Восени депутати Київради зайдуть на сьомий рік роботи. Немає виборів, суспільство виснажене війною, контроль громадян стає дедалі слабшим. Проте кияни захищають під час війни не лише зелені зони, культурну спадщину, а й землі університетів.
Так, на території національного університету Карпенка-Карого фірма з оточення Дениса Комарницького, приватне акціонерне товариство «Зодча Діадема», хотіла звести черговий житловий комплекс. С студентам і керівництву університету довелося кілька років разом з прокуратурою відстоювати приміщення закладу освіти.
Про цю історію та про причини хаотичної забудови Києва, відповідальність депутатів міськради, роль громадянського контролю і майбутнє української політики після перемоги йдеться у спецвипуску проєкту «Києве мій» громадської ініціативи «Голка».
Гість випуску – актор, народний артист, завідувач кафедри акторського мистецтва та режисури університету імені Карпенка-Карого, художній керівник Театру на Подолі – Богдан Бенюк. Митець також свого часу обирався і народним депутатом, і депутатом Київради.
«Наша коротка памʼять – це ключова небезпека»
У Києві зараз мешкає значна кількість людей, які сюди переїхали через війну. Коли до вас приїздять гості, куди ви їх ведете, щоб показати «справжній» Київ?
Я звик до центрального району Києва, я його дуже добре знаю, бо працював саме тут. Це Театр Франка і Театр на Подолі, це і Верховна Рада поблизу Кабміну, і Київрада.
Центр Києва – неймовірно красивий. Я запам’ятав його ще, коли в 1972 році приїхав сюди перший раз. І мій брат Петро, теж народний артист України, тоді водив мене по Києву. Я запам’ятав, як фунікулером піднявся нагору до Міністерства закордонних справ. І оця зелень, ці будинки неймовірні справили надзвичайно приємне враження.
А зараз Київ захаращений висотними будинками, зіпсований геть.
Я народився не в Києві, також приїхав із села Битків, що на Прикарпатті, після школи. Мені пощастило вступити в університет, де саме українська мова була робочою мовою, а не російська. І тому в мене жодного дискомфорту не було. Усі довкола українською мовою говорили. Пригадую, коли я вже в Театрі Франка працював, заступник директора підійшов, як почув, що я із своїми дітьми розмовляю українською, каже: «Богдан, чого ти псуєш своїх дітей?» Я кажу: «Чого це?» А він мені у відповідь: «Дай їх в нормальну школу – російську».
Ну, я нічого не відповів на це.
Ви часто публічно говорите про мовне питання. Наскільки болючим воно залишається під час страшної війни з Росією, яка століттями насаджувала українцям свою мову?
Я ще в селі жив, коли приходили хлопці з радянської армії і не могли говорити українською мовою. Гуцули не могли говорити рідною мовою! Я слухав їх і думав: як це так? Вони за два роки забули все на світі.
І тому-то оця швидкоплинна, коротка, пам’ять, вона дуже небезпечна для українців. Бо нам зараз треба мати довгу пам’ять, бо ми маємо ворога… Дуже страшного ворога.
Якось я чув одне інтерв’ю по телебаченню, де дівчинка сказала: «Нам треба навчитися ненавидіти свого ворога до смерті». І вона в цьому абсолютно права. Якщо не навчимося, то оця наша коротка пам’ять, вона зіграє з нами дуже погану роль.
Кияни, на жаль, мають коротку пам’ять. Під час Революції Гідності у 2013 році ми ж пам’ятаємо, як ставленик Януковича голова КМДА Олександр Попов виконував вказівки злочинного режиму і ставив на Майдані «йолку», блокуючи народний протест, а далі почався розгін Майдану. Пройшло не так багато років і на місцевих виборах у 2020 році той таки Попов як представник проросійської партії посів друге місце на виборах мера Києва. Обігнав навіть Притулу. А як зробити так, щоб на наступних виборах кияни проголосували свідомо, обрали, справді, патріотичних, гідних і адекватних?
Не тільки кияни! Усі українці мають поставитися відповідально до голосування. Я вважаю, що на повоєнні вибори мають прийти ті, хто пройшов через фронт. Мені здається, що тільки таким чином можна зробити очищення від тих, хто «ла-ла-ла» язиком плеще і нічого не робить.
«Свобода», до слова, у Київраду не пройшла на виборах, про які ви згадуєте, і після повномасштабного вторгнення пішла воювати. Дуже мудро вчинила. Партія у 2022 році зробила заяву, що призупиняє політичну діяльність і пішли на фронт, включно з головою Олегом Тягнибоком (У червні 2026-го Олег Тягнибок отримав поранення, в його авто влучив ворожий дрон – ред.).
Після війни будуть повоєнні вибори і постане питання, хто ж буде балотуватися і кого ми зможемо залучити, зокрема і в місцеве самоврядування столиці. У Київраді навантаження надзвичайно серйозне – засідання ради і, до прикладу, бюджетної комісії можуть сумарно тривати упродовж 80-90 днів. За цю роботу місто, яке має мільярдний бюджет, взагалі не платить і тому туди зокрема і забудовники проштовхують своїх людей. Так от де ми знайдемо волонтерів, які будуть місяцями працювати на киян і чесно розподіляти бюджет міста Києва?
Це щоденна робота. Повірте! Кажу як колишній депутат Київради. Страшна робота і неймовірно складна. І то, що депутати мають там отримувати достойну зарплату, – без сумніву, що так. Це стосується і Верховної Ради, і без сумніву Київради.
Як депутати можуть працювати деінде, а потім вирішувати питання міста? Це брехня. І депутати обласних рад так само. Це робота на суспільство, на благо людей, які вибрали їх, і ця робота повинна оплачуватися.
Мало хто готовий наважитися йти у політику, бо вважає, що це йому зашкодить і він не готовий до цього. Чи заважала вам політична діяльність у театральній кар’єрі?
Вона тільки допомагає. Коли я прийшов у «Свободу». Мені казали: «Ви ж такий артист, на що ви собі псуєте своє реноме? Ви ж йдете в таку партію. Від вас же глядач відвернеться!» Я відповідав: «Глядач наш мудрий і розуміє, що як людина має таку позицію, і вона їй не зраджує, то ця позиція викликає тільки повагу».
До речі, була історія, коли мене за політичну позицію ледь не звільнили із Театру Франка. Це було 2004 року під час президентських виборів. Я і мій колега Анатолій Хостікоєв дуже активно висловлювалися на підтримку кандидата Віктора Ющенка. А тут нам організували гастролі у Мінськ. Ми з Хостікоєвим відмовилися їхати тому, що влада тоді відмовилася визнати перемогу Ющенка у другому турі, коли його проводили вперше. Нам було не до гастролей, ми їх зірвали. І дирекція нашого театру готувала документи про те, що нас з Хостікоєвим виженуть. Але ситуація швидко змінилася – Ющенко таки переміг у повторному другому турі. То керівництво театру передумало нас звільняти. Вони й самі пішли на Майдан людям мед роздавати.
Треба бути чесним від початку до кінця – не зраджувати свою позицію. Ця сміливість має бути рушійною силою кожного українця. А коли людина як флюгер крутиться довкола, тоді що ж тепер? Людина має проявити якусь сміливість і не боятися цих речей.
Буває так, що людина щось правильне скаже, а людину піднімають на кпини і людині такі на хвилинку стає страшно. Одному колезі-викладачеві сказали: «От ти сказав таке слово про російську мову! Ти можеш закінчити так, як Ірина Фаріон!»
Такі погрози створюють охолоджувальний ефект у суспільстві і тоді люди бояться давати правдиву оцінку чи виступати проти чогось. Ви зазначили, що Київ захаращений висотками. Як знайти баланс між розвитком Києва і збереженням його історичного обличчя?
Ну, є ж ціла комісія в Київраді – комісія з питань архітектури, містопланування та земельних відносин, яка займається проєктуванням і Генеральним планом на довгі роки. От там закопана міна уповільненої дії. Чинний генплан неадекватний. Скільки говорилося про те, що треба всі державні установи з центральної частини Києва вивезти, побудувати на Лівому березі урядове містечко, а тут би звільнилося місто, і воно би функціонувало зовсім інакше. А тож воно все – машини зранку в’їхати не можна в Київ, ввечері не можна виїхати звідси, і такий колапс постійний.
І ще я не розумію, як за наявності Генплану, в нас є такі дивні ділянки в Києві: от я їду в село – в Софійську Борщагівку – їду швидкісним трамваєм №3, він впирається в недобудований триповерховий недокінчений будинок? Той, хто будував, втік за кордон, гроші забрав. Але як йому дозволили це будівництво? Трамвай заїжджає в той підвал недобудований, пасажири виходять, розвертається і виїжджає назад, і так триває роки.
Але ж захоплюють у Києві не лише зелені зони і руйнується не лише культурна спадщина. Землі університетів теж під прицілом забудовників. Ви викладаєте в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Це Печерськ – золота земля. Офіс Генерального прокурора пішов у Верховний Суд, щоб захистити приміщення університету від забудовника і прокуратурі це вдалося.
О! Суди можуть початися знову. Це може бути така ж довга пісня, як і з війною. Справа в тому, що Печерськ – це дуже хороший район. Судді всюди, де ми із студентами приходили, втрачали дар мови, переносили оці всі рішення свої, ховали, казали нам, що завтра буде засідання, думали, що студенти не прийдуть. А ми знову приходили. Треба говорити, заявляти і добиватися свого. Бо бандитизм, зло – воно хоче тиші, щоб про нього не говорили.
Поки дати виборів у календарі немає, депутати Київради вже шість років у своїх кріслах. У такій ситуації самим киянам треба активніше взаємодіяти з Київрадою, послідовно захищати свої позиції щодо незаконних забудов та інших болючих питань. Але активістів, які збираються під стінами мерії, небагато, та й їх дехто може назвати їх міськими божевільними. Чому так складно об’єднуватися людям нашої громади для захисту своїх інтересів?
Дивишся, там, міндічі чи всякі ці злодії. Вони порозбігаються по цілому світі. Чи там десь у Хмельницькому на доларах лежать, рахують гроші…
Нехотіння, байдужість, яка в нас сидить заважає… «Я чогось досягнув і байдуже на все і всіх!» – така позиція. Ми втомлюємося дуже швидко. Ми запалюємося і згасаємо. У нас майже немає тих лідерів, які на дальні дистанції бігають, їх дуже обмаль. Треба вчити таких людей. Шукати серед молоді. Але багато молоді зараз їде за кордон, а чи вони повернуться? Втім довкола є ті люди, які світяться вогнем от на них і маємо розраховувати.
«Театр став лампою для душі»
Мистецтво мало б вчити активній громадянській позиції. Чи можливо зробити для цієї молоді виставу про активну громадянську позицію? Хай би молоді глядачі дивилися такі вистави, і у них би сформувалася оце мислення активного мешканця міста, щоб вони проживали в нашому місті цю роль?
Театри існують різні. Є такі, які відгукуються на щоденні події, такі події, про які ви говорите. Але тут варто розуміти: драматичний театр не здатен встигнути за зміною ритму сьогодення. Це не документальне кіно, що ти сьогодні зазняв, змонтував і демонструєш.
Театр має класичні речі витягувати на сцену для того, щоб показати людям переосмислення якоїсь тієї чи іншої сцени, як от у виставі «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого. Приходять десятикласники і кажуть: «Так це ж цікава вистава!» Ніби оте все й давно відбувалося – вже понад 100 років від тієї епохи. Їм спершу здається, що це така давнина, яка не має ніякого відношення до сьогодення. А тут раптом театр каже: є, ось в цій виставі і ваше сьогодення!
І знаєте, ще що про українських діячів в Театрі на Подолі зараз дуже цікаві вистави, які саме для нас написав, хто б міг подумати, – американець! Його звати Річард Нельсон. Він був у Києві в 2022 році уже після широкомасштабного вторгнення провів ту два з половиною місяці, дістав такий адреналін! Тривоги тривали по 6-7 годині, вже не можна було й на вулиці виходити, світла не було, ми тут грали вистави, і він це все бачив.
Так от, через два роки після цих подій, у 2024 році, в Театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Тускульскі бесіди». Там про події і діячів Стародавнього Риму, а от у 2025 році ми вже показали виставу про Леся Курбаса за п’єсою Річарда «Як втихне шура-буря зла».
А почалося все з того, що Річард пішов у театральний музей в Лаврі і побачив там афішу Курбасівської вистави. І саме ця афіша спонукала його почати пошуки історії Курбаса, і він – американець – зробив геніальну річ про нашого діяча Курбаса.
І ще Річард написав історію про останній великий день Лесі Українки в Києві, як її зустрічає мама – письменниця і громадська діячка Олена Пчілка – та інші рідні, як вони готуються святити паски, розмовляють про життя. Річард каже, що Леся Українка стала для нього великим відкриттям.
Люди після початку широкомасштабного вторгнення пішли в театр. Нам довелося буквально полювати за квитками на «Сто тисяч»…
Тому що театр став ніби лампою для душі. Люди мають тут великий скид своєї негативної енергії, театр якраз їм дозволяє це робити.
Театр на Подолі платить свою ціну за нашу і вашу свободу. Є актори, які загинули на російсько-українській війні, зокрема Василь Кухарський і Юрій Феліпенко.
Ще троє служать. Недавно був рік по загибелі Юрія Феліпенка. Ми пішли колективом на його могилу на Берковецький цвинтар. Коло Юри, квадрат метрів 100 – прапори над кожним воїном. Я помолився коло Юрка, а потім почав дивитися, з якого року народження там убиті бійці наші. Дивлюся той, той прожив тридцять років, той сорок. Це ті, хто народжували б дітей. Вони спинили цю велику навалу.
Я пам’ятаю, як Юрко прийшов до мене в кабінет і каже «Пане Богдане, я в армію йду. Я хочу йти, за три тижні мене забирають уже. Хотів ролі свої передати, щоб ви могли ввести на них інших акторів. Пробачте!» Я йому відповів: «Ти в мене пробачення просив? Та я маю на коліна стати перед тобою, що ти йдеш, а ти пробачення просиш!»
Багато акторів різних театрів полягло на цій війні: і з Театру оперети, і з Театру Франка, і з Оперного театру теж. Ну, актори ж, теж громадяни України.
Саме тому, що така ціна платиться за нашу свободу, що кожен має розуміти свою роль у державотворенні і взяти на себе відповідальність і зараз, і на прийдешніх повоєнних виборах, а після них – контролювати роботу влади і брати участь і в житті власної громади, і в житті України. А на вибори мають йти ті, хто пройшов фронт.
