Фраза Путіна, «СВО закончиться- чем мы будем заниматься?», наштовхнула мене на думку про долі російських царків після воєн. А вони були різні та схожі водночас.
Російська історія показує цікаву закономірність: невдала війна або конфлікт із військово-політичним оточенням нерідко ставали для російського правителя початком кінця.
Петро III фактично відмовився від результатів переможної для Росії Семирічної війни, повернув Пруссії захоплені території та налаштував проти себе гвардію. Його усунули внаслідок палацового перевороту, а невдовзі, вбили люди з найближчого оточення.
Павло I після війни проти Франції різко змінив зовнішньополітичний курс, посварився з Британією та Австрією, почав зближення з Наполеоном і зачепив інтереси російської аристократії. Його задушили у власному палаці генерали та придворні.
Олександр I переміг Наполеона, але після війни в нього дедалі помітнішими ставали меланхолія, релігійний містицизм, розчарування у владі та бажання відійти від державних справ. Немає доказів, що саме психологічний стан став причиною його смерті, але зміна особистості імператора добре засвідчена сучасниками.
Микола I помер під час Кримської війни, коли стало очевидно, що Російська імперія технологічно, економічно та організаційно відстає від європейських держав. Офіційною причиною була пневмонія. Водночас сучасники писали про його психологічний надлом, втрату волі та фактичну відмову берегти власне життя. Версія своєрідного пасивного самогубства існує, хоча остаточно не доведена.
Микола II не був убитий власним оточенням. Але саме генерали, політики та вищі чиновники під час Першої світової війни відмовилися його підтримувати та змусили зректися престолу. Фізично його знищили вже більшовики, однак як імператор він загинув у той момент, коли військова й адміністративна еліта вирішила, що більше не хоче нести відповідальність за його правління.
Отже, правило не полягає в тому, що кожного російського царя після програної війни обов’язково вбивали. Механізм був складнішим:
- війна руйнувала міф про непохитність правителя;
- поразки або небезпечні політичні рішення загрожували інтересам еліт;
- генерали та придворні втрачали віру в здатність монарха зберегти державу і їхнє особисте становище;
- оточення починало шукати наступника або спосіб усунення правителя;
- сам правитель опинявся в ізоляції, підозрілості, апатії або психологічному надломі.
У персоналістській диктатурі правитель привласнює собі всі перемоги. Але разом із ними він привласнює і всі поразки. Поки війна дає елітам гроші, статус і відчуття безпеки – вони демонструють відданість.
Коли війна починає загрожувати їхньому майну, життю, майбутньому їхніх дітей і самому існуванню режиму – любов до царя може закінчитися дуже швидко.
І найнебезпечнішими для російського самодержця історично ставали не іноземні армії й не народні повстання. Найнебезпечнішими ставали генерали, охоронці, сановники та люди, які ще вчора називали себе його найближчими соратниками. Тому НПЗ, Заводи, Wildberries… А я чекаю на Дата-центри.
