіях:…

Прокурор САП розкрив свою зарплату

Максим Бондарь

Максим Бондарь

Коментарі закриті.