Марина Ставнійчук: Автори Конституції виявилися набагато мудрішими, ніж прийнято думати

«Ми перебуваємо у кульмінації цієї війни». Це твердження доводиться чути в останні місяці все частіше. Українці тримають фронт та тил, але не визнавати втоми і військових, і цивільних було б не правильно. Окрім новин про війну та її наслідків ЗМІ заполонили скандальні історії  про порушення прав людини – і військових, і цивільних. Мобілізація із порушеннями, військові без ротації, ветерани, кинуті напризволяще, пацієнти без медичної допомоги, внутрішньо переміщені особи без уваги, постраждалі від обстрілів – без житла.

«Главком» поспілкувався з відомою правницею, експерткою з Конституційного права, заслуженою юристкою України Мариною Ставнійчук. Розмова точилася навколо того, чому система прав і свобод під час війни дає збої і як вона має працювати з настанням миру. Чи насправді ці проблеми системні, або ж це лише точкові баги, які «запалюють» соцмережі, але не несуть великої загрози? Чи не втрачаємо ми державу і хто та як має навести лад?

Марино Іванівно, почнімо з Конституції. Ми нещодавно відсвяткували 30-ту річницю її прийняття, а тепер маємо 35 річницю ухвалення Декларації про державний суверенітет України. 30 років тому ніхто і уявлення не мав, що в Україні буде війна і якою вона буде. Інтернет, соцмережі, штучний інтелект… у нас змінилося все. А чи відповідає наш Основний закон викликам часу? Якщо ні, то що робити?

Ми маємо Конституцію, яка попри все, пройшла тест на життєздатність. Проблема взагалі не в тексті Конституції, а в тому, що її банально не виконували і не дотримуються ті, хто мав би це робити першим.

До речі, щодо війни – це дуже цікавий момент. Насправді автори Конституції виявилися набагато мудрішими, ніж прийнято думати, і прописали правильні запобіжники на випадок масштабної кризи. Наприклад, Стаття 157 Конституції прямо і чітко забороняє змінювати Основний Закон в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Це залізне правило потрібне для того, щоб під час війни ніхто не зміг переписати правила гри під себе чи зруйнувати державний устрій. Тому казати, що війну взагалі не могли передбачити, буде не зовсім правильно. Усе ключове було враховано.

Технології, соцмережі чи штучний інтелект дійсно змінюють світ. Але вони не змінюють головного – людина все так само потребує захисту своїх прав, справедливості та безпеки. Конституція – як фундамент будинку: погода на вулиці може змінюватися, у кімнатах може з’являтися нова техніка, але сам фундамент має залишатися міцним, інакше дім просто впаде. Навіть під час війни ми не можемо дозволити собі зруйнувати цей фундамент, бо саме за нього, за нашу правову й демократичну державу, сьогодні йде боротьба. І влада має чітко розуміти, де проходять її межі.

Саме тому президент і Верховна Рада навіть зараз залишаються жорстко обмеженими Конституцією. Закон про воєнний стан окремо наголошує: і президент, і парламент зобов’язані діяти тільки так, як дозволяє Конституція. Ніхто не має права довільно розширювати свої повноваження чи забирати чужі, користуючись ситуацією. Так, стаття 64 Конституції дозволяє тимчасово обмежувати деякі права громадян під час війни – наприклад, свободу пересування чи проведення мітингів. Але є речі, які не можна чіпати взагалі за жодних умов. Це право на життя, право захистити себе в суді, право на адвоката, презумпція невинуватості та абсолютна заборона катувань. Ці права недоторканні, бо саме вони роблять нас людьми та цивілізованою країною.

До речі, про несвободу, катування, переслідування. Історія зі «Скелею», окремі конфлікти з ТЦК… Омбудсмен говорить, що деякі ТЦК перетворилися на місця несвободи. Останній випадок зі вбивством цивільних військовими в тилу… – про це вже відкрито говорять і правоохоронці і правозахисники.

Так, я саме про це говорю! Конституція – це не просто текст для урочистих промов, її зобов’язаний виконувати кожен: від звичайного громадянина до міністра чи працівника військкомату.

Я дивилася офіційний звіт Омбудсмена: кількість скарг на порушення прав людини з боку ТЦК зросла в 333 рази з 2022 року! Ви тільки вдумайтеся в цю цифру.

Українці – це особлива нація. Якщо хтось у кабінетах Міноборони досі цього не зрозумів, я поясню: у нас чим сильніше закручують гайки, тим швидше зриває різьбу. Ну невже історія нічому не вчить? Згадайте часи Майдану, страшні кадри з вулиці Грушевського, коли «Беркут» блокував машини, розбивав вікна, силою витягав людей, жорстоко бив ногами й пакував у автозаки.

Ми власноруч руйнуємо те, за що боремося. Згадайте гасло на Будинку профспілок у перші роки після Майдану – «Свобода -наша релігія»! І найстрашніше – ми миттєво втрачаємо не просто довіру до влади, ми втрачаємо святе — довіру до наших військових, до ЗСУ! Коли людина бачить військову форму, вона має відчувати захист і гордість, а не бажання сховатися в під’їзді.

Президент давав Міністерству оборони чітке завдання і три місяці терміну: навести лад у мобілізації та реформувати ТЦК. Три місяці минуло – і що в результаті? Повний нуль! Жодних системних відповідей суспільство так і не отримало. Замість розумного, прозорого рекрутингу, де людину поважають як особистість, ми отримали продовження «полювання на людей». Міністерство оборони просто провалило цю роботу. Можливо, саме тому і уряд пішов у відставку.

Потрібно повернути процес мобілізації в рамки закону та людської гідності.

«Україні життєво необхідна повноцінна, сучасна система військової юстиції»

Добре, а що з правами самих військових, які поки ми тут розповідаємо про наші права, роблять все, аби вижила країна? Їхні права нібито відкладені до кращих часів. Складається таке враження, що коли ми тут з вами говоримо про права людини, то про військових соромимося згадувати. Вони почекають, в них є нагальніші питання – захистити державу. А хто має захистити їх?

Це, мабуть, одне з найболючіших питань. Складається враження, що як тільки людина одягає піксель, її конституційні права автоматично вимикаються. Нам кажуть: «Зараз не до цього, треба воювати». Але це катастрофічна помилка! Хто має захистити тих, хто захищає нас?

Для цього Україні життєво необхідна повноцінна, сучасна система військової юстиції. Не якийсь косметичний ремонт, а сильний державний механізм, який реально захистить права військового і водночас зможе професійно розслідувати злочини у військовій сфері.

Як має виглядати ця система простими словами?

По-перше, нам потрібне спеціалізоване військове слідство та військова прокуратура, які розуміють специфіку служби, а не діють, як цивільні «з кабінетів». По-друге, це професійні адвокати для військових. Причому надавати цю допомогу має незалежна адвокатська спільнота, а не чиновники з Міністерства юстиції.

І найголовніше – нам потрібні військові суди. У Раді вже є відповідні законопроєкти, але вони мають одну велику проблему: нам намагаються підсунути радянську або пострадянську модель військового суду. На мою думку, це абсолютно хибний шлях.

Нам не потрібна реставрація «совка»! Я завжди запитую колег на професійних дискусіях: чому військовий суддя обов’язково має носити погони генерала чи полковника? Якщо він підпорядкований військовому командуванню, про яку незалежність суду взагалі може йти мова? Військовий суддя має бути абсолютно незалежним від армійського керівництва, як того вимагає практика Європейського суду з прав людини. Тільки тоді військовослужбовець зможе розраховувати на справедливість, а не на «наказ згори».

Політична воля в парламенті для створення такої системи ніби й є, але процесу катастрофічно бракує координації, якоїсь рушійної сили, що нарешті об’єднає всі зусилля. Цю силу треба сформувати негайно.

Є ще одна проблема – внутрішньо переміщені особи (ВПО). Це люди, які зіткнулися з різними проблемами, комусь більше немає куди повертатися, бо його місто чи село стерте з лиця землі. Немає житла, роботи, школи, садочка, звичних соціальних зв’язків. Ці люди втратили все і їдуть в інші регіони без нічого. Є ті, чиї будинки знищені російськими ракетами і шахедами, цілі сім’ї лишилися без житла але вони прив’язані до певних територій бо мають роботу, школу, поліклініку. Будинки не відбудовуються, життя фактично на паузі. У кожного трагедія різна, хтось втратив усе майно, навіть документи, хтось втратив рідних… Людина перебуває в шоковому стані і абсолютно не розуміє, що їй робити. Все зводиться до того, що ці люди звичайно «мають право мати право», але на практиці виявляється, що вони нікому не потрібні?

Це колосальна біда. Люди дійсно опиняються у ситуації, коли формально права у них є, а на практиці вони змушені самотужки вигрібати з того пекла, в яке їх кинула війна.

Держава зобов’язана опікуватися кожним, хто постраждав. Але як це робити, якщо ми досі навіть не порахували масштаби трагедії? У нас до цього часу немає єдиного реєстру постраждалих від війни та чітко визначеного юридичного статусу цивільного потерпілого. А це ж база! Без цього ми не просто не можемо допомогти людям тут і зараз – ми в майбутньому не зможемо виставити адекватні рахунки Росії та вимагати репарацій на міжнародному рівні.

Ми маємо чітко знати: скільки людей втратили дах над головою. Скільки залишилися без здоров’я. Кому потрібна негайна реабілітація, кому – гроші на хліб, а якій дитині – допомога психолога, щоб вона просто почала знову нормально спати вночі?

Натомість ми бачимо вибірковий підхід, де все вирішує медійність трагедії. От згадайте нещодавню біду у Вишневому, де російська ракета випалила цілий мікрорайон. Реакція була миттєвою: уряд оперативно пообіцяв гроші на відбудову. І це правильно! Але ж подібні трагедії щодня стаються в Павлограді, Харкові, Запоріжжі, Сумах, Чернігові, Нікополі… Цей список безкінечний. Чому ж тоді в одному місці держава включається на повну силу, а в іншому – люди місяцями оббивають пороги кабінетів?

Права людини не повинні залежати від того, наскільки гучно про її зруйнований будинок розповіли в новинах чи в якому місті вона живе. Має працювати єдиний, залізобетонний механізм: постраждав від війни – автоматично отримав статус – внесений до реєстру – отримав негайну допомогу – компенсацію – житло – реабілітацію – міжнародне відшкодування.

І найголовніше – людина, яка пережила шок і втратила все, не повинна бігати з протягнутою рукою і збирати тонни довідок, доводячи очевидне. Весь цей процес має бути автоматичним! Поліція, лікарні, місцева влада = всі вони вже мають ці дані на руках. То чому б не об’єднати їх у систему, щоб держава сама приходила до людини з допомогою, а не навпаки?

Особливо це стосується тих, хто не може за себе постояти: дітей, літніх людей, людей з інвалідністю. Зараз якісь виплати та пільги для них існують лише у вигляді розрізнених клаптиків, а потрібна єдина і зрозуміла система.

А отримати медичну допомогу чи пройти лікування? Це взагалі окреме коло пекла та бюрократичний квест, який часто не під силу пройти людині у стані глибокого шоку. По-перше, виникає перша стіна – необхідність переоформлювати декларацію з сімейним лікарем у чужому місті, часто без документів на руках. По-друге, це нескінченні електронні черги та записи до вузьких спеціалістів на місяці вперед через систему eHealth, тоді як допомога потрібна негайно. По-третє, фінансова пастка: медицина ніби безкоштовна, але найдорожчі ліки та розхідні матеріали після поранень людям доводиться купувати за власні кошти, яких у переселенців просто немає. І головне – якісна психологічна допомога та реабілітація досі є недоступною розкішшю, де для отримання направлення треба пройти десятки кабінетів і зібрати стоси довідок. Держава зобов’язана спростити цей процес до одного кліку чи візиту, щоб людині не доводилося воювати ще й з нашою медициною за своє виживання.

Ще про медицину. Нещодавно відбувся круглий стіл, під час якого обговорювалася остання соціологію в галузі надання медичних послуг. Лікарі не задоволені тим, як працює система, пацієнти не задоволені. Але це ж теж базове право людини отримати медичну допомогу. А в нас виявляється, що навіть швидка має право не виїжджати під час тривоги. В деяких регіонах тривога практично не вимикається. Як вижити?

І знову ви зачіпаєте за живе. Те, що у нас гордо називають медичною реформою, започаткованою понад 10 років тому, сьогодні привело до катастрофічних наслідків. Знищуються унікальні клінічні бази підготовки кадрів, а замість затвердження зрозумілих національних стандартів лікування медикам спускають абсурдні бюрократичні вимоги. Як результат –  ми маємо колосальне професійне вигорання лікарів та медсестер, кадровий голод. Це не модернізація, це свідоме знищення медичного потенціалу країни під час війни.

А тут ще й додається абсурдне рішення, що швидка допомога може не виїжджати на виклики під час повітряної тривоги. Ви тільки вдумайтеся: у прифронтових областях – на Харківщині, Запоріжжі, Сумщині чи Херсонщині – тривоги тривають по 12–16 годин на добу, а іноді й днямию Тобто, якщо у людини стався інфаркт, інсульт чи дитині стало зле під час тривоги, вона фактично позбавлена шансу на порятунок. Це пряме порушення Конституції, яка гарантує право на життя та медичну допомогу. Ми не можемо списувати все на війну. Чиновникам у кабінетах, які бачать медицину лише на папері та в красивих графіках, час нарешті спуститися на землю.

«Міжнародна допомога не повинна конвертуватися у втрату суб’єктності»

Давайте зазирнемо у майбутнє. Коли війна закінчиться, хлопці й дівчата повернуться з фронту із надзвичайно гострим, вистражданим запитом на справедливість. І вони точно не захочуть терпіти корупцію в судах, свавілля чиновників чи поламану систему охорони здоров’я. Чи доведеться нам запускати глибоку конституційну реформу, фактично переукладати суспільний договір, щоб зафіксувати нові реалії та залізобетонні гарантії для людей? І що конкретно треба міняти, щоб система знову не зламалася?

Так, нам потрібно відновити конституційний процес і повести необхідні зміни.  

Перше – треба збалансувати владу. Нам потрібно нарешті чітко розмежувати повноваження між президентом та Кабінетом міністрів. Зараз у нас постійно виникає ситуація дуалізму влади, коли уряд ніби відповідальний за економіку, але реальні важелі управління часто перебувають в інших кабінетах. Потрібно чітко прописати: хто за що відповідає і хто несе персональну відповідальність перед народом.

Друге – судова система та правосуддя. Усі попередні «судові реформи» призвели лише до того, що суди стали ще більш залежними від політики та грошей. У Конституції мають бути закріплені чіткі, незалежні механізми формування суддівського корпусу, де ключову роль відіграватиме професійна спільнота та суспільний контроль, а не зовнішні органи.

Третє – завершення децентралізації. Громади отримали ресурси, але у Конституції досі не закріплено чіткий статус префектів та баланс між місцевим самоврядуванням і державною вертикаллю, щоб не було загрози сепаратизму чи, навпаки, тиску центру на регіони.

Четверте – вичистити «політичний спам». Ми маємо прибрати з тексту популістські норми, які туди вносилися під вибори: наприклад, декларативні гасла, які не мають прямої юридичної сили, але використовуються для політичного піару.

Але найголовніше – гарантії та відповідальність. У нас у розділі про права людини записано багато красивого, але немає механізму, як громадянину захистити ці права, якщо держава їх порушує. Потрібно вдосконалити дієвість механізму реалізації інституту конституційної скарги, яка була запроваджена ще в 2016 році з нашим формулюванням від Конституційної Асамблеї; запровадити цивільну відповідальності посадовців за нехтування нормами Конституції.

Отже, формула проста: не переписування на коліні під чергового політика, а легітимне ухвалення нової, збалансованої редакції Конституції через широке суспільне обговорення. Це і буде наш новий суспільний договір.

Ви згадали про «незалежні механізми» в судовій системі та кадрових відборах. Але давайте прямо: сьогодні майже кожен ключовий конкурс  чи то в суди, чи в прокуратуру, чи в антикорупційні органи проходить за вирішальної участі міжнародних експертів. Наглядові ради великих держкомпаній – теж в цьому списку. Якщо ми говоримо про новий суспільний договір, як вирішити це питання зовнішнього регулювання/втручання? Де межа між допомогою партнерів і втратою суверенітету?

Ви зачепили фундаментальне питання, без вирішення якого будь-яка Конституція залишатиметься просто читанкою. Суспільний договір – це коли правила свого життя визначає сам український народ, а не підказують чи диктують ззовні. Справжній суверенітет – це наше суверенне право самим визначати власну долю.

Так, ми вдячні партнерам за фінансову, дипломатичну та військову допомогу, без неї нам було б надзвичайно важко. Але допомога не повинна конвертуватися у втрату суб’єктності. Нинішня модель із засиллям іноземців у наглядових радах стратегічних підприємств та їхній вирішальний голос під час відбору суддів, прокурорів чи керівників держорганів — це шлях у нікуди. Це пряме вимивання державного суверенітету.

Чому ми вирішили, що хтось ззовні краще за нас знає, як керувати нашими залізницею, енергетикою чи кого призначати суддею в український суд? Це принизливо для нації, яка сьогодні виборює свою незалежність кров’ю на полі бою. Виходить абсурд: наші хлопці й дівчата на фронті вмирають за суверенну державу, а в тилу в цей час розширюється зовнішнє управління під виглядом «реформ».

Тому в новій редакції Конституції ми маємо чітко закріпити:

виключне право громадян України формувати органи державної влади, судейський та прокурорський корпус. Ніякі іноземні комісії чи «ради експертів» не можуть мати права вето на рішення українських інституцій.

Національний контроль над стратегічними активами. Наглядові ради мають захищати інтереси української держави та її бюджету, а не інтереси міжнародних транснаціональних корпорацій.

Якщо ми хочемо бути повноправним членом європейської родини, ми маємо заходити туди як сильна, суверенна держава із власною гордістю та власною правовою системою, а не як територія під зовнішнім регулюванням. Настав час нарешті подорослішати.

«Уся моя родина тут – і донька, і онучка»

Кілька особистих питань, якщо можна. Скажіть ви не виїжджали з України?

А чому я маю виїжджати? Це моя країна, це моя земля, на якій я народилася, виросла і живу. Мені здається, росіянам дуже хотілося б, щоб ми всі злякалися, підняли руки та просто поїхали звідси, звільнивши їм місце. Але не дочекаються. Нікуди ми не поїдемо. Це вони мають забиратися геть з нашої землі.

При цьому я абсолютно нікого не засуджую. Я чудово розумію тих українців, які прийняли рішення виїхати, особливо мам із маленькими дітьми. Це природний  інстинкт – уберегти свою дитину від бомб і дати їй безпечне дитинство. Вони мали це зробити.

Але ми – ті, хто залишився тут – маємо інший обов’язок. Ми повинні тримати тил, боротися за права людей, за закон і справедливість щодня. Ми маємо зробити все можливе й неможливе щоб наблизити мир, щоб коли війна закінчиться, нашим людям було куди повертатися. І щоб вони поверталися не на руїни, а в сильну, відбудовану, мирну та по-справжньому безпечну європейську країну.

Ваша родина теж тут? Донька?

Так, уся моя родина тут – і донька, і онучка. Ми разом у Києві з першого дня, переживаємо все те саме, що й мільйони інших українців: і тривоги, і обстріли, і блекаути.

З перших днів війни ми з чоловіком організували благодійний фонд, допомагали бійцям, ветеранам, підтримали громади у Вінницькій області, багато зробили для лікарні.

Моя онучка – ще зовсім крихітка, вона нещодавно народилася. Я дивлюся на неї і думаю: ось воно, життя, яке триває попри все. Це нове життя, яке ми зобов’язані захистити та зберегти. Це дає просто колосальну віру й сили не опускати руки.

Насправді наша країна тримається на мільйонах родин і сімей, які попри страх, розлуку чи втрати продовжують підтримувати одне одного, ділитися останнім. Поки живі наші родини, поки ми бережемо це тепло – ми непереможні.

Інна Михайлівська, для «Главкома»