«Є дорослі, відповідальні жінки, які шукають допомоги інших дорослих жінок…?», «Мама з донечкою-першоклашкою шукає таку ж саму маму з донечкою!». Подібні дописи дедалі частіше миготять у Threads.
І в цьому випадку йдеться зовсім не про представників ЛГБТ-спільноту, мова про так званий бостонський шлюб.
Бостонський шлюб – тривале спільне проживання двох жінок без фінансової підтримки з боку чоловіків. Ґрунтом для такого формату є, в першу чергу, чіткі домовленості про розподіл обов’язків та їхнє суворе дотримання. Звісно, важливі також спільність світогляду, взаємна симпатія та повага.
«Важливо, що такі стосунки не передбачують романтичний чи сексуальний контекст (хоча тут можуть бути індивідуальні випадки). У бостонському шлюбі є чіткі домовленості та очікування від взаємодії: ми допомагаємо одна одній але це не «забирає» особисте життя кожної жінки», – пояснює у коментарі «Главкому» психолог Марина Діденко.
Саме поняття не нове. Бостонський шлюб був вельми популярним ще у ХІХ столітті у Великій Британії, низці інших європейських країн та у США. Зародився та швидко набрав популярності він в Англії в 18 столітті. На той час у житті жінок була ключова задача –вийти заміж. Вони не отримували освіту, ба більше, навіть не мали права на власність: після одруження весь посаг дружини переходив у власність чоловіка. Ті ж, хто не виходив заміж, підлягали суспільному осуду. Жінки, які прагнули розвитку, фінансової незалежності та поділяли феміністичні ідеї об’єднувалися у пари. До таких пар у суспільстві до 1920-х ставилися з повагою. Вважалося, що бостонські шлюби тримаються суто на інтелектуальній, світоглядній близькості, без сексуального підтексту. І перша причина цього – заперечення сексуальності жінок як такої.
У 1920-х ставлення до жінок, які перебували у бостонському шлюбі, почало стрімко погіршуватися, адже у суспільстві вже почали вбачати у таких стосунках сексуальні мотиви. На це є кілька причин. По-перше, у кінці 1910-х – на початку 1920-х західний світ почав захоплюватися теоріями психоаналізу Зігмунда Фройда та Гевлока Елліса щодо сексуальності. Саме вони «познайомили» світ з терміном «лесбійство» і запровадили його у лексику широких мас. Частина суспільства почала говорити про гомосексуальність і трактувати її як щось непристойне, як відхилення від норми. Приблизно у цей час інша частина суспільства – молодь – проживає «епоху джазу», яка нібито знімала усі сексуальні табу. Збіг цих двох факторів негативно позначився на ставленні до бостонського шлюбу: у ньому однозначно почали вбачати лесбійські стосунки, а відтак засуджували.
«Бостонський шлюб, настав твій час!»
Нині ж бостонський шлюб переживає новий виток популярності зокрема в спільноті українських дінок. І війна цьому дуже посприяла. Дуже багато жінок лишилися без підтримки чоловіків: чийсь коханий воює, чийсь, на жаль, загинув; чимало жінок з дітьми виїхали закордон, а чийсь шлюб вже не витримав такого випробування відстанню… Так чи інакше, величезна кількість українських жінок змушені розраховувати самі на себе. І отут бостонський шлюб і став одним із варіантів вирішення проблем. Подруги або ж навіть ледь знайомі жінки об’єднують зусилля і виживають разом.
У соцмережах такий формат стосунків часто порівнюють з життям у кімнаті студентського гуртожитку. І справді, щось спільне між гуртожитком і бостонським шлюбом є.
На весь екран
«Якщо подивитися на це з психологічної точки зору, то в основі такого партнерства може бути базова людська потреба в близькості, безпеці, приналежності й надійній підтримці. Нам важливо мати поруч людину, з якою можна розділити відповідальність, побут, труднощі й радість, бути почутими та прийнятими. Особливо зараз коли багато чоловіків воюють, а жінки залишились на одинці з усіма побутовими викликами», – пояснює мотиви об’єднання у бостонські шлюби психологиня Марина Діденко.
Психологиня Анна Корольова, у коментарі «Главкому» перерахувала фактори, які можуть спонукати жінок обирати подібну модель співжиття.
1. Економічний
«Цей фактор особливо загострюється після народження дитини. Попри те, що сучасна жінка може бути фінансово незалежною, професійно успішною та цілком здатною забезпечувати себе, материнство нерідко суттєво змінює її матеріальне становище… За таких умов спільне проживання двох жінок може розглядатися не просто як спосіб заощадити на оренді житла, а як певна економічна стратегія, що дає змогу зменшити витрати, об’єднати ресурси та зробити повсякденне життя більш передбачуваним», – зазначає психологиня.
За словами Корольової, важливим є також питання професійної реалізації та економічної автономії жінки. «Уявімо двох матерів, кожна з яких самостійно виховує дитину. Перша має можливість працювати у вечірні години, але змушена відмовлятися від додаткових замовлень, оскільки не має з ким залишити дитину. Друга працює переважно вранці, проте також обмежена необхідністю постійно забезпечувати догляд за своєю дитиною. За умови сумісних графіків, взаємної довіри та відповідних домовленостей спільне проживання може дозволити їм почергово виконувати частину батьківських обов’язків, а отже, зберігати професійну активність, розширювати можливості заробітку та поступово покращувати матеріальне становище. Фактично йдеться про створення невеликої системи взаємного страхування», – пояснює вона.
2. Відсутність можливості чи бажання мати стосунки з чоловіками
«Навіть за наявності чоловіків у соціальному оточенні жінка не обов’язково має можливість або бажання будувати з кимось із них спільне життя. На це можуть впливати різні життєві цілі, попередній сімейний досвід, наявність дітей, відмінності у поглядах на батьківство, фінанси та розподіл відповідальності. Відповідно, дві жінки, які не мають постійних партнерів, можуть дійти висновку, що очікування майбутніх романтичних стосунків не повинно перешкоджати їм організовувати комфортне життя вже сьогодні», – зазначає експертка.
3. Материнське виснаження
Корольова зауважує, що жінки, які самостійно виховують маленьких дітей, нерідко опиняються в ситуації, коли навіть декілька годин особистого часу стають недоступною розкішшю. «Неможливість безперешкодно відвідати лікаря, затриматися на роботі, повноцінно виспатися або просто побути наодинці поступово впливає на фізичний та емоційний стан. Спільне проживання з іншою матір’ю, за наявності чітких домовленостей щодо догляду за дітьми, може частково компенсувати відсутність розширеної родини, яка традиційно допомагала молодим батькам. У такому разі дві жінки фактично створюють власну альтернативну родинну систему, у якій турбота про дітей перестає бути винятково індивідуальним тягарем», – пояснює вона.
4. Соціалізація дітей
За словами Корольової, якщо обидві жінки мають дітей, спільне проживання може забезпечити їм більше повсякденного спілкування, можливостей для спільних ігор, навчання взаємодопомоги та співіснування з іншими членами родини. «Однак позитивний ефект залежатиме не від самого формату співжиття, а від якості стосунків між дорослими, психологічної атмосфери та здатності враховувати індивідуальні потреби кожної дитини. Особливо важливо, щоб дорослі не сприймали спільне проживання як автоматичне право втручатися у виховання чужої дитини. Межі батьківської відповідальності, дисциплінарні правила, питання здоров’я, освіти та особистого простору варто узгоджувати заздалегідь», – каже експертка.
Корольова, ділиться з «Главкомом» кейсом зі своєї практики. До неї звернулась 24-річна жінка з цікавою історією і не менш цікавим запитом. Так, вона самотужки виховувала маленьку дитину, батько відвернувся від дитини. Тривалий час ця жінка проживала разом із сестрою: орендували квартиру, організовували побут. Ситуація змінилася, коли сестра почала стосунки з чоловіком і згодом вирішила переїхати до нього, аби будувати власне сімейне життя.
«Перед моєю клієнткою постав непростий вибір: або самостійно оплачувати оренду квартири, яка була для неї завеликою та задорогою, або шукати менше житло, переїжджати, витрачати кошти на переїзд і, можливо, змінювати звичну логістику, пов’язану з роботою та дитячим садком. Для людини, яка самостійно виховує дитину, такі зміни можуть супроводжуватися значним стресом», – пояснює психологиня.
Приблизно в цей період з’ясувалося, що одна зі знайомих цієї жінки, яка також самостійно виховувала дітей шукала житло. «Так виникла ідея запропонувати їй спільне проживання. Однак клієнтка не поспішала ухвалювати рішення. З одного боку, це дозволило б зберегти звичне житло та розподілити витрати, з іншого – вона хвилювалася, чи зможуть дві дорослі жінки з трьома дітьми комфортно співіснувати в одному просторі, чи не виникатимуть конфлікти через побут, виховання дітей або особисті кордони. Власне, одним із наших завдань під час консультацій стало дослідження цих побоювань. Їй було незвично сприймати іншу жінку не просто як подругу, родичку чи знайому, а як людину, з якою можна створити тривале побутове партнерство, адже традиційно нас навчають, що спільне господарство, виховання дітей і планування сімейного бюджету – це насамперед складові подружнього життя», – веде далі Корольова і додає, що на той момент її клієнтка не шукала стосунків з чоловіками, натомість концентрувалась на роботі.
Зрештою, її клієнтка вирішила спробувати. Перед початком спільного проживання жінки обговорили фінансові питання, розподіл домашніх обов’язків, правила співжиття та особисті кордони. Особливу увагу приділили дітям, адже кожна залишалася відповідальною за виховання власних дітей, хоча за взаємною домовленістю вони могли допомагати одна одній із доглядом.
«Ця історія отримала дуже позитивне продовження. Згодом клієнтка розповідала, що спільне проживання виявилося значно комфортнішим, ніж вона очікувала. Фінансове навантаження зменшилося, побутові питання стало легше вирішувати, а можливість іноді залишити дитину під наглядом іншої дорослої людини дала їй те, чого тривалий час бракувало, – трохи особистого часу. Вона змогла брати додаткові робочі зміни, не хвилюючись щоразу, хто забере дитину із садочка, а її співмешканка також отримала можливість краще організовувати власну зайнятість», – розповідає психологиня.
Діти цих жінок поступово звикли до спільного проживання, між ними сформувалися дружні стосунки, а самі жінки навчилися вибудовувати досить ефективну систему взаємодопомоги. Звісно, не обходилося без дрібних побутових суперечок, однак партнерки поступово знаходили способи домовлятися та враховувати потреби одна одної.
«Особливо мені запам’яталося те, як змінилося ставлення клієнтки до власної життєвої ситуації. Якщо спочатку вона сприймала спільне проживання з іншою жінкою як вимушене рішення через фінансові труднощі, то згодом почала розглядати його як цілком самодостатній і комфортний спосіб організації життя», – резюмує експертка.
До слова, бостонський шлюб – це не забаганка молоденьких дівчат, які хочуть перетворити життя на суцільний дівич-вечір, чи жінок за 30, які вирішують таким чином побутові проблеми. Такий формат співжиття вельми актуальний і для жинок літнього віку.
«Наприклад, дві подруги пенсійного віку можуть вирішити жити разом не тому, що не здатні забезпечити себе самостійно, а тому, що прагнуть організувати старість у більш комфортний спосіб. Для них це може означати спільне ведення господарства, підтримання активного соціального життя, допомогу під час хвороб та зменшення побутової ізоляції. У цьому сенсі подібне партнерство можна розглядати як один із можливих варіантів організації життя в умовах змін традиційної родинної структури», – зауважує Корольова.
Заради справедливості зазначимо, що не у всіх жінок ідея бостонського шлюбу викликає захват. Причина, як правило, у тому, що жінки з традиційною сексуальною орієнтацією не можуть уявити собі співмешкання з іншою людиною без романтичного і сексуального елементів.
А що чоловіки?
Чоловіки у соцмережах не надто цікавляться дописами з темами про бостонський шлюб – власне, це логічно, бо напряму їх ця тема не торкається. Водночас більшість тих, хто читає і коментує подібні пости, висловлює агресію, називають такий спосіб співіснування «ненормальним» та «збоченням».
За цією позицією часто криється образа на жінок тих чоловіків, які вважають, що єдиною формою співмешкання може бути патріархальний традиційний шлюб. Іншими словами, їм прикро, що сучасні жінки відмовляються їх обслуговувати.
«У традиційних гетеросексуальних парах на розподіл домашніх обов’язків нерідко впливають засвоєні з дитинства гендерні установки, відповідно до яких певні види роботи вважаються переважно жіночими або чоловічими. Відповідно, жінки-учасниці союзу потенційно мають більше можливостей домовлятися, спираючись на власні здібності, уподобання, зайнятість і доступний час. Наприклад, одна може краще розпоряджатися фінансами та займатися адміністративними питаннями, тоді як інша – любити готувати, організовувати дозвілля дітей або планувати побут. Проте я б не стверджувала, що жінкам завжди легше домовитися між собою лише через спільну стать, адже сумісність визначається передусім індивідуальними особливостями, а не біологічною приналежністю», – зазначає Анна Корольова.
За словами Корольової, загалом справа не лише у побуті – не варто недооцінювати свідоме небажання жінки знову вступати у стосунки з чоловіком. «Після розлучення, тривалого шлюбу або декількох невдалих партнерств жінка іноді усвідомлює, що на певному життєвому етапі романтичні стосунки не належать до її пріоритетів.
Причому це зовсім не обов’язково свідчить про психологічну травму, страх близькості або нездатність довіряти чоловікам. Людина може цілком позитивно ставитися до протилежної статі, відчувати сексуальний потяг і водночас не бажати знову брати на себе зобов’язання, пов’язані з подружнім життям», – пояснює психологиня.
Жіноча компанія – острівець комфорту чи тераріум?
Окремої уваги потребує група коментарів від чоловіків, які просувають стереотипну ідею, що жіночий колектив – це тераріум, а жіночої дружби як такої не існує. «У нашому чоловічому колективі колись працювала жінка, а потім звільнилася. Я її випадково зустрів років через десять. І вона сказала, що роки з нами – кращі в її житті. Після нас вона працювала в жіночих колективах», – пише користувач Nikolai Serhiienko.
Отут доречно згадати історію з публічним цькуванням у соцмережах співачки Ірини Федишин. Вона на пізньому терміні вагітності втратила дитину і ледве сама вижила. Багато жінок почали сипати коментарями, мовляв, сама винна, бо виставляла на «вагітній» фотосесії свій живіт, і взагалі щастя любить тишу.
То що ж це виходить: жінки не мають емпатії одна до одної, а відтак бостонський шлюб як формат співжиття є недієздатним?
«Жінки не є однорідною групою, яка автоматично має відчувати солідарність. Ми всі засвоюємо суспільні норми, зокрема очікування щодо того, якою має бути жінка, як вона повинна виглядати, поводитися, будувати сім’ю. Тому я б сформулювала так: жінка жінці може бути домом, подругою, партнеркою, але може бути й критиком. Це залежить не від статі як такої, а від якості стосунків, особистих установок і соціального контексту», – ділиться думками Марина Діденко.
«Солідарність між жінками не означає, що вони завжди мають погоджуватися одна з одною. Вона означає, що відмінності в поглядах чи життєвому виборі не повинні ставати приводом для приниження», – резюмує вона.
А як на Заході?
Бостонський шлюб і нині практикує чимало жінок і в Європі, і в Сполучених Штатах. Ба більше, він може набувати різних форм та особливостей. Акценти можуть зміщуватися: якщо для українських жінок у воєнних реаліях на перший план виходять побутові проблеми, то у західних країнах йдеться радше про душевний комфорт.
«Діна Лілігрен, мати, якій за 40, вже багато років живе зі своєю найкращою подругою Меггі Браун у Кентуккі, США. За час їхнього спільного проживання Браун познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він переїхав до двох найкращих подруг, освідчився Браун, вони одружилися і зрештою всі троє разом купили будинок. Коли він переїхав до них – і знову, коли зробив пропозицію – Браун сказала йому, що вони з Діною «були пакетною угодою», каже Лілігрен. «Вона хотіла переконатися, що він не має очікувань, яких, здається, багато хто має – що шлюб – це час, коли ти відпускаєш своїх друзів», – так починається стаття ВВС про варіації бостонського шлюбу. Форматів може бути безліч, та незмінним є одне: жінка може покластися на жінку.
«А що, якби головним фокусом у житті були не романтичні стосунки, а дружба?» – задається питанням автор статті у виданні The Atlantic.
Західний світ нині інтерпретує те, що є по суті бостонським шлюбом, пріоритетом дружби перед коханням. У статті 2020 року в The Atlantic йдеться саме про ті дружні стосунки, які пережили не одну зміну романтичних партнерів. Так, автор починає матеріал із опису життєвої ситуації:
«Після того, як Камі Вест вже зустрічалася зі своїм хлопцем кілька тижнів, вона зізналась, що її найкраща подруга Тіллотсон значно рідніша і ближча для неї, ніж він. Вест знала, що її хлопець, як і чоловіки, з якими вона зустрічалася раніше, не міг зрозуміти природу такої жіночої дружби. Вест пояснила йому: «Мені потрібно, щоб ти знав, що вона нікуди не дінеться. Вона моя №1»… Камі була рішуче налаштована не повторювати досвід, який вона отримала у попередніх стосунках. Її тодішній хлопець відчув, що він не є її пріоритетом. А Вест вважала це спробою тримати її подалі від подруги. Він зневажливо поставився до її подруги, називав її повією. Після закінчення стосунків з тим хлопцем Вест заприсяглась ніколи не дозволити іншому чоловікові завдавати шкоди її дружбі. Вона вирішила, що будь-які майбутні романтичні партнери повинні будуть адаптуватися до її дружби з Тіллотсон, а не навпаки».
Втім, еволюція дружби у співмешкання типова не лише для жінок з західних країн. Українки також можуть просто дійти думки, що якщо вони настільки рідні люди з близькими подругами, то чому б не жити з ними під одним дахом?
«Ми звикли сприймати дружбу як важливу, проте все ж другорядну форму близькості порівняно з подружніми стосунками. Натомість для деяких людей саме багаторічна дружба стає найбільш стабільним зв’язком у житті. Подруги можуть знати одна одну десятиліттями, разом переживати розлучення, народження дітей, зміну роботи, хвороби та втрати близьких. І в певний момент у них виникає цілком логічне запитання: якщо ми вже є одна для одної важливими людьми, добре знаємо звички, характер, потреби й життєві обставини, то чому б не об’єднати свої домогосподарства? Таким чином, співжиття може стати не початком нових стосунків, а природним продовженням уже сформованого тривалого зв’язку», – зауважує Анна Корольова.
Наталія Сокирчук, «Главком»
