Немає нічого дивного в тому, що прориву з відкриттям переговорних кластерів про вступ до ЄС не сталося. Наші очікування вкотре виявилися завищеними, бо в кредиту довіри є межа, і в Брюсселі цю нашу «кредитну історію» уважно пильнують.
Підписавши заявку на вступ до ЄС на самому початку повномасштабного російського вторгнення, Україна задекларувала, що бажає швидкого і неухильного поступу. Але те, що у минулому році призвело до мирного картонкового протесту, справа Мідас & Ко та інші корупційні скандали перетворилися на один із суттєвих чинників відсутності бажання лідерів країн ЄС боротися за одномоментне відкриття нам усіх кластерів.
Це можна порівняти з технічним дефолтом на треку верховенства права, точніше цілою низкою таких дефолтів. А подіями цього липня ми несвідомо (або навпаки свідомо, тут навіть незрозуміло, що гірше) тільки додали скептикам аргументів і послабили нашу групу підтримки.
Що характерно, обидві сторони прекрасно розуміють: відкриття кластерів річ суто політична. Адже Україна і так отримала всі бенчмарки, себто умови по виконанню всіх шести кластерів, ще до початку переговорів. Проте Києву потрібні візуальні ознаки поступу, так само, просто в площині виконання заявлених декларацій, ознак поступу чекає Брюссель.
А натомість бачить, як український парламент відверто саботує все, що може зменшити можливість ручного керування та доступу до корупційного ресурсу. Реакцію Єврокомісії я б назвала максимально поміркованою і мʼякою за наявних умов: немає жодного сенсу заохочувати таку поведінку, тому те, що ми бачимо – це відсутність позитивного підкріплення.
Чіткий меседж політичним елітам, які перетворили вступ до ЄС на особисте досягнення: у кредитній історії для подальшого зближення мають зʼявитися якісь успішні записи. Приклад, де навіть це не спрацювало, у нас перед очима: Сербія, яка імітує вступ вже півтора десятка років і продовжує улюблену гру українських еліт, коли риторика і дії існують у паралельних світах. За останні роки це ні на крок не наблизило її до членства в блоку.
Є і друга причина, на якій я хочу окремо зупинитися: ідеться банально про гроші. Бо цінності-цінностями, а просто зараз в ЄС триває складний і нетривіальний процес формування бюджету на 2028-34 роки.
І от, приміром, Угорщина бʼється за заблоковані в часи Орбана кошти – частина вже безповоротно згоріла, але новий премʼєр, Петер Мадяр підписав з Єврокомісією угоду про розблокування 17 мільярдів євро, якщо до кінця серпня країна пройде процес повного перезавантаження, ухвалення антикорупційного законодавства і так далі. Ця сума є неабияким козирем для Урсули фон дер Ляєн, адже Будапешт занадто довго псував Єврокомісії нерви, і не варто очікувати, що цей важіль буде використано для замирення Угорщини з Україною, там і так багато власних тем на порядку денному.
Та й решта країн, асоціацій та регіонів намагаються закласти в новому бюджеті потрібні їм для існування та розвитку гроші, неспівставні, себто набагато більші, за суми допомоги Україні.
Власне, саме тому ніхто з наших сусідів не хоче швидкого вступу України в Євросоюз: адже доведеться враховувати нову країну, на яку треба планувати видатки, а це означатиме зменшення сум, що виділяються їм. А хто ж із політиків захоче пояснювати своїм виборцям зменшення програм на підтримку фермерства чи озеленення регіонів.
Як і в кожній великій родині, в ЄС кожен хоче швидко і гарантовано отримати щось для себе. Тих, хто інтенсивно намагається не допустити до годівнички нових потенційних «родичів» можна, звісно, називати цинічними. Проте саме завдяки європейським грошам, які надходили й продовжують надходити, ми спроможні боротися за виживання, а далі будемо відновлюватися і зростати.
Тож доречно приймати і їхні реалії, і їхні умови. Робити свою домашню роботу за вже встановленими критеріями і забезпечувати реальну підтримку в парламенті необхідних змін, щоб ззовні не виглядало, що ручний прокурор і ДБР важливіші за швидкий вступ у ЄС.
Від чогось, значить, доведеться відмовлятися.
