Треба визнати, що стратегія «мир через силу» не працює, та власне, ніколи не працювала.
Зараз це словосполучення стало штучним наративом, адже не здатне пояснити перспективу війни та, у підсумку, примусити РФ до припинення бойових дій. Навпаки, відзеркалює лише реактивною контрсилою та більшою ескалацією з боку росіян.
Необхідно розуміти, що зовнішній примус у російській ментальній традиції інтерпретується як макромобілізаційний сплеск. Майже як третій закон Ньютона: пряма дія завжди викликає рівну за модулем і протилежну за напрямом протидію.
Адже Путін, що ризикне змінити свою звичну рольову модель поведінки під впливом зовнішнього тиску автоматично перетвориться у політичного слабака і невдаху. Тому агресивна інтепретація примусу спонукає до демонстративної непоступливості.
Ефект російського самозгуртування максималізується через жалісливе потерпання від іноземного гніту, економічної тяготи, державної біди. Це дуже добре ілюструється Достоєвським у одній прикметній сентенції з його щоденника, присвяченого російсько-турецькій війні 1877-1878 рр.: «…нас не можна змусити зробити те, чого ми не побажаємо, і що немає такої сили по всій землі…».
Простіше кажучи, є колективна біда у російської маси – є причина для сенсу самоствердження, стадного єднання, почуттєвого підйому від спільного неприйняття примусу. І ці хвилі дуже добре зчитуються в практиках рефлексивного управління росіянами з боку їх владних очільників.
І якщо йти далі та продовжити думки американського психолога Джека Брема в рамках його теорії реативного спротиву, то люди, які відчувають загрозу своїй свободі вибору, можуть почати сильніше прагнути саме того, що їм намагаються заборонити або нав’язати. І Путін тому виразний приклад.
Нещодавно, у 2022 році, в «American Journal of Political Science» Катлін Паверс та Ден Альтман вирішили перевірити це правило і в статті «Психологія невдачі примусу: як реактивність пояснює опір загрозам» дійшли очікуваного висновку: під впливом примусової погрози адресат рідше поступається та частіше обирає агресивну відповідь.
Саме так «колективний Путін» тлумачить західну силу. Як фатальну «чужу волю», якій треба протидіяти будь-що. В такій моделі поступка (навіть мінімальна, нікчемна або непомітна на загал) сприймається як поразка, навіть якщо б вона могла бути вигідною з точки зору майбутнього Росії.
Правда полягає також у тому, що Путін не ухвалює рішення в ментальних моделях «розумні вигоди», «втрачені можливості», «економічні ризики» тощо. Він в силу свого віку, психотипу та самосвідомості – переважно діє під впливом культурно-історичної містифікації.
Він знову нещодавно вжив у корені помилкову ідею про генетичну однаковість росіян і українців, а окуповані землі нашої держави назвав «історичними територіями Росії». Він про це говорить тому, що дійсно природньо для себе в це вірить. Довести протилежне військовим чином зараз ні Україна, ні Захід не може.
Можливо, прийшов час для іншої стратегії – наприклад, «мир через хитрість»?
Непрямий вплив на Путіна через країни Глобального Півдня, «хід Пекіном», поновлення та інтенсифіікація зв’язків України із Лукашенко, конструювання фіктивної проросійської опозиції в українському середовищі, грунтовні операції іноземних спецслужб в РФ, неодномірний когнітивний та рефлексивний вплив на росіян, використання окремих контактів з путінським двором, РПЦ, олігархатом, корпораціями, регіональними елітами, спецслужбами тощо.
Вплив на аналіз ключовими особами фактору часу, концепту виснаження та сприйняття внутрішніх ризиків Росії у війні, генерування та управління неформатних, дискусійних та суперечливих сценаріїв завершення війни, укріплення європейського консенсусу української допомоги, налагодження зв’язків із правими силами Франції, Німеччини, Британії, які з 2027 року почнуть перебирати владу в провідних європейських країнах.
Виграє той, хто пропонує майстерну і асиметричну складність. Тупоголова ж зосередженість на базових налаштуваннях та ідеологічній мішурі замість широких асиметричних дій та нестандартних ходів заведе нас точно до стратегічного краху.
