«З усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно».
Володимир Ленін
(у переказі Анатолія Луначарського)
Погляньмо на TikTok. Короткі ролики з кадрами російських серіалів, танці під саундтреки, цитати героїв, які підлітки повторюють як життєві правила. Поговоримо без емоцій: чому саме фільми про старі часи, навіть про беззаконня, сьогодні заполонили свідомість росіян? Що вони несуть глядачеві і навіщо це державі?
Віддаймо належне: російський кінематограф сьогодні професійний, реалістичний і цікавий. Хороша операторська робота, сильні актори, точно відтворена епоха. Але за якістю картинки стоїть зміст, і саме він має нас цікавити найбільше.
Що зараз на екранах ворога: три серіали – одна ідея?
Відправною точкою стало «Слово пацана. Кров на асфальті» Жори Крижовнікова – історія вуличних угруповань Казані 1989 року. Серіал став одним із найпопулярніших наприкінці 2023 року, а за оцінками дослідників його переглянув кожен шостий росіянин (МДУ, «Ломоносов-2024»). Татарська пісня з саундтреку очолила Shazam і стала хітом тіктоку (Know Your Meme).
За ним прийшли «Діти перемін» Сергія Тарамаєва та Любові Львової (прем’єра – 21 листопада 2024 року): 90-ті, маленьке заводське містечко, мати й сини, затиснуті між бідністю і криміналом. А 6 листопада 2026 року на платформі Start стартував «Айда!» Олега Асадуліна – про Казань кінця 1970-х і народження першого організованого угруповання «Тяп-Ляп» (Халва Медиа).
Три різні історії, три різні епохи – і одна спільна ідея. Це не випадковий збіг жанрової моди, а послідовна лінія: Росія знову й знову повертає глядача до часів, коли держава слабшала, а порядок встановлювали ті, хто сильніший.
Про що вони насправді: культ сили і «свої»?
Ці серіали не про злочинність. Вони про дух і силу, про повагу до сили, про захист «своїх» жінок, про помсту за кровну образу тобі чи твоїм рідним. Головний підтекст простий: більшість питань вирішується силою і командною грою. Щоб увійти в команду, треба показати силу. А якщо ти слабший і не можеш протидіяти силі, маєш показати силу духу, щоб вистояти.
Чому це цікаво саме цій нації? Бо навіть негативну сторінку історії тут уміють подати з позитивом і занурити суспільство в тему, яка йому близька. Старшому поколінню це нагадує молодість, молодшому – дає готовий зразок поведінки. Критики всередині Росії це бачать: дитяча омбудсменка Татарстану звинуватила серіал у поширенні злочинної ідеології та романтизації банд. Але ці голоси потонули в загальному захваті.
Державне замовлення чи збіг: що кажуть самі росіяни?
Ставлення до кіно як до зброї в Росії має давню традицію. Ще у 1924 році Йосип Сталін назвав кіно «найбільшим засобом масової агітації» і закликав узяти цю справу у свої руки. Сьогодні цю лінію продовжують інакше, але з тією ж метою.
Помічник президента РФ Володимир Мединський розповів, що «Слово пацана» – єдиний серіал, який дивилася вся його родина, а діти після перегляду нібито зрозуміли, як багато зробив Путін. Його підсумок: «Те, що було раніше, – туди ми повертатися не хочемо» (Эксперт). А за даними «Медузи», адміністрація президента включила серіал до переліку «творчого контенту до виборів» 2024 року (Zn.ua).
На нашу думку, це підготовка молоді до можливого розвитку подій – сценарій, як діяти, якщо настануть важкі часи. Вони будуть, і в Кремлі це розуміють. Тому суспільству заздалегідь показують: коли держава хитається, порядок відновлює той самий порядок сили. Росія готує не глядача, а виконавця.
Людина – ніщо, держава – все: головний наратив?
Принцип «давай покуражимося», «давай розв’яжемо війну», «давай уб’ємо сусіда», навіть якщо це родичі чи близькі люди, присутній у всіх цих наративах. Неважлива людина, неважливий ти. Важлива команда, держава та ідея. Держава ототожнюється з одним «головним», тож межа між людиною і державою стирається.
У такій логіці можна терпіти, жертвувати, вмирати – головне ідея і той, хто її уособлює. Підпорядкування стає зручним: не треба думати, не треба ухвалювати важливих рішень, треба просто виконувати. І треба визнати: це діє, це працює. Кіно – відпочинок для очей, а не праця для розуму. Читати і бачити головне вистачає терпіння не кожному, а побачене на екрані потрапляє на підсвідомість і накопичується там.
Чому на українців це не діє так само?
Ми самі довгі роки сиділи на цьому «амфітаміні» – російських серіалах, фільмах і шоу. Поки росія грубою силою не зруйнувала цю ілюзію, заходячи в 2022 році з надією, що її тут чекають. Але це знову помилка: не врахована історія українського народу і менталітет українського суспільства.
Ми не лише дивимося, ми читаємо, багато читаємо, зважуємо та перевіряємо. Ми рідко довіряємо навіть собі, а тут треба віддати комусь довіру за власне життя. Це не про нас. Інтерес є: українські підлітки теж дивилися «Слово пацана», і фахівці з комунікацій попереджали про це. Нам цікаво, що в них є, але як інструмент впливу на нашу свідомість це не спрацьовує так, як у Росії. Принаймні поки ми самі пильнуємо.
Рекомендації: що робити українському суспільству?
По-перше – знати ворога, але не жити в його контенті. Аналізувати російські наративи мають фахівці, а не алгоритми Т іктоку, які підсовують їх дітям.
По-друге – говорити з дітьми. Не забороняти мовчки, а пояснювати, що стоїть за «пацанськими» правилами і чим вони закінчувалися в реальному житті.
По-третє – створювати своє. Якісне українське кіно і серіали про нашу силу, гідність і свободу вибору – найкраща відповідь. Держава має вкладати в кіно як у стратегічну галузь.
По-четверте – розвивати медіаграмотність. Уміння розпізнати пропаганду в розважальній обгортці має стати шкільною навичкою, а не привілеєм фахівців.
По-п’яте – спецслужбам вивчати сценарії. Російське кіно показує, до чого готують російську молодь. Це відкрите джерело, яке варто читати системно.
Висновки: сила екрана проти сили розуму…
Пропаганда через кінематограф – дієвий інструмент у потрібних руках, і наш ворог це вже довів. Росія виховує покоління, для якого сила – аргумент, а підпорядкування – чеснота.
Наша відповідь – не дзеркальна. Ми сильні тим, що думаємо самі, перевіряємо і не віддаємо своє життя в чужі руки. Зберегти цю здатність і передати її дітям – це теж оборона країни.
