Микола Бровченко – автор пісень, які стали знаковими для української естради часів Незалежності. Його «Панно Кохання» принесла Україні у 1993 році першу визначну міжнародну музичну перемогу – гран-прі на конкурсі «Слов’янський базар» у Вітебську. Його суперхіт «Полуднева спека» у 2000-х вивів співачку, що виконала цю пісню, у перший ешелон українського шоу-бізнесу. Відео на композицію, відзняте в українській Ялті, було визнано найкращим за версією фестивалю «Таврійські Ігри».
Ще один патріотичний шлягер – «Україна – це ти» – наприкінці 2016 року внесено до шкільної програми.
Нині Бровченко говорить про минулий період своєї творчості стримано: зізнається, що навіть хотів би викреслити частину цієї історії зі своєї біографії – подальший шлях артистів, з якими колись працював і яким прокладав шлях до зоряного олімпу, виявився дуже ганебним.
Водночас Бровченко впевнено дивиться у майбутнє. У свої 72 він відкриває для себе нову сторінку: тепер він не лише автор слів для пісень, а й композитор. Такий всебічний талант тепер носить модну англомовну назву – сонграйтер.
Сьогодні митець готує особливий проєкт – «Тишком-нишком». Бровченко постане у новому для себе форматі. А його пісні наживо, у затишній атмосфері богемного зібрання, виконає особлива співачка – Тетяна Гончарова. Пісні звучатимуть у різних жанрах – софт-рок, джаз, фолк, блюз.
В інтерв’ю «Главкому», який є інформаційним партнером «Тишком-нишком», Бровченко розповів про цей проєкт, а також поділився тим, як народжувалися його найвідоміші пісні, скільки автори заробляли на зоряних хітах у 90-ті, пояснив своє ставлення до штучного інтелекту у мистецтві та назвав головних українських сонграйтерів сучасності.
«Я був противником ворушити минуле»
Миколо Володимировичу, насамперед розкажіть, як народився проєкт і чому саме «Тишком-нишком»?
Я назвав це «Тишком-нишком», бо ми не хотіли збирати зали, не хотіли збирати стадіони. Ми хотіли зробити формат, який вже побачили на YouTube, – Tiny Desk Concert. Він виник спонтанно років з 10 тому в Америці. Радіо почало запрошувати зірок не в студію, а просто в офіс – від Роберта Планта до Біллі Айліш, кого хочеш – з музикантами. І вони грали там наживо для працівників. Усе це записувалося на три-чотири камери. І дуже важливо – все наживо. Ми вирішили щось схоже зробити.
Обрали вісім різних пісень, щоб концерт був невеличким. Нам дуже допомогли Кирило Млинарич, який зараз пішов до ЗСУ, і його мама, дуже фахова і вже легендарна продюсерка Лілія Млинарич. Вони підтримали наш проєкт, допомогли узгодити всі формальності. І зараз його ведуть. Лілія опікується цим, і ми з нею як за кам’яною стіною. Отакі були витоки.
Як добирали саме ці вісім пісень? Що це за твори?
Розказую. Це, власне, всі мої пісні, але шість – це чисте сонграйтерство: музика і слова. А дві пісні…
Одна пісня легендарна, якоюсь мірою… Я дуже був противником піднімати, ворушити минуле.
Ви, мабуть, про «Полудневу спеку»?
Я про «Полудневу спеку». Я був сильним противником…
Давайте говорити прямо: не хотіли згадувати артистку (Ані Лорак), яка мала щастя першою виконати цей шедевр?
Справа в тому, що, якщо ми всі знаємо цих артистів, я не хочу навіть їх (виконавиці хітів Бровченка – Повалій та Ані Лорак – «Главком») називати.
Миколо Володимировичу, одразу заперечимо: це історія, і її не стерти! Значна частина вашої творчості, яка відома багатьом людям, пов’язана з цими артистками. І автори не винні, що 35-30-25 років тому їхні твори виконували особи, які потім зрадили Україну…
Я для себе уже років 15, якщо не більше, їх викреслив. Я перестав із ними співробітничати, тому що там уже давно було ясно, що їм, скажімо так, наша земля не рідна.
З вашого дозволу повернемося до болючих тем трохи пізніше, а зараз – про найближче майбутнє. 18 вересня – «Тишком-нишком».
Гаразд.
Композитор однієї з пісень («Полуднева спека»), що прозвучить у концерті, – Сергій Круценко, якого вже три роки немає з нами…
Справа в тому, що в мене є так звана «архівуха» – у комп’ютері, у файлах, на дисках ще щось залишилося. Величезний архів. Був такий період, коли композитори, якщо придумували мелодії, придумували задум пісні, вони просто робили демку. Сідали, грали на гітарі, на клавішах, на чому завгодно і записували це (фіксували на носіях – «Главком»). При цьому наспівували так звану мелодійну «рибу» – аби показати мелодію. І я у себе віднайшов одну Сергієву демку, де він співає повністю пісню невідомою мовою, скажімо так. Просто вигаданий текст. Але дуже красива мелодія.
Я запропонував зробити прем’єру…
А чому тоді не зробили пісню повністю?
Для цього іноді було багато причин. Або «зірки» не зійшлися, або невідомо було, кому її пропонувати, і ще безліч факторів. Так чи інакше, але вона залишилася безсловесною.
І я вирішив написати слова. Справа в тому, що і Тетяна, і я були дуже хорошими друзями Сергія. І його втрата, особливо для Тетяни, була дуже чутлива, бо він був її вчителем у студіях співу. Вона з ним почала писати свій новий альбом…
Отже, я написав слова. І тепер одна з восьми пісень концерту буде прем’єрою Сергія Круценка.
Вона називається «Таємних пісень playlist», присвячена, ясно, Сергієві. Але ми зробили це дуже непрямо, делікатно. Бо це така болюча для всіх тема, зараз вона буде торкатися всіх, хто втратив когось.
А інші шість пісень повністю вашого авторства: і слова, і музика. Вони невідомі широкому слухачу? Коли ви їх написали?
Вони складалися роками. Я прихильник методу: починати пісню з мелодії. Так, я пишу тексти, але якщо навіть свою пісню роблю, то спочатку знаходжу мелодію. Так от, ці шість мелодій існували років 30 і більше. Вони існували у мене. У деяких колись навіть були інші слова. І тепер я їх переглянув, відновив і написав уже остаточні тексти. Більшість із них я сам можу виконати під гітару.
Але оскільки в мене не виконавський голос, і я не пнуся у фронтмени, не роблю ніяких кар’єр, вони просто собі існували тишком-нишком. І коли я показав якось їх своїм друзям на співочих посиденьках – «терасниках», вони були страшенно здивовані. І Тетяна сказала: «Слухай, я буду їх співати».
Тобто вибір пісень був за нею?
Так. У мене їх чимало є, але вона сказала: «Оце моя, і ця моя». Так і вибрала пісні.
Познайомте нашого читача з Тетяною Гончаровою. Вона досвідчена співачка, але, видається, дуже недооцінена. Нам зокрема вперше довелося її почути два роки тому на концерті пам’яті Миколи Мозгового. Було велике здивування, що така цікава виконавиця не дуже відома широкій публіці.
Так, Тетяна – досвідчена співачка, у неї є два альбоми, але вона мала значну перерву, скажімо так, у кар’єрі, тому для неї це теж своєрідне повернення. Ця пауза «спрацювала» дуже сильно для слухацької недооцінки. Востаннє вона виступала десь у 2016-2017 роках – це був Alfa Jazz у Львові. Тетяна не робила тоді такої потужної кар’єри, оскільки майже завжди працювала не в музичній сфері. Вона – маркетолог, займається різними бізнесовими проєктами і зараз теж. А музика, пісня – її захоплення з юності. Тож зараз із проєктом «Тишком-Нишком» повертається до слухачів і Goncharova Project.
Як ви познайомилися?
Дуже цікаво: років три тому, коли Сергій пішов, вона просто вийшла на мене в мережах. Десь почула, що я був співавтором і другом Сергія. Тетяна заходилася робити проєкт присвячений Круценковій творчості, до якого я залюбки підключився. Спочатку була ідея зробити концерт-триб’ют. Потім вирішили: фільм буде доречніший. Такий, щоб і про нього, і з його музикою, і з тим, що лишилося недоробленим. Все згадаємо, всі його пісні, оперу «Птахи», яку він розпочав, записав кілька номерів уже. Всі фільми, музику до яких писав і які сам зняв, як режисер… Сергій, власне кажучи, нас об’єднав. Ми почали шукати однодумців і благодійників, хто може підтримати цей проєкт. На жаль, три роки тому ці наші «Птахи» не злетіли, ми просто не знайшли грошей, не знайшли формату, який був би зрозумілим.
Ми попустилися, але таким чином виникли оці «терасники», які потім стали «Тишком-нишком» за підтримки УКФ.
А фільм про Сергія ми обов’язково колись зробимо.
І Тетяна захотіла переспівати саме «Полудневу спеку»?
Так. Це була її давня мрія.
Дуже цікаво почути, як це звучатиме тепер.
Ми її переробили. Я був противником, щоб ми повторювали «оригінал». Не дай Боже, робити «а ля Лорак». Тепер ми зробили її в стилі босанова. Більше того, поділюся «секретом». Ми подавалися на «Тисячовесну». Прекрасна Ганка Третяк, режисерка, придумала ідею, яка просто перевертала сенс тих слів «Полудневої спеки». У тексті пісні є фрази про «самотні острови». Її це зачепило і вона сказала: «Хлопці, дівчата, це ж наш Південь. Оці самотні острови чекають нас. Оце ми будемо повертати».
На жаль, ідея поки що не зайшла експертам. Але… Там багато гарних ідей не пройшло.
«Мені дуже не подобається, коли про мене кажуть «поет-пісняр»…»
Пане Миколо, ви були багато років відомі як поет-пісняр, а тепер ви – самодостатній сонграйтер. Що спонукало вас до композиторських спроб? Чи були ці спроби і раніше?
Скажімо так, пісня – це і є сонграйтерство. Або, як я, після досліджень феномену пісні, назвав цю діяльність – «музослів’я». Себто, хороша пісня – це неодмінний мікс музики і слів.
Це почалося ще під час школи, продовжилося в університеті, згодом і під час роботи на Хрещатику, 26.
Себто, музикою я цікавився завжди. У свої 16-17 ми з однокласниками, друзями з району, колегами
створили рок-гурт «Раптом». Це був початок 70-х. І я писав для нашого гурту пісні. Просто повністю писав пісні. Я, до речі, деякі з них уже навіть відновив за допомогою нашого друга ШІ.
До того ж я виростав у пісенному, поетичному середовищі. Тато, Володимир Якович, займався літературою, його поетичні доробки добре відомі – 40 книжок. Я весь час жив у цьому середовищі.
Тому зараз, коли мене називають поетом, я трохи напружуюся, бо я знаю, що таке поет, який це тягар, яка це непроста діяльність.
Я – сонграйтер. Мені дуже не подобається, коли про мене кажуть «поет-пісняр». Просто оця приставочка «поет»… Я знаю, чого це варте.
Я ж пишу пісні. І це дуже окремий вид мистецької діяльності.
Причому для мене пісня ще й досі явище загадкове…
Я виховувався на рок-музиці, на арт-року, прогресиві. Зрозуміло, в основі лежать The Beatles і всі інші їхні послідовники і продовжувачі. Тому для мене мелодії пісень – найчутливіша складова. Адже саме завдяки мелодії пісні витримують неймовірні часові простори – 30, 40, 50, 60 років. Це те, що ми всі пам’ятаємо. Ми можемо не знати слів, але хороша мелодія закарбована у пам’яті дуже багатьох поколінь.
Я знаю, що таке поет, який це тягар, яка це непроста діяльність
До речі, ви для себе розгадали цей рецепт? Чому безліч пісень живуть один сезон або стільки, скільки їх крутять на радіо чи ТБ, а є вічні хіти?
Насправді рецепту хіта, який залишиться назавжди, нема.
Я часто вивчаю «залаштунки» відомих пісень. Як, чому вона створювалася, з якої фразки, з яких трьох нот вона починалася. Я в цьому копирсаюся. Це така в мене вже профдеформація трохи. Помічаю, що навіть підхід до створення пісні зараз суттєво змінився. Раніше всі аудіотехнології, радіо, вініл – носії, звідки пісня взагалі добувалася слухачам, спонукали слухача очікувати пісні як явища. Чергову пісню будь-якого колективу або соліста сприймали як меседж, чергове послання до певної когорти – молоді, старших людей.
Нових пісень чекали: і очікування були виправдані, або ні. Але пісня була тоді явищем. У неї був чіткий меседж – навіть у мелосі, мелодіях, у стилях, які ще півстоліття тому ставали «відкриттям».
Зараз давайте згадаємо, хто в нас, крім Славка (Вакарчука – «Главком») і ще кількох наших видатних людей, які є сонграйтерами, працюють і з мелодією, і з цим меседжем, які ще знають і відчувають, що пісня має бути явищем. А всі інші кладуть пісні на потік і тихенько, перепрошую, слідкують за кількістю лайків і переглядів.
Ви сказали «крім Славка і ще кількох видатних людей». Давайте назвемо всіх тих, хто відносно молодий і, на вашу думку, ще вміє працювати з піснею по-справжньому.
Чесно кажучи, тут я дивлюся в бік гуртів здебільшого. Бо я навіть не можу таким назвати Артема Пивоварова. Він – дуже непоганий співак. Такі артисти передусім роблять шоу із низки пісень. Розумієте? А у Славка, наприклад, підхід: він робить пісню, ми її почуємо, і вона буде відрізнятися. І це буде сприйматися не як шоу.
Хто, на вашу думку, вміє працювати з піснею саме як із явищем?
Є такі. Починаючи від «Братів Гадюкіних», які посилали свої меседжі, і вони ці меседжі ставали нашими мемами. Їх розтягали на цитати, які ми досі пам’ятаємо. «Тернопіль» ми ніколи не забудемо і «Наркоманів на городі». Це нікуди не зникає. Це була своєрідна рефлексія соціуму через оцих пацанів, тоді молодих. Вони видавали на-гора те, чим ми жили. Це відгукувалося, і воно ставало явищем, і ці пісні досі знають. Не можу не згадати пісні-явища Тараса Петриненка – багато з них будуть існувати довгі десятиліття, бо в них є той самий меседж-послання. Надто – у мелодіях.
В цьому ряду також «Друга Ріка», Олег Скрипка…
«Главком» на 30-річчя Незалежності реалізував масштабний проєкт «ТОП-100 золотих хітів Незалежної України». І ось там, окрім Петриненка, Вакарчука, Олега Скрипки, тієї ж «Другої ріки», дуже багато пісень Ірини Білик…
Іра, окрім того що виконавиця, написала дуже гарні мелодії. За це я її глибоко поважаю. Усе, що вона створювала, ставало явищем. «Ти мій», «А я пливу»… – воно заходило в серце через мелодії.
У вас не було спроб попрацювати з цією співачкою?
Були намітки, ми тоді з Юрою Нікітіним (на той момент продюсером Білик – «Главком») буквально вже були близькі до цього. Але не сталося…
Минулого року Білик святкувала 55-річчя, вона відіграла цілу серію концертів у Палаці «Україна». І самі пісні, написані нею 30 років тому, «підривали» зал. І часом енергія, яка йшла із від глядачів на сцену, була навіть більшою, за ту, яка йшла зі сцени…
Оце той рецепт. Оце воно.
Тут давайте повернемося до такого феномену, як українська народна пісня. Це те саме, тільки там не 30-, 40-річна історія, а тисячолітня. Уявіть: без записів, без фіксації, без нічого пісня існує і пронизує віки.
Пісня живе доти, доки на неї роблять кавери
Ви як музикант відчуваєте різницю між тим, що ви вкладаєте у свої композиції, і тим, як люди сприймають вашу музику? Чи був у вас випадок, коли люди зрозуміли вашу пісню або композицію не так, як ви задумували?
Бувало таке, але не часто, чесно скажу. Це було, коли я вперше, наприклад, чув аранжування своєї пісні. Мені показували, як її почув аранжувальник, чи як її відчув виконавець. Були такі моменти, коли я думав: «Ні, я писав трошки інше». Але потім я трохи попустився, бо є такий неписаний закон: пісня живе в каверах. Якщо там залишилася моя мелодія і залишився текст, він не перекручений, не спаплюжений, з нього не викинуто щось суттєве – ну, може бути.
Є такий класичний приклад: Prince, відомий співак, якого вже немає, написав пісню «З тобою нікого не зрівняю» (Nothing Compare To You). Знаєте, у його виконанні це була дуже посередня пісенька. Але Шинейд О’Коннор зробила з неї просто бомбу. І всі ніби вперше почули справжню суть і нерв цієї пісні. Отакі навіть бувають речі.
До речі, у цьому проєкті «Тишком-нишком» Костя Іоненко – просто фантастичний аранжувальник і дуже чутливий музикант – абсолютно по-своєму прочитав мої шість пісень. Я спочатку напружився, бо я перед цим зробив демки цих пісень, звісно, за допомогою товариша ШІ. І вони мені так подобалися, бо я ж там був саундпродюсером і аранжувальником, такий собі Джордж Мартін на мінімалках. (посміхається) Я штучному розказав: що, куди, тут грати, тут не грати. Але Костя зробив по-своєму. І він це зробив саме для живого виконання, саме для Тетяни, для тієї атмосфери, де вони звучатимуть…
Так що тут бувають дуже різні речі. Пісня живе доти, доки на неї роблять кавери.
Певно, у всіх музикантів траплялися випадки, коли ти прокидаєшся о третій ночі, біжиш до інструмента і за 5-7 хвилин пишеш текст і мелодію. Чи бували у вас такі моменти, коли ви сходу записували композицію? А ще розкажіть про першу пісню: де ви її написали, як це було?
Вау. Першу… Я тільки знаю, що то було ще навіть до гурту. Коли я щось намагався видобути з мідних струн чернігівської гітари – жахливої семиструнки, переробленої на шість. Я сидів вечорами, щось колупав зеленими від міді пальцями. Акорди тоді малювалися у зошитах у клітинку. Я вчився брати ці акорди, всі ці баре. І коли я навчився три-чотири акорди підряд брати в якійсь послідовності, я раптом відчув, що на оцю недолугу гармонію можна покласти якийсь текст. І мелодія придумалась цікава…
Лише пам’ятаю, що цей текст був про якихось косарів, які вийшли десь на зорі. Все. Більше нічого не згадаю.
Потім пам’ять перескакує вже в часи рок-гурту. І там ми вже писали свідомо пісні. У нас на бекграунді «стояли» Deep Purple, The Beatles, Rolling Stones, всі дуже серйозні групи. І хоч інструментів у нас не було ніяких, але ми намагалися щось схоже робити. І я пам’ятаю, що одна з перших моїх пісень, яку ми грали, називалася «Аероплан». Можна сказати, що це була більш-менш перша пісня, яку почув уже хтось, крім мене самого. «Аероплан» і ще низка була, штук п’ять-сім у репертуарі моїх пісень.
Я зараз почав занурюватися в ті роки і сам шукати витоки: а з чого це починалося? Деякі пісні я добре пам’ятаю, акорди пам’ятаю, як ми грали. І за допомогою, знову ж таки, нашого дорогого штучного інтелекту можна хоч трохи показати зараз людям, як це звучало у 1971 році. Я показав нині демку в мережах, і люди дивуються, коли я їм пояснюю, що десь так ми так і грали. І це при тому, що якісної і своєї апаратури в нас не було. Ми орендували підсилювачі, барабани, гітари і примочки до них…
«Це вже шахрайство вищої проби – те, що робить ШІ»
До штучного інтелекту, як бачимо, ви ставитеся досить позитивно, називаєте «товаришем», «другом», «дорогим». Не боїтеся, що ШІ створюватиме хіти, які будуть «залітати» людям, і потреба в сонграйтерах так і зникне?
На жаль, це вже відбувається. На жаль. Людство було вже підготовлене для цього потоками мейнстрімних пісень. Коли ніщо з потоків не вибивається настільки сильно, щоб ставати явищем.
Воно собі йде все як тло, як фон.
Коли ШІ з’явився, то він настільки акуратненько перейняв усе зроблене за 150 років звукозапису, що йому скласти з цього щось «нове» – елементарно. Він ніби каже людям: «Ну, ви ж приблизно отаке пишете?». Серйозно! Він ніби іронізує і каже: «Ну це ж приблизно те, що ви хочете?»
Я ніколи не віддаю ШІ справу «творити». Коли роблю свої демки пісень із ШІ, неодмінна умова: тільки моя аудіоверсія цілої пісні, тільки мій текст до останньої коми, крапки, тільки моя конструкція, тільки мій промпт, який чітко йому розказує, де що має звучати, а де тиша, а де тут буде соло або не буде. Все це я роблю, і з 25-ї, 26-ї, я не знаю, якої там спроби, виходить щось таке, що я й хотів. Серйозно, це така робота – аранжувальника, продюсера.
Одного разу, позичивши в Сірка очі, дав свій текст і кажу: «Ну, зроби пісню». Він зробив непогану мелодію. Ще й кілька варіантів. Але видавати їх за свої я не можу.
А колись я зробив інакше. Я щось таке наспівав-награв – музику, ні про що, голосом зобразив текстову «рибу». І він написав український текст. Я цей текст зберіг. Хай мене вибачать сучасні поети, але там уже є думка. Так що це такі два експерименти обережно я провів і сказав: «Окей».
За кілька років він буде робити все. І не гірше за людей. Інша справа – у світі, і це вже об’єктивні факти, наростає спротив. У мистецьких колах і не лише. Скоро це і до слухачів дійде, як їх, вибачте, розводять.
ШІ вам напише навіть симфонію, але видавати за своє таку роботу – неморально і неетично…
А як ви ставитеся до того, що, наприклад, українські FM-радіостанції вже переповнені ші-піснями, ші-артистами, які навіть лідирують у хіт-парадах?
Такі часи, що всі намагаються з’ясувати, скільки там людського, а скільки нелюдського. І вже ця межа стає розпливчастою, бо всі кажуть: «Ну, я його трохи залучив». Далі можуть бути дуже цікаві повороти. Наприклад, пісні немає. Ти дав йому промпт, він тобі написав пісню, ти взяв її. Пісня вийшла непогана. Ти взяв її і… наживо переспівав. Хто автор? Невідомо, хто автор.
І це дуже слизька доріжка. Тому зараз за це взялися і технологічно, і юридично, бо відчули, що мільйони грошей заробляються просто шахрайським способом.
Насправді мелотрони, синтезатори, коли вони з’являлися, на них грали люди. Це були просто інструменти. Дуже часто зараз порівнюють: «Та це ж те саме». Так, але трошечки не те саме. Це вже шахрайство вищої проби – те, що робить ШІ. Це звичайна брехня.
Тобто, на вашу думку, ШІ має бути у митців суто помічником?
Абсолютно. Не більше. І він таким стане. Інша справа, ми зараз маємо награтися в це. Так із усіма винаходами було.
Чи отримую я авторські? Так, але зараз набагато менше
Пане Миколо, якби у вас зараз була можливість змінити щось в українській музичній індустрії – що б це було?
Ми не станемо у цій індустрії країною з якимось «особливим шляхом», бо його немає. Світ уже пройшов доволі довгу дорогу і зробив шоу-бізнес, музичну індустрію зрозумілою, прозорою. Тому я б хотів, щоб наша індустрія стала врешті прозорою. І я, як член авторської ради УААСП (Української агенції з авторських та суміжних прав), за це борюся.
Уже який рік поспіль ми боремося саме за прозорість. Не за мутки, не за схемки. Щоб творець знав найголовніше: якщо він щось творить, права залишаються за ним. Він достойний винагороди, і винагорода його знайде. От хоча б ці речі якби ми здолали зараз, уже було б легше.
Бо зараз дуже багато ще темних сторін залишається в цій індустрії. Менше, чесно вам скажу, але ще є.
Авторські отримуєте зараз?
Так, періодично. Все дуже залежить від того, наскільки ти активний в ефірах, на радіо, у HoReCa (абревіатура позначає сферу послуг гостинності: готелі (Hotel), ресторани (Restaurant) та кафе/бари/кейтеринг (Cafe/Catering)).
Але взагалі відбулася зміна парадигми співпраці авторів і виконавців. Раніше були замовлення пісень, текстів. Зараз цього практично немає. Дуже багато авторів тепер – «три в одному»: виконавець, слова і музика. Артист сам напише слова або візьме, вибачте, вірші сучасників чи поетів із Розстріляного Відродження, і напише до них свою музику. І все. Йому не потрібні поети.
Нещодавно Сергій Жадан теж помітив, що в нас дуже сильно впала планка lyrics – рівень текстів.
І тому, повертаючись до питання, чи отримую я авторські: так, але зараз набагато менше.
У автора вашого рівня, пісні якого відомі, які звучать щодня, які це виплати?
Якщо йде сплеск, прем’єра пісні, її ротації, то це може впасти на рахунок і 30-40 тис. на місяць.
Але коли проходить час, немає івентів, немає публічних виступів, пісня починає існувати в іншому вимірі, то й виплати значно менші.
Якщо узагальнити: ви можете прожити за свої авторські?
Зараз ні, чесно вам скажу.
Як тоді виживати митцю?
Якийсь час тому, років три-чотири, я активно долучився до таких більших форм музослів’я – написання лібрето для опер, мюзиклів. В театрах теж потрібен лібретист-лірицист, який просто може надати смислу і ословеснити музику. І там, слава Богу, інший вимір виплат. Мені це трохи поки що допомагає – великі форми. Більше, ніж пісня. Тому що пісня: одна зробила великий сплеск, а інша пройшла непоміченою. І таке бувало. І тоді на ці копійки навряд чи хто проживе.
Але гурти або виконавці, які регулярно створюють шоу, гастролюють, у них усе в порядку з авторськими. Там нормальні суми. Можна жити.
Назвіть вашу «найкасовішу пісню». Можливо, це «Україна – це ти»? Слова до неї написані в співавторстві з Тіною Кароль. Як відбувався творчий процес?
«Україна – це ти» – гарний приклад співтворчості виконавця-композитора і автора слів. Тіна придумала ідею пісні, вона придумала приспів – мелодійно і з словами (разом дотисли варіанти), вона придумала мелодію заспівів. І тут я підключився і усі заспіви, а також реперський «місток» в середині пісні отримали слова. Пісня злетіла. Якщо говорити, про останнє десятиліття, так, можливо, її можна назвати найкасовішою, але мені головне, що вона «пішла в народ».
«Те, що зараз Тая говорить в інтерв’ю, це просто на голову вже не налазить»
Повернемося до «болючих» тем. Багато слухачів з вами познайомилися завдяки першим альбомам Таїсії Повалій. Це був сильний репертуар, ще до падіння в «Сладкий грех» та «Губы твои алые». У 1993 році Повалій привезла зі «Слов’янського базару» гран-прі, де виступила з вашою «Панно кохання». Це було справді нове звучання, а для неї – трамплін, який зробив її зіркою першої величини. Розкажіть, як така пісня народжувалася?
О, це цікава історія. Дуже добре, що ви згадали саме про цю кухню. Я поділюся.
Легенда розказує, що композитор Олександр Яременко просто наспівав звукорежисеру Олегу Ступці мотивчик. Далі це дійшло до Анатолія Карпенка, прекрасного аранжувальника і музиканта.
І тоді Олег до мене звернувся: «Слухай, є мелодія. Ми хочемо, щоб це була бомба…». Я навіть точно не знав, що це буде «Слов’янський базар» чи щось інше.
Коротше, я мав цю демо-мелодію. Вона була, скажімо так, трошечки запозичена з італійських ритмічних, модних стилів, які у 90-х у нас тут були популярні. І сам «наспів» був західним. Короткі рядки, стріляючі склади – українською дуже важко було відразу придумати щось змістовне. А я просто з дитинства люблю пірнати у такі глибини нашої мови, де не лише літературна мова і не лише те, що на поверхні щодня. І коли я згадав про слово «панно», просто оце саме слово «панно», я ще не знав, про що пісня буде. І до нього раптом далі по мелодії додалося «кохання». Оці подвоєні «нн» дуже точно лягали на мелодію. Далі я почав розкручувати сюжет. Ну, сторітелінг – це наше все. Я почав думати: хто така, що це за «панна кохання», звідки вона, чому вона нам цікава. І вийшла язичницька пісня.
Скільки така легендарна пісня коштувала для Повалій? Наскільки відомо, за перемогу на «Слов’янському базарі» вона отримала щось біля $5 тис. На той час це були солідні гроші. Що з цього перепало авторам?
Автори отримали… Ні, не буду розказувати. (посміхається).
Розкривайте секрет.
Не знаю, як сприймуть ваші читачі цей «секрет»…
Завдяки вам, завдяки композитору, цілій команді молода співачка отримала такий матеріал і таку статусну перемогу, стала відома на пів світу. Ваша праця мала бути оцінена. Питання лише у скільки?
150 доларів.
150 доларів?
Так. 150 доларів. Шалені гроші. (сміється).
Далі була прекрасна композиція «Крізь вогонь» на ваші слова. Як думаєте, чому потім із Таїсією трапилася така тяжка музична деградація?
До речі, «Крізь вогонь» – це була адаптація українською геніальної пісні Девіда Фостера Through The Fire. Її мелодія і текст вимагала бути «на рівні»…
Щодо деградації…
Гроші. Якщо коротко – гроші.
Ти маєш інструмент – голос. Скажімо так, не золотий, ну хоча б позолочений, і ти згодом починаєш ним тупо торгувати. Причому це просто голос, не особистість, а просто голос. Ну є голос – і все. Як у інструмента. Скажімо, труба. Все. В чиїх руках вона опиниться, так вона і гратиме.
От Тая почала проходити весь цей шлях деградації: ось вам голос – беріть. Взяли? Добре! Скільки? І так далі. Мене тоді переконували: «Ринок диктує все. В Україні ось такенький риночок, а там (рукою десь на Північ) – оттакенний!».
Один відомий музичний продюсер, який тісно спілкується досі з Ліхутою та Повалій, ще до великої війни розказував «Главкому», що вони обидвоє насправді дуже шкодують за Україною. Бо тут вони були на перших ролях, а там, у Росії, вони ніхто, навіть при тому, що для цілей пропаганди Повалій крутять федеральні канали. Ювілейний московський концерт співачки викладено на YouTube. І там можна пересвідчитися: Кремлівський палац був напівпорожній… А публіка була надто млява, попри те, що артистка постійно зі сцени клялася в любові Росії.
Зрадників не люблять ніде і ніхто.
Але оскільки ви знали особисто Повалій і Ліхуту, поясніть, що могло статися з людьми?
Ви розумієте, в ті часи, на початку 90-х і далі, коли Тая злітала, вони співали українською, тому що тоді була хвиля. Після 91-го року, після Незалежності, скрізь дзвеніло: «Ми – Україна, ми – українці, ми співаємо своє». Але оцей совковий менталітет у багатьох ще глибоко сидів. Для неї і таких, як вона, Меккою естради залишалася Москва. Там були Доліни, туди поїхала Корольова, і вони там були у шоколаді. І наших туди тягли, створювали з них манкуртів. І багатьох «тягло» туди.
Те, що зараз Тая говорить в інтерв’ю, це просто на голову вже не налазить: про Україну, зокрема.
Колись, можливо, вони і шкодували, тому що зрозуміли, що в Росії вони ніхто. І вони передчували це.
Але зараз, у 2026 році, коли вона говорить «Россия-матушка»… Це складно, це складно витримати.
Коли востаннє ви з ними спілкувалися?
Це було дуже давно. Навіть не пригадаю. По-моєму, вже після першого Майдану припинили контакти.
У нас не було вже приводів для спілкування.
А ви чули, як вона перезаписала «Панно кохання» через 30 років?
Так, чув. Щось в стилі техно.
Євген Рибчинський, який написав для Повалій також багато відомих пісень, зокрема «Просто Тая», «Цей дощ надовго» і «Чортополох», заборонив їй виконувати свої твори. У вас залишаються права на свої пісні, які були в репертуарі цієї співачки?
Женя, може, й правильно зробив. Публічно, скажімо так, проявив позицію.
А я просто знаю, що права мої, як автора, належать мені. 50% – за текст. Нікуди не діваються. Вони були зареєстровані тут, в Україні. Наскільки знаю, практично всі мої україномовні пісні, вони й самі припинили виконувати. Думаю, в раші за це можна і в буцегарню загриміти.
До вас ніхто не звертався за дозволом на виконання цих творів?
Не звертався. Але трапився оцей «рецидив» із «Полудневою спекою»… Я не хотів. Моя думка була доволі радикальна. Хотів усе це діло викреслити зі своєї творчої біографії. Щоб навіть асоціації не було.
Але хіба це правильно? Люди знають ці хіти, але у більшості випадків не знають їхніх авторів, ані Сергія, ані вас… Але ж це ваші твори, які мають жити.
Так. Погоджуюсь.
Історія Ані Лорак. Її падіння повторює траєкторію Повалій чи там щось сховане інше?
Вони дуже тотожні. Дуже тотожні, тому що в підоснові лежать гроші. І там, і там був розрахунок дуже чіткий: Москва дасть аудиторію, а значить, гроші, гастрольний графік, тому що просто всього більше.
Вважалося, що наближеність до зірок Московського царства дає якісь переваги. Простий розрахунок.
Хоча, до речі, і у Ліхути, і у Фальоси (Юрій Фальоса – перший продюсер Ані Лорак – «Главком») були спроби завоювати Захід. Це як Полякова зараз Лондон намагається завоювати. Чи вже не намагається? 🙂
Фальоса і Ані Лорак поїхали в Лондон і записали альбом. Тексти англійські – мої.
Я їм казав: «Нащо ви це робите? Це для кого?».
А вони: «Спакойно, нас ждет Sony, контракт на миллион».
Я не розумів навіщо, але зробив тексти, бо для авторів це все одно заробіток, як би там не було.
Мені було просто цікаво. Мелодії непогані. Не «на русском». Але я їх попереджав: «Ми це все зробимо українською мовою згодом». Так і вийшло.
Немає музики зараз – такої, знаєте, щоб пробивала і торкалася серця
У будь-якому випадку від імені мільйонів слухачів і любителів української пісні ми вам дякуємо за улюблені пісні. Щиро сподіваємося, що та ж «Полуднева спека» отримає тепер нове життя.
І насамкінець нашої розмови – короткий бліц.
Чи сталася в Україні друга «Червона рута» за роки незалежності?
Ви знаєте, мені тепер уже з відстані років видається, що ні. Що ми ще будемо її чекати. Вона має статися.
З ким із українських артистів ви б хотіли попрацювати?
Ой, тут, як не дивно, з тими, з ким і співпрацюю. Kozak System: хлопці просто виконують високу місію, роблять українців українцями своїми поїздками і концертами по всій Україні.
Я б хотів, наприклад, щоб «Хор Гомін» заспівав мої пісні. Деякі. Я вже започаткував цікавий жанр – «нову українську народну пісню». І дуже багато пісень вже створено, що вони могли б заспівати.
Я ніколи, до речі, не думаю про виконавців, щось типу: «А кому б цю пісню запропонувати?».
І взагалі інакше почав ставитися до так званих зірок. Зірки – це дуже тимчасова штука. Дуже тимчасова. І тому в мене немає такого: «Ох, оцей розкручений, я йому зараз там буду щось пропонувати». Нема такого.
Назвіть, будь ласка, на вашу думку, найцікавішу співачку в Україні зараз.
Вау. Зараз, хвилиночку. Як не дивно, можливо, для когось, але я дуже поважаю творчість Крихітки.
Поважаю те, що вона робить усі ці роки. Саша Кольцова креативно і не так гучно, як інші, але стоїть на своїх позиціях.
Співак?
Тут складніше. Серед хлопців я нікого не можу зараз так прямо виділити.
Бо у когось голоси, у когось шоу прекрасне…
Одного співака я не назву, правда.
Гурт?
Мені дуже подобається «Циферблат». Дуже подобаються, зрозуміло, «Козаки» (Kozak System), і те, що вони роблять. А вони роблять те, що мали б робити дуже багато українських артистів.
А загалом, знаєте, я дуже поведений саме на музиці. Не на якихось яскравих текстах. Зараз саме музики стало мало. Немає музики зараз – такої, знаєте, щоб пробивала і торкалася серця. Без слів.
Я зараз зробив дуже багато своїх пісень, користуючись можливостями нових технологій, демо своїх пісень. І хочу просто їх пороздавати різним нашим українським співакам. Починаючи від «Хору Гомін» і далі цілий список: і Вітя Павлік, і Злата Огнєвіч… Не буду всіх перелічувати – багато достойних.
Є пісні, які, відчуваю, могли б стати в їхній репертуар. Буду віддавати їх безкоштовно в надії на роялті.
Микола Підвезяний, Данило Муринський, «Главком»
