Що з нагородами й званнями? З глибини століть дійшла фраза Марка Тулія Цицерона: «Благодіяння, надані недостойному, я вважаю злочинами».
Ще в часи давнього Риму світлі голови попереджали про те, як суспільством легко маніпулювати за допомогою всілякого роду державних нагород і звань.
Будь-яка держава світу завжди використовувала політику «пряника і батога», як карально-заохочувальну систему. Особливо тоді, коли країна потребувала взірцевих героїв, гідних наслідування, або державі потрібно було нівелювати чи навіть принизити митців, які чимось не догодили владі.
Обрані владою отримували все – суспільне визнання, статус, матеріальну винагороду, майно, зелене світло по життю. Обійдені владою, особливо найталановитіші, отримували довкола себе напругу і нерозуміння, інформаційний вакуум або навіть тихий осуд і відсторонення.
Я міг би наводити нескінченні прізвища придворних музикантів чи поетів при королях і царях, або численних діячів сталінської епохи, обласканих тираном за їхню творчість, яка резонувала з його особистою думкою. Але я не буду цього робити, бо люди нині не читають довгих полотен. Тож, просто пропоную повірити на слово.
Скажу лише, що люди мистецтва при мудрих правителях цементували владу і піднімали її суспільне визнання. Але це стосувалося лише мудрих правителів, які вибудовуючи свою політику, не вважали культуру за дурницю і не розкидалися державними званнями.
Відчутний збій у культурній політиці стався за останньої української влади, коли державні нагороди посипалися на тих, хто за чіткої логіки мудрого очільника держави не мав би їх отримувати. Це стосується у першу чергу звань Народних і Заслужених артистів України, Кавалерів державних орденів та деяких новозапочаткованих президентських відзнак.
Вибачте, буду конкретно відвертим. Найбільшим здивуванням стало присудження звання «Герой України» співаку і телеведучому «Кузьмі» – всі знають саме це його прізвисько. Можна сперечатися з приводу естетики його творчості, але не можна не відчувати певного «когнітивного дисонансу» від цього нагородження, яке було здійснене всупереч будь-яким критеріям.
І нічим іншим як грубим популізмом від влади це не пояснювалось. Гадаю, якби живому Кузьмі раптом запропонували цю нагороду він би відреагував чимось на зразок такого: «Хлопці, ви там шо їб*нулися зовсім? Який я герой?!».
Коли звання народних і заслужених артистів почали отримувати люди, головною заслугою яких було те, що вони все життя в Україні співали російською мовою і при тому не злазили з екранів олігархічних телеканалів – це було важко пояснити з точки зору розумної державної політики, ну хіба що ця політика здійснювалася в руслі сусідньої держави, яка показала згодом своє справжнє обличчя.
Але ось, 14 липня 2021 року, започатковується ще одна державна відзнака «Національна легенда України». Мені здається, що в самій цій назві вже закладена певна суперечність. Бо якщо це Легенда України – то до чого тут національність. А якщо це Національна Легенда, то стає зрозуміло, що це наша легенда, а не польська чи іспанська, і пишатися нею мають самі ті, хто відчуває з цією легендою свою кровну спорідненість.
Так чи інакше, а перші відзнаки цієї премії отримали такі культурні діячі, як Софія Ротару, керівник ансамблю Вірського Мирослав Вантух, художник Іван Марчук, композитор Мирослав Скорик, легендарний українець Тарас Петриненко (в рік свого ювілею!) і поет-пісняр Юрій Рибчинський.
Ледве не пропустив тенора Анатолія Солов’яненка, якого вже немає на світі понад десятиліття. Пізніше Лауреатами були композитор Ігор Поклад, режисер Сергій Параджанов, легендарна співачка, берегиня народної пісні Ніна Матвієнко.
Але вже у 2025 році з’являється якась експертна невизначеність із кандидатами від культури. З одного боку це відомий танцівник і балетмейстер, що провів майже все своє творче життя за межами України – Серж Лифар, Легендарний співак Василь Зінкевич – з іншого, відомий рок та поп-виконавець Святослав Вакарчук.
Але нинішній рік для цієї Премії напевно найпарадоксальніший. Серед нагороджених – ірландський актор і режисер Шон Пенн, український композитор світового рівня Євген Станкович і – (увага!) музиканти гурту «Браття Гадюкіни» – Кузьмінський, Крахмальов, Мельничук і Лундін…
Я розумію і можу пояснити феномен популярності гурту «Брати Гадюкіни» та спалах його популярності наприкінці дев’яностих минулого століття. Можу процитувати з півдесятка його пісень заспіваних на суржику з відвертим стьобом над українською мовою. Можна по праву віднести цей гурт до помітного явища в одній із наших субкультурних ніш – але називати це «Національною легендою України»? Як це?
Вибачте, тут абсолютно нічого особистого. Я, як і мільйони інших українців вважав їх творчість прикольною. Але ж легендарність для мене полягає в чомусь значно вагомішому і суттєвішому, аніж пара розтиражованих курйозних пісень. Навіть більше – в історичному і патріотичному осмисленні себе як частини нації.
Отож, постає питання: хто ми є як нація? Якими є наші взірці, наші авторитети, наші приклади, наші артефакти, на яких зростатимуть нові покоління? Невже так швидко у радників нашого Президента вичерпався список справді достойних і цікавих діячів культури?!
Чи може справа тут в іншому? В небажанні і невмінні бачити особистостей в українському культурному середовищі?
Я добре розумію, що нічого окрім тотального перефарбування не змінилося в українському медійному просторі – і наші олігархічні канали продовжують піднімати на-гора своїх зручних протеже – поп-зірок, коміків і стендаперів.
Але як бути з тими, хто «випадає» з поля зору «олігархічного телебачення України. Не вписується у ці фальшиві рамки «псевдокультури»?
От, наприклад, співачка і волонтер Ірина Федишин, яку знають і люблять всі українці на обох півкулях світу, і яка мала кілька великих сольних концертів.
Або неймовірна співачка і композитор Ілларія (Катерина Середа), яка зараз набирає популярності в Італії. Або співачка Людмила Касьяненко, яка нічим не поступається ані Софії Ротару, ані Аллі Кудлай, але живе і працює зараз у Далласі. Або Чудовий естрадний тенор Іван Красовський чи баритон Василь Лазарович.
І, нарешті, Олег Винник, якого сьогодні оголосили ледве не ворогом народу! Чи всі ці названі люди не відповідають мистецьким критеріям? Ще й як відповідають! Але не мають офіційних державних звань! І не треба тут пересмикувати карти і плутати кругле з червоним – чому, приміром, Потап може бути Заслуженим Артистом України, а той же Олег Винник – ні!
Я вважаю, що в інтересах української держави сьогодні було б важливим для України не хейтити і відштовхувати справжні таланти, а пригортати їх до себе, тому що справжні талановиті артисти залишаються послами української культури у світі!
Через них, через українську пісню, через творчість люди інших націй і держав пізнають нашу націю значно краще, ніж з будь-яких інших інформаційних джерел!
Але ні! У нинішньої української держави якась абсолютно нелогічна і невідповідальна культурна політика, яка не гуртує народ довкола рідної культури, а навпаки – донищує залишки справжньої національної культури, підміняючи її квазікультурою, створеною штучно на рейтингах олігархічних телеканалів.
Завбачаю, ця публікація викличе неоднозначну реакцію аж до відвертого хамства. Але насамкінець я наведу приблизний вислів мудрого Конфуція про те, що лайка дурня в мій бік прирівнюється до похвали розумної людини.
І на тому все.
