Знаю, що за цей допис мене, можливо, багато хто зненавидить. Але в моменти коли багато кого охопив відчай і зневіра, які зараз щедро підживлюються російською пропагандою, треба нагадати собі кілька речей.
Перше. Згадайте 2022-2023 роки. Тоді нам не було чим збивати балістику взагалі, а крилаті ракети та «Шахеди» перехоплювали на межі технічних можливостей. Що ми маємо сьогодні? Ефективність російських крилатих ракет і дронів впала в рази, відсоток їх збиття зараз дуже високий. У росіян, по суті, залишилася лише балістика як надійний інструмент.
Так, балістика, що зараз падає на голови – це жахливо. Бо ми під постійним ризиком. Але об’єктивно – зараз цих ракет летить менше, ніж під час найбільших атак перших років повномасштабки.
Та зараз цей терор лягає на нашу хронічно втомлену кукуху, помножену на ІПСО. Треба співставляти реальність у всій її повноті, а не тільки в моменті, коли здається, що стало гірше, ніж учора. А позавчора як було? Війна річ динамічна і вкрай неприємна своєю мінливістю. Не вперше.
Друге. Їхнє скиглення про «помсту». Будь-яка спроба росіян нав’язати наратив, що їхній терор – це «отвєтка» за наші удари по їхній економіці, має йти посилено нах@р. Вони перші почали. Вони роками били по наших складах з ліками, логістиці, енергетиці та цивільних об’єктах.
Те, що Україна зараз дзеркально (а місцями навіть інтенсивніше, враховуючи критичність вузлів) б’є по Росії – це абсолютно окей. Якщо вони намагаються своїм терором викликати в нас обурення ударами по їхній інфраструктурі, значить, їм справді дуже боляче. Висновок один: треба продовжувати робити те, що робимо.
Третє. Найбільш непопулярне (але я, як цивільний, маю право це сказати про цивільних). Одержимість росіян спробами деморалізувати тил має один неочевидний, але надважливий наслідок: ракети і дрони, які витрачаються на цивільну інфраструктуру, не долітають до воєнної промисловості і безпосередньо до військових.
А для виживання української нації і держави військові та ВПК – набагато важливіші, ніж майже будь-яка інша потенційна ціль. Це жорстко, але це об’єктивна математика виживання всієї спільноти у війні, яку проти нас ведуть.
Я знаю, що багато кому хотілося б спокійно жити десь у Лондоні. Але ми опинилися в Лондоні зразка 1944 року. З купою балістики (тоді було більше, до речі) без особливих опцій захисту. Не зовсім відповідає очікуванням, але більше зупинити цих нацистів немає кому. В умовах дефіциту засобів ми бачимо їхню концентрацію на прифронті та Києві, крім окремих актів залякування по іншим тилам, тобто є обʼєктивний дефіцит для чогось масштабнішого.
Звісно, якби партнери були рішучішими, а в Білому домі сидів хтось притомніший, ризиків було б ще менше. Але є як є. Гроші дають – добре. А інше треба дотискати.
В будь-якому разі доведеться зібрати соплі і нерви (якщо треба – ліки за рецептом допоміжні), припинити панікувати, прийняти обʼєктивну реальність і робити максимум можливого. Не в ЗСУ – для ЗСУ.
Їм кабзда. І шлях, що наближує це – єдиний реалістичний мирний план. Бо мир буде тільки тоді, коли у Росії Путіна не буде спроможності воювати далі. Все інше – намахалово.
