Кожного разу одне і те ж: різний погляд на умови миру. Ми не можемо домовлятися про мир аж до відновлення територіальної цілісності й отримання гарантій безпеки – говорять одні. Ми можемо поступитися територіями заради майбутнього – говорять інші. Якщо поступатися за територіями потрібно отримати гарантії безпеки, інакше з цих територій на нас нападуть – переконують треті. Ми не можемо дозволити Путіну заблокувати наш вступ до НАТО – говорять одні. Ми не можемо воювати за НАТО – говорять інші.
Скажіть, навіщо ви все це обговорюєте? Ви що, правда не можете зрозуміти що росіяни не збираються з нами розмовляти і домовлятися ні про що реальне – ну хіба що про те, що допоможе їм заробляти гроші під час війни? Що кожного разу, коли вони приходять на перемовини, вони приходять з програмою дестабілізації України або затягування часу до нових виборів у США. Станцію, на якій з росіянами можна було б хоча б тимчасово про щось серйозно домовитись, ми давно проїхали.
Я просто хочу зрозуміти – не тільки умовного Гончаренка, а всіх нас. Ці дискусії про умови перемовин – цинізм або просто психологічний захист людей, які просто не можуть повірити що ворог їх за людей не вважає? І люди намагаються просто повернутися в часи, коли він ще робив вигляд що вважає і з ним можна було розмовляти?
Насправді – якщо бути відвертим до кінця – у цієї війни рівно два відкриті фінали. Перший – знесилення Росії і зупинка бойових дій. Сподіваюся, що ми зможемо використати цей час для підготовки до нового вторгнення. І другий – знесилення і зникнення України і приєднання її колишніх територій до російської федерації. Звичайно, з відкритим фіналом для кожного. Хтось може сподіватися, що йому дозволять залишитися і просто жити під чужим прапором. Але кожний має тоді просто зважити свої власні шанси і зрозуміти де небезпеки для вас та вашої родини більше, у продовженні опору або у такій капітуляції.
Ніякої реальності окрім у цих двох фіналів більше не існує. І всі розмови про інше – або дурість, або демагогія.
