«Людина – не мандарин. Не можна з’їсти середину, а шкірку викинути».
Ці слова Віллі Ломена з п’єси Артура Міллера «Смерть комівояжера» вперше прозвучали майже 80 років тому. Він говорить їх своєму роботодавцю, який після десятиліть відданої праці просто списує Віллі з рахунків.
П’єса вважається ключовим твором Артура Міллера, принесла авторові Пулітцерівську премію та назавжди увійшла до театрального канону. Прем’єра відбулася на Бродвеї у 1949 році, а відтоді у світі поставлено майже вісім сотень (!) вистав.
Тепер цю вершину пробує взяти київський Театр Лесі Українки.
Побачив генеральний прогін «Смерті комівояжера». Уже сьогодні – прем’єра.
Відразу скажу: постановка не з легких. «Смерть комівояжера» – дуже вимогливий драматичний твір для акторів, режисера і навіть більше для глядача.Треба бути готовим до трьохгодинного психологічного марафону, який не завжди йде на підвищених тонах. Часто це про внутрішню боротьбу.
На тлі сімейної драми, конфлікту батьків і дітей, постає історія про крах американської мрії, про крах віри в те, що якщо багато і довго працювати, догоджати людям, бути зручним і все життя гнатися за успіхом, то життя неодмінно винагородить тебе.
Не завжди.
Навіть якщо зрештою всі кредити будуть виплачені… На твоїй могилі можуть виголосити: «Ми сплатили останній внесок за будинок. Сьогодні він нарешті наш… Але вже немає нікого, хто б у ньому жив».
По суті, це притча про людську гідність. Про те, що людина не повинна ставати витратним матеріалом.
Кілька слів про київську постановку.
Театр Лесі Українки та його керівник Кирило Кашліков (власне, режисер «Комівояжера») продовжують сміливу практику залучення запрошених акторів (і не лише) до нових проєктів.
Цього разу головну роль виконує Станіслав Боклан (успіх «Поромника» вирішено масштабувати). Але, як на мене, тут виклик для запрошеної суперзірки набагато складніший, ніж у попередній виставі.
Сина Віллі в одному зі складів грає Віталій Салій. Популярний актор, відомий десятками кіноролей, спеціально для цього проєкту повернувся в Україну.
Сценографія – Петро Богомазов, лауреат Шевченківської премії за «Конотопську відьму».
Мій оберемок симпатій – народній артистці Олександрі Єні… Вона вкотре блискуче втілила на сцені дружину, матір, якій доводиться всіх опікати, все згладжувати. Її біль, її безпорадність і водночас внутрішня сила відчувалися фізично.
Дякую!
