Вирішив окремо написати про російську реакцію на проголошення незалежності України. Бо дуже не люблю історичні міфи. Минуло лише 35 років, а все вже міфологізовано, попри наявність професійних досліджень, доступних простою мовою.
Отже, поки розгортався процес занепаду Радянського Союзу, російські демократи підтримували суверенітет України, оскільки їм треба було передусім послабити так званий «союзний центр», тобто Горбачова і всі радянські центральні інституції. Нагадаю, тоді суверенітет розуміли не як незалежність, а як верховенство своїх законів на своїй території.
Україна проголосила суверенітет 16 липня 1990 року далеко не одна з перших, аж дев’ятою з п’ятнадцяти «республік-сестер» (першими були естонці ще у листопаді 1988 року).
У той час суверенітет проголошували також і автономні республіки, тобто республіки другого сорту (всі вони донині залишаються у складі РФ), через чотири дні після України суверенітет проголосила Північна Осетія, потім Карелія, Комі, Татарстан, Удмуртія, Якутія-Саха і так далі.
Я це пишу для розуміння контексту: ніхто у 1990 особливо про незалежність не думав, навіть Народний Рух України ще не проголосив курс на незалежність, він це зробить аж у жовтні того року.
19 листопада 1990 Єльцин і Кравчук підписали російсько-український договір (між іншим, визнали не лише суверенітет, а й територіальну цілісність). Єльцин активно вербував прихильників «союзу без центру» для протистояння Горбачову. Можливо, в альтернативній історії з цього всього склалася би якась конфедерація. Тобто думка про те, що РФ та Україна є дві окремі держави, тоді навіть не розглядалася.
Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року в Москві раптом усвідомили, що все серйозно. До цього «демократи» не були готові.
Минуло лише дві доби, як російська реакція прозвучала. 26 серпня (це був понеділок) прессекретар президента Єльцина Павло Вощанов заявив: РФ визнає право республік на самовизначення, але у разі припинення союзницьких відносин залишає за собою право порушити питання про перегляд кордонів.
Один із лідерів «демократів» мер Москви Гавриїл Попов запропонував переглянути належність Криму, областей східної України та Одещини. Секретар Конституційної комісії Олег Румянцев характеризував українську незалежність як спробу «всадити ніж у спину переможної російської демократії». Отакі демократи.
Далі більше. 28 серпня до Києва прибуває велика делегація, яку очолює віцепрезидент РФ Александр Руцкой (це він «визволяв» Горбачова з Форосу, тож мав на той момент чималий авторитет). Оголошена причина візиту – зняти взаємну недовіру й стабілізувати відносини. Кількатисячний мітинг біля Верховної Ради. Нічні переговори. Підсумок: взаємне визнання права на незалежність, територіальна цілісність (а це ключове питання, тому Казахстан захотів також таке підписати з РФ) тощо.
Виглядає як відступ Москви, шантаж не вдався. Але водночас комюніке містить застереження проти «неконтрольованого розпаду» СРСР та згадує спільні економічні та військові структури. Іншими словами: хочете бути незалежними – будьте, але економіка та армія будуть спільні.
Подальша риторика Руцкого та інших московських «демократів» набагато жорсткіша. Тобто Руцкого послали погасити потенційний гострий конфлікт, але незалежність України не прийняли.
Ситуація міняється лише напередодні референдуму. 30 листопада Єльцин каже Бушу: ну, якщо 70% українців підтримають незалежність, тоді РФ її визнає. Навряд чи Єльцин в це вірив (а Буш вірив – можливо, був краще поінформований). Свою готовність Єльцин пояснює передусім небажанням давати шанс радикалам (тут всі терміни переплутані – радикалами на той момент в його розумінні були крайні консерватори, які підтримували ГКЧП).
Настало 1 грудня. Понад 90% українців проголосували за незалежність, в тому числі на сході понад 80%, в Криму понад 50%. Далі була Біловезька пуща, створення СНД, припинення існування СРСР.
Незалежність України почали визнавати інші країни світу. Але у 1992 році російські еліти дуже гостро переживали втрату України. Класичний приклад – стаття російського ліберала, демократа й антикомуніста Александра Мінкіна, що вийшла на початку року.
Головна тема статті – страшенна образа на Україну, звинувачення у зраді й подібні емоції. Приблизно тоді ж мер Санкт-Петербурга Анатолій Собчак назвав ідею, що Крим це Україна, безглуздістю.
Найбільш виразною заявою щодо незалежності України є відомий вірш Йосифа Бродського, написаний, скоріше за все, в ті самі дні (точна дата не встановлена). Якщо ви не знаєте, про що йдеться, і маєте міцні нерви – прочитайте.
Вірш просякнутий смертельною непозбувною образою за кривду й несправедливість, яку вчинила Україна, проголосивши незалежність. Вдумайтеся: людина, яку імперія закинула в тюрму й на заслання, ображається на тих, хто хоче вийти з цієї тюрми народів. Отакі були настрої серед російських «демократів» і «лібералів».
Підсумовуючи, російські «демократи» визнали незалежність України від СРСР, але незалежність України від Росії вважали безглуздістю й зрадою. Україна може бути незалежною, але лише в тому випадку, якщо вона залишається разом зі «старшою сестрою». А значна частина територій належить Україні внаслідок непорозуміння, яке треба виправити.
Я ще раз підкреслю, що претензії на території й частину населення України придумав не Путін. Вони були сформульовані російськими «демократами» одразу після проголошення незалежності.
На щастя, Росія занурилася в глибоку економічну кризу (Україна також), тож для великого конфлікту не було ресурсів. Хоча вже у травні 1992 року починається російська активність в Криму, але це вже інша історія.
