• Завантаження...
  • Завантаження...
  • Оновлено о 12:34
  • Завантаження...

«Виступ за мішок цукру був для нас звичною історією». «Брати Гадюкіни» – велике інтерв’ю

Цього літа президент Володимир Зеленський нагородив найвищим званням «Національна легенда України» гурт «Брати Гадюкіни». За 38 років існування «Гади» створили хіти, що стали класикою українського року, декілька разів розходилися й сходилися, пережили смерть фронтмена Сергія Кузьмінського та зрештою вирішили йти далі.

24 листопада гурт разом із новим солістом Костянтином Дунцем вирушає в тур Україною. Напередодні його старту «Главком» поспілкувався зі старожилами «Братів Гадюкіних». Гітарист Ігор Мельничук та клавішник Павло Крахмальов розповіли, чому вирішили продовжити історію гурту, про нові пісні, якими обіцяють здивувати, розкрили залаштунки написання книги й створення фільму про гурт, і, звісно, згадали старі часи.

«Брати Гадюкіни» Ігор Мельничук і Павло Крахмальов на тлі портрета Кузі

«Брати Гадюкіни» Ігор Мельничук і Павло Крахмальов на тлі портрета Кузі
фото з відкритих джерел

«Якби нам свого часу сказали, що ми чинимо якийсь культурний спротив, ми б дуже посміялися»

Ігорю, Павле, 25 серпня ви отримали з рук президента високу нагороду. Як почуваєтеся в статусі легенд?

Ігор Мельничук: Мені досі незручно, що я, виявляється, якась там легенда – себе так не сприймаю. Вважаю, що легенди – це наші вояки, які зараз на передовій. Ми ж просто завжди старалися гарно робити свою справу, яку дуже любимо, бо не могли її не робити. А кожен у нашому колективі завжди був особистістю, тому результат і був таким.

Зараз про «Братів Гадюкіних» пишуть, що гурт свого часу «став частиною культурного спротиву на зламі епох». Ви тоді відчували той культурний спротив, чи просто робили те, що подобалося?

І. М.: Та ні, звісно. Ми ніколи не говорили: «Робімо музику, щоб був культурний спротив!» Тоді, за часів Радянського Союзу, на радіо і ТВ було відсотків п’ять гарних пісень: «Україно» (Тараса Петриненка – «Главком»), наприклад, чи «Червона Рута» (Володимира Івасюка – «Главком»). Решта – жахливий совдепівський музон, який співали дядьки з комсомольськими мордами. Тому ми просто старалися грати нормальну музику, правильний рок-н-рол. Якби нам хтось сказав, що ми чинимо якийсь спротив, ми б дуже посміялися.

Зростання популярності гурту на вас якось вплинуло? Бо учасники «Океану Ельзи» у фільмі про свій колектив розповідали, що їм від популярності просто дахи позносило, і вони витворяли, що хотіли…

І. М.: Ні, на нас це абсолютно не впливало. Та ми й років на10 раніше за «Океан Ельзи» почали, і часи все-таки були інші. Ми продовжували жити так само, як жили: їздили в тролейбусах і трамваях. Ми не прагнули якогось «зіркового життя». Мій приятель казав: «Ти пішов на сцену, щоб дівчат знімати». Я відповів: «Ні-ні-ні, я йшов на сцену зовсім через інше». У нас не було завдань заробити грошей – зовсім інші були цілі. Ми просто грали – без жодного усвідомлення, що несемо якусь місію, без пафосу. А все відбувалося само собою. Правда, Пашу фанатки все ж таки стягували зі сцени – він у нас був красунчик.

Бас-гітарист Ігор Мельничук та гітарист Андрій Партика на сцені

Бас-гітарист Ігор Мельничук та гітарист Андрій Партика на сцені
фото: пресслужба «Брати Гадюкіни»

Добре, а що було з грішми? Гонорари ж, напевно, зростали?

І. М.: Знаєте, чому ми свого часу призупинили концертну діяльність? Бо в нас були умови: «На гастролі з нами їздить 12 людей: духова група, три музиканти, дві бек-вокалістки, директор…» А організатори казали: «Хай приїжджають п’ятеро, а не 12». Бо квитки й готель були дорожчі за наші нещасні гонорари. Тому ми свого часу просто перестали грати.

Коли на сцену вийшли «Океан Ельзи», в країні була вже трошки інша фінансова ситуація – все змінилося досить стрімко. Але оці 5-10 років між нами – це величезний розрив в історії нашого шоу-бізнесу.

Ми просто старалися грати нормальну музику, правильний рок-н-рол

Тобто в учасників такого популярного гурту не було шалених статків? Може, хоч «Жигулі» якісь за гонорар придбали?

І. М.: Ні, бо «Брати Гадюкіни» для нас ніколи не були бізнес-проєктом. Найдорожчим моїм надбанням за всю гастрольну діяльність став старий мотоцикл «Ява». Я виміняв його на два мішки цукру, якими з нами розплатились на якомусь цукровому заводі – такий був бартер.

Історія з цукром на той час була для нас звичайною, тому я вже знав, куди ці мішки прилаштую. Та й гонорари в нас були зовсім не захмарні. 

Павло Крахмальов: А зараз, чесно кажучи, ми хотіли б робити все за правилами, щоб гурт приносив гроші, а ми могли б інвестувати їх і допомагати нашим левам-воякам.

Просто, якщо ти невпевнено ходиш по землі й не маєш за що купити необхідні речі, то не можеш, відповідно, і допомагати. Тому зараз ми хочемо зробити все з правильним підходом, щоб була користь і нам, і іншим.

А люди рахують наші гонорари так: кількість місць в залі множать на вартість квитків, ділять то все на кількість учасників на сцені й кажуть: «Боже, шалені гроші!» – це банальний непрофесійний погляд.

І. М.: Шоубізнес витягує дуже багато грошей, це треба розуміти. Люди  думають: «Що там писати той альбом? Взяли – записали». Але студії – це гроші, кліпи – це гроші тощо.

Сергій Кузьмінський («Кузя») –рок-музикант, вокаліст, автор пісень та легендарний лідер «Брати Гадюкіни»

Сергій Кузьмінський («Кузя») –рок-музикант, вокаліст, автор пісень та легендарний лідер «Брати Гадюкіни»
фото: пресслужба «Брати Гадюкіни»

«Кузя був дуже романтичною людиною – попри маску сарказму»

За час існування колективу ви не один раз розходились і сходились знову. Не останню роль в цьому грала наркозалежність лідера гурту Сергія Кузьминського, він періодично знову повертався до наркотиків. Доводилося читати, що у вас був вантажник, який під час концертів замішував за сценою для нього наркотик…

І. М.: Так, були такі періоди. Найважчий був десь із 1991-го по, може, 1993-й. Залежність Сергія створювала проблеми. Я вже, чесно кажучи, думав до Польщі переїжджати: навіть не хотілося через це грати з «Гадюкіними», нецікаво було. Але потім Сергій поїхав на лікування до Бельгії, вилікувався і більше не вживав жодних важких наркотиків. З Бельгії він приїхав геть іншою людиною! І всередині гурту по-новому подружилися.

П. К.: Він мені якось казав: «Ти розумієш, я маю нести місію, розказувати іншим залежним людям, як можна здолати цю залежність». Бо він пройшов цей шлях, спілкувався в Бельгії з дуже відомими людьми, що колись були залежними, дізнався, як це було в них і що їх витягло звідти.

Він приїхав із Бельгії якийсь світлий, абсолютно інший. І в «Братів Гадюкіних» народилися такі альбоми, як «Було не любити», «Щасливої дороги», нові хіти. І в нас з’явилася зовсім інша енергія, дуже світла.

До речі, Сергій дуже злився, коли його в інтерв’ю питали про наркотики. Казав: «Та врешті-решт, ви розумієте, що ті «наркотики» є всередині кожної людини? Просто ними треба навчитися керувати: витягти їх нагору і нести зовсім іншу енергію. А оці наркотичні соплі й смерті в притонах – шлях в нікуди».

Фанати знали Сергія як смішного чувака на сцені. А якою він був людиною?

І. М.: По-перше, дуже романтичною. Маска сарказму радше була певним захистом. Всередині Кузя був дуже романтичним і добрим. Ніякої падлючості в ньому не було, він дуже добре вмів спілкуватися з людьми. Насправді в нього було дуже багато рис, яких можна було повчитися.

Я просто приймав його як друга і, не побоюся цього сказати, геніальну людину, вчителя. Бо він вмів декількома словами дати дуже правильну оцінку ситуації або людини.

Ранній склад «Братів Гадюкіних»: Олександр Гамбург, Михайло Лундін, Ігор Мельничук, Андрій Партика, Павло Крахмальов та Сергій Кузьмінський

Ранній склад «Братів Гадюкіних»: Олександр Гамбург, Михайло Лундін, Ігор Мельничук, Андрій Партика, Павло Крахмальов та Сергій Кузьмінський
фото: пресслужба «Брати Гадюкіни»

П. К.: І він був дуже освіченим, дуже багато читав – це була глиба. Людина, яка йшла тільки своїм шляхом. Він дуже поважав своє оточення і роздавав життєві поради кожному, хто хотів їх отримувати.

Залежність Сергія створювала проблеми

Пам’ятаєте свою останню зустріч з ним? Ви тоді розуміли, що вона остання?

І. М.: Хочу відкотитися в той день, коли він зателефонував мені з Москви, де жив і працював тоді, і каже: «Ігорю, в мене, здається, рак». Я аж офігів. Кажу: «З чого ти взяв?». «Ну, от, здав аналіз за $300 чи $400». І я кажу: «Сергію, ти давай, приїжджай до Києва, бо там не полікуєшся нормально».  

І він приїхав. Ми з Пашею його зустріли й весь той період, що він провів у лікарнях, були поряд із ним. Знайшли всіх лікарів, якісь американські ліки, найдорожчу хімію. І постійно його відвідували. За день до його смерті я поїхав до Львова на день народження доньки й сказав йому: «Кузь, я їду на два дні. Я повернуся, а ти поки тримайся».

І дивна річ: наступного дня у Львові почалася сильна буря, страшна злива… А щойно вона закінчилась, мені за кілька хвилин зателефонував лікар Сергія. Я питаю: «Як там справи?» А він каже: «Погано справи. Сергій помер». Чесно кажучи, я не очікував, що Кузя піде так неочікувано – для мене це був шок.

Учасники гурту «Брати Гадюкіни» на початку 1990-х років

Учасники гурту «Брати Гадюкіни» на початку 1990-х років
фото: пресслужба «Брати Гадюкіни»

«У вибір виконавця ролі Кузі у фільмі про нього ми не втручаємось. Хоча дещо контролювати будемо»

Наступного року світ має побачити стрічка «Всьо чотко» за книжкою Юрія Рокецького «Всьо чотко. Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни». Чи все вас влаштувало у книзі та чи долучають вас до створення фільму?

І. М.: Книжка суперова! Я її читав ще в драфті й зі свого боку дав Юркові буквально кілька уточнень – щодо чийогось прізвища, на такому рівні.

П. К.: Книжка мені дуже сподобалась. Це результат великої праці, зробленої з любов’ю, – це відчувається між рядками. В ній не можна було написати все, що відбувалося насправді, але я сприймаю її як першу серію – хай потім будуть друга, третя…

І. М.: Щодо фільму… Подивимось. Нам нещодавно прислали драфтовий сценарій – ну, питання є. Але все в процесі. Та й ці всі байопіки – дуже складна тема. Як на мене, хіба що фільм Олівера Стоуна The Doors, де Джима Моррісона грав Вел Кілмер, був непоганий. А загалом байопіки виходять невдалі, бо дуже складно правильно розкрити чиєсь життя.

Поки що особисто мені не все подобається. Але ж це шлях. Сподіваюся, зрештою все буде добре.

Ви вже знаєте, чи обрали когось у фільмі на головну роль? Ви можете на це впливати?

І. М.: Вони нам показували, серед кого обирають, але я б не хотів туди пхатись зі своїми порадами, щоб не підрізати крила режисеру й продюсеру. З іншого боку, якісь поради їм дати все-таки хочеться, бо творці фільму не були з нами в тому часі й нас, в принципі, не знають. Книга є книга, але зробити з книги фільм досить складно. Навіть просто роман вдало екранізувати важко, а тут – біографія відомої людини.

П. К.: Для нас дуже важливо, щоб на шляху до драматургічних досягнень особистість Кузі не була спотворена. Має бути правдиво показана його сім’я, бо це живі люди. Ну й осередок «Братів Гадюкіних» має бути показаний правдиво, бо це важлива ланка його життя, те, завдяки чому його і пам’ятають. Тому з нашого боку будемо контролювати ці аспекти.

Із сестричкою Вікою ми й тоді не були сильно близькими, скажімо так

У «Братів Гадюкіних» була «сестричка Віка», Вікторія Врадій – хоч вона і не була повноцінним членом колективу. Ви зараз з нею спілкуєтесь?

І. М.: Я з нею розмовляв років п’ять тому, може, більше. Ми її, до речі, запрошували на триб’ют пам’яті Сергія, я телефонував їй в Америку. Вона тоді подякувала, але їй терміново треба було робити якісь американські документи, тому не склалося. Хоча шкода, ми хотіли, щоб вона була.

А так ми не сильно підтримуємо стосунки. Ми й тоді не були сильно близькими, скажімо так.

Хоча Віка – дуже талановита людина, як і її тодішній чоловік Володимир Бебешко. Кльово, що ці люди в якийсь момент були з нами.

«Без Кузі «Гадюкіни» інші. Але не гірші»

Коли ви вирішили, що попри смерть Сергія Кузьминського «Брати Гадюкіни» житимуть далі, чи були у вас сумніви? Чи були люди, які казали: «Нащо це треба – залиште гурт у спогадах»?

І. М.: В принципі, були й такі голоси. Але ми вирішили продовжувати, щоби пам’ять про Сергія жила і щоби нести людям світло через нашу музику – особливо в такі часи, як зараз.

П. К.: Коли 2011 року ми робили триб’ют пам’яті Сергія і перед виходом на сцену побачили з-за лаштунків очі людей, які прийшли на концерт, однозначно вирішили продовжувати нести той прапор – бо, виявляється, людям це потрібно. І на наших концертах ми бачимо, що наші виступи дійсно дають радість.

До речі, чим ви займалися в проміжку – перед тим, як вирішили дати «Гадюкіним» нове життя?

І. М.: Для нас із Пашею гурт ніколи не був бізнесом. Основна наша діяльність – написання і запис музики до фільмів і серіалів. Ми створили музику вже до понад 40 фільмів і серіалів і жартуємо, що наша спеціалізація – писати музику для всього, що рухається.

Відроджуючи «Братів Гадюкіних», ви ж розуміли, що вас будуть порівнювати з Кузею: ваш вокал із його вокалом, нові пісні – із золотими хітами гурту?

П. К.: Якоюсь мірою так. Але якщо весь час чогось боятися, ніколи нічого не зробиш.

І. М.: І, напевно, певні виклики цікаві: бо ти не йдеш весь час однією заїждженою колією, а борешся – так ми й живемо. Просто так сталося, що музика й «Брати Гадюкіни» – це наше життя. А життя продовжується, і хто може сказати, що ми живемо неправильно?

Треба просто бути особистістю і нести свій образ до кінця. А як він розвивається, правильний він чи ні, нехай вже люди оцінять. А люди поки оцінюють нас добре.

Сучасний склад «Братів Гадюкіних» у Кракові: Павло Крахмальов, Михайло Лундін, Геннадій Верб’яний та Ігор Мельничук

Сучасний склад «Братів Гадюкіних» у Кракові: Павло Крахмальов, Михайло Лундін, Геннадій Верб’яний та Ігор Мельничук
фото: «Брати Гадюкіни». Офіційна Сторінка

Пам’ятаєте перший концерт без Сергія – як ви почувалися на сцені без нього?

І. М.: Одним із перших таких концертів була презентація альбому Made in Ukraine – ми грали 14-15 нових треків поряд зі старими, і було досить нервово. Я, наприклад, нервувався – так, по-хорошому.

Ми досі нервуємося перед будь-яким концертом. Якщо ви не нервуєте перед виходом на сцену, ви якась черства людина – кожен професіонал, який відіграв купу концертів, все одно хвилюється. Бо ти ніколи не знаєш, як цей матеріал сприймуть сьогодні, чи ввійдеш ти разом зі слухачем в одну річку. І коли отримуєш із залу відповідь, оцю хвилю, і розумієш, що ви дійсно в одній річці, тоді заспокоюєшся.

П. К.: А тоді дійсно було стрьомно. Ігорчик написав пісні до альбому Made in Ukraine, і так збіглося, що тоді якраз відбувалася Революція Гідності.

Після репетицій ми ходили на Майдан і бачили людей, які приїхали з різних міст. І це світло разом із тим жахом, що відбувався, якраз і вилилися в презентацію нового альбому.

Тому емоції в нас були дуже різні. Але, повторюю, це життя, і нам подобається так жити.

А чи все-таки був певний хейт з боку фанатів, які казали, що «Гадюкіни» без Кузі – не «Гадюкіни»?

І. М.: Ні, такого не було. Ну звичайно, без Сергія «Брати Гадюкіни» інші. Але це не значить, що гірші – просто інші. Знаєте анекдот про валянки? Коли на радіо весь час телефонує слухач і просить поставити пісню «Валянки»? А потім, коли він нарешті просить поставити «Токату і фугу ре мінор» Баха, йому відповідають: «Не випендрюйтесь! Слухайте «Валянки»!»

Ми не збираємось весь час співати свої «Валянки» – живий організм має розвиватися.

А хейт завжди буде. Я, наприклад, не люблю соцмережі, бо там купа «хом’яків», які сидять на диванах і, що б ти не зробив, хейтять це.

Нещодавно в гурті з‘явився новий вокаліст Костянтин Дунець. Як ви його знайшли?

І. М.: У нас Паша більше ходить по всіляких закладах, бо я живу за містом і досить закритий. І от якось він мені телефонує: «Слухай, бачив на концерті гарного чувака!»

Ми разом послухали його записи – в Кості є ще й свій колектив, «Медовий полин».

Головним критерієм для нас була енергетика, бо наші пісні – то не якісь складні ораторії, але виконавської харизми вони потребують. І за своєю енергетикою та любов’ю, з якою Костя співає, він нам підійшов. Звісно, ми розглядали й інші кандидатури, але Костя зрештою переміг: і як виконавець, і як людина.

П. К.: Ми зібралися, послухали одне одного, злилися в один колектив – і це дуже важливо.

Новий соліст Костянтин Дунець

Новий соліст Костянтин Дунець
фото з відкритих джерел

«Моя гітара щороку стає важчою. Але внутрішньо все залишається так, як було»

Який зараз у вашому репертуарі відсоток нових і старих пісень? І чи є в нових піснях місце знаменитому гадюкінському стьобу?

І. М.: Звичайно, в нас будуть веселі пісні, світлі, але наші нові пісні,  скажімо так, ліричні. Бо часи зараз такі: люди розстаються, живуть одне без одного. Тому в деяких наших піснях є настрої, яких у «Братів Гадюкіних» ніколи не було.

Але слухайте – раніше не було війни. Коли ми починали, умовно, 1989 року, в нас була ейфорія: Україна відроджується, народжується нова країна! А зараз Україна бореться, воює, і знову писати 12 стьобних веселеньких пісень трошки не на часі, як на мене. Я не люблю ура-патріотичні пісні, це не наше. Але, мені здається, з лірикою спробувати можна. Ну, подивимося, що люди скажуть. Звісно, хтось буде хейтити.

П. К.: Наші альбоми Made in Ukraine (2014) і  «Сміх і гріх» (2019) творилися в буремні часи та, на мій погляд, пройшли трошки непоміченими для широкого загалу. Тому сьогодні пісні з них можуть сприйматися, як нові, й бути дотичними до сьогодення. Разом із піснями з нового альбому, який ми зараз пишемо.

А щодо стьобу – це вже наш спосіб життя. Та й у піснях «Братів Гадюкіних» завжди був другий план, а може, і третій, і четвертий. Тому, напевно, і в наших ліричних піснях можна побачити завуальовану усмішку.

Сцена, музика – найпотужніший наркотик, зіскочити з якого практично неможливо

24 листопада «Брати Гадюкіни» вирушають у тур – що чекає на глядачів ваших концертів?

І. М.: Ми будемо грати як старі пісні, так і композиції нашого середнього періоду. І дві-три пісні з нового альбому.

П. К.: От якраз подивимося, як слухач сприйме наші нові пісні. Думаю, буде багато відгуків на кшталт «Гадюкіни» вже не ті». Але ж ми живемо в реальному житті з реальними людьми. І не розвиватися, і не йти разом зі своїми людьми неправильно.

Зізнайтеся, чи відчуваєте ви різницю, як це – грати рок-н-рол у 25 і в «трошки за 50»? Чи важче зараз витримувати концертні навантаження?

І. М.: Особисто я відчуваю, що моя гітара з кожним роком стає все важчою. Скоро буде тонну важити! А в плані внутрішньої енергії я не бачу змін: мені як хотілось займатися цією справою, так і хочеться. А фізично так, є якісь речі. Ну і треба займатись фізкультурою. Чого я, на жаль, не роблю. А Паші кльово: в нього його клавіші на шиї не висять.

П. К.: Сцена, музика – найпотужніший наркотик, зіскочити з якого практично неможливо. І такий клас, коли ти виходиш на сцену, ловиш ту енергію, яка йде із залу, і віддаєш її назад. Це просто щастя! Який там вік?

Ми от були на «Львівській хвилі», і нас питають: «А як ви все встигаєте? Там кава, там гітара, то ви тут, то вже там – молоді за вами не встигають!» Ну отак! Треба тримати себе в руках і жити до останнього подиху так, як ти хочеш, з молодим серцем.

За два роки гурту виповниться 40 років. Ви вже думали, чи будете святкувати цей ювілей?

І. М.: Якщо все буде добре, то влаштуємо якусь подію, думаю, на великій сцені, в Палаці спорту чи ще десь. Але до цього треба дожити. Зараз головне, щоб ця чортова війна закінчилась.

П. К.: Обіцяємо, що буде ще багато подій. У нас багато планів – і грандіозних, і в більш театральному жанрі, синтетичному.

Хлопці наді мною сміються, а я таки зроблю якусь програму із симфонічним оркестром. В Ігоря є ідеї для пари мюзиклів, думаю, ми обов’язково і це зробимо. Як каже Ігорчик, треба жити.

Анастасія Мушенок, «Главком»

Поділіться цією статтею!

«Школа готує до несправедливого життя»: користувачі мережі поділилися…

У Димері рятувальники дістали з-під завалів тіло загиблої…

Максим Бондарь

Максим Бондарь

Коментарі закриті.