Абу-Дабі без ілюзій. Чесна відповідь на запитання «що дадуть ці переговори?»

«Хто прагне миру, хай готується до війни»
Флавій Вегецій Ренат,

«Короткий виклад військової справи»
кінець IV століття

27 жовтня, Україна відзначила День української писемності та мови. Цього дня згадують Нестора-Літописця і традиційно пишуть радіодиктант національної єдності. Цього року багато хто писав його при світлі ліхтарика чи під гул генератора: напередодні екстрені відключення знову охопили Київ, Дніпро та ще п’ять областей, а синоптики попереджають про перші нічні морози до мінус шести. А за кілька тисяч кілометрів на південь, в Абу-Дабі, готують зали для делегацій. 10–11 листопада Україна, США та Росія вперше за дев’ять місяців знову сядуть за один стіл.

Я пишу це не для того, щоб відібрати в когось надію. Надія – теж ресурс, а на п’ятому році великої війни цей ресурс дефіцитний. Саме тому його не варто витрачати на очікування, які не справдяться. Від Гомеля і Стамбула 2022 року до Женеви 2026-го українці бачили багато столів, прапорців і рукостискань. Жоден із цих столів не зупинив жодної ракети. І чесна відповідь на запитання «що дадуть переговори в Абу-Дабі?»  звучить так: з військової точки зору – майже нічого, з людської – можливо, повернення додому кількох сотень наших полонених. І це вже немало.

Що відомо напередодні…

Це буде четвертий тристоронній раунд цього року. Перші два відбулися в Абу-Дабі наприкінці січня та на початку лютого, третій – у Женеві. Потім США та Ізраїль почали війну з Іраном, і процес завмер. Москва погодилася повернутися за стіл лише після зустрічі Путіна зі спецпосланцем Стівом Віткоффом у Санкт-Петербурзі в жовтні.

Порядок денний, який оголосив Віткофф, звучить амбітно: післявоєнні безпекові домовленості, деескалація, гуманітарні заходи і завершення війни. Але за кілька днів до зустрічі речник Кремля Дмитро Пєсков чітко дав зрозуміти, що Москва проти припинення вогню на час переговорів, бо воно, мовляв, дасть українцям «перепочинок». Іншими словами, Росія збирається говорити про мир, не перестаючи стріляти.

Українську делегацію очолює голова Служби зовнішньої розвідки Рустем Умєров. До неї увійшли керівник Офісу президента Кирило Буданов, Давид Арахамія, Сергій Кислиця та заступник начальника ГУР Вадим Скібіцький, а військовий напрям дистанційно координує генерал Андрій Гнатов. Серед українських пріоритетів – гарантії безпеки, припинення ударів по енергетиці, розблокування «зернового коридору», обмін полоненими та підготовка зустрічі лідерів. Росія везе Мединського, начальника ГРУ Ігоря Костюкова, Юрія Ушакова, заступників глави МЗС Михайла Галузіна і Сергія Рябкова та представника Генштабу. Від США будуть Віткофф і Джаред Кушнер. Франція заявила, що Європа також буде представлена.

Варто відразу розвіяти один поширений міф: нібито переговори – це передвиборчий жест Трампа. Проміжні вибори до Конгресу відбулися 3 листопада, тобто до зустрічі в Абу-Дабі, і обидві сторони свідомо призначили її на період після голосування. Республіканці програли: демократи взяли під контроль і Сенат, і Палату представників. Для Білого дому це означає одне – Трампу на останні два роки каденції потрібен зовнішньополітичний результат, який можна показати виборцям. А коли результат потрібен терміново, виникає спокуса видати за нього будь-який жест Москви.

Мединський: коли за стіл відправляють історика, а не переговорника…

Склад делегації – це завжди послання. Кремль утретє доручає очолити переговори Володимиру Мединському, і в цьому немає нічого випадкового. Мединський народився 1970 року у Смілі на Черкащині, у Москву переїхав підлітком. Він випускник МДІМВ, колишній піарник, у 2012–2020 роках – міністр культури Росії, а з 2020-го – помічник Путіна. Головна справа його життя – «правильна» російська історія: популярні книжки, де Росія завжди права, а винні – зовнішні вороги; єдиний шкільний підручник, де Євромайдан названо «військовим переворотом»; підручник «Військова історія Росії», який подає війну проти України як продовження боротьби з нацизмом. Ще 2012 року він на повному серйозі пояснював живучість росіян «зайвою хромосомою», а його докторську дисертацію експертна рада ВАК з історії згодом визнала ненауковою.

Саме Мединський вів переговори в Гомелі та Стамбулі у 2022 році і знову в Стамбулі у 2025-му. У лютому 2026 року в Женеві, за оцінкою Інституту вивчення війни (ISW), він використав свою роль, щоб затягувати процес, переводячи розмову на «історичні корені» війни, під якими Кремль має на увазі свої максималістські вимоги. Аналітики сходяться в головному: Мединський не ухвалює рішень. Його функція – транслювати позицію Путіна, тягнути час і створювати для російського глядача картинку «миролюбної Росії». Коли за стіл відправляють історика, а не людину з мандатом на компроміс, це означає, що компромісу не планують.

Тож не дивуйтеся, якщо після першого дня в Абу-Дабі з російського боку знову прозвучать розмови про Переяславську раду, «єдиний народ» і помилки Хрущова. Це не непорозуміння. Це метод.

Погляд з окопу: фронт не ставить себе на паузу…

Для військового переговори – не подія, а фон. Фронт живе своїм ритмом, і цей ритм у Москві задають не дипломати. ISW фіксує одночасно українські контратаки на трьох напрямках і російське просування під Добропіллям, а Генштаб ЗСУ повідомляє про рекордні втрати ворога: лише з початку листопада – понад 16 тисяч військових. Кремль продовжує платити цю ціну саме тому, що досі вірить, що час грає на нього. Поки ця віра не зламана, жодна делегація не отримає в Москві повноважень на справжній компроміс.

Є й простіша військова логіка. На робочих зустрічах ніхто не віддає своїх важелів тиску. Для Росії це удари по енергетиці та тиск на фронті. Для України – далекобійні удари по нафтопереробці: сьогодні вночі дрони знову атакували НПЗ у Ленінградській області. Обмін цими важелями можливий лише тоді, коли обидві сторони відчують, що втрачають від них більше, ніж отримують. Сьогодні такої рівноваги немає.

І ще один урок, який варто взяти з собою до Абу-Дабі. Наприкінці жовтня за посередництва США в окупованих Олешках діяло гуманітарне перемир’я: з 27 жовтня розмінували шляхи, завезли допомогу, вивезли людей. Президент Зеленський слушно зауважив, що ця операція довела просту річ – коли Путін хоче, щоб бойові дії припинилися, вони припиняються. Але вже за кілька днів він заявив і про інше: під прикриттям гуманітарної місії Росія ввела в Олешки додаткові війська. Будь-яка пауза, яку Москва не контролює повністю, для неї – можливість перегрупуватися. Тому кожне слово про «деескалацію» в Абу-Дабі військові читатимуть насамперед через питання: хто і як це контролюватиме?

Погляд з під’їзду: що переговори означають для тих, хто живе з генератором…

Цивільна людина в Україні дивиться на Абу-Дабі інакше. Її не цікавлять «архітектура безпеки»  і «першопричини». Її цікавить, чи буде світло, тепло і вода цієї зими. Минулої доби екстрені відключення знову зламали графіки в семи регіонах. На Київщині від чадного газу загинули троє людей, серед них дитина, і попередньою причиною рятувальники назвали генератор. Так виглядає енергетичний терор зблизька: він убиває не лише ракетою, а й холодом, темрявою і вимушеними ризиками.

Україна піднімає питання припинення ударів по енергетиці, і для мільйонів людей це був би найцінніший результат. Але саме тут треба бути найтверезішими. Навесні 2025 року тридцятиденне «енергетичне перемир’я» так і не стало реальним: сторони звинувачували одна одну в порушеннях від перших днів. Перед зимою Кремль розглядає удари по енергосистемі як головний інструмент тиску на суспільство, і віддати його за столом у робочій групі він навряд чи погодиться.

Є, однак, і те, що справді може змінитися після Абу-Дабі. Це доля полонених та їхніх родин. Матері, дружини і діти бійців «Азову» знають ціну очікування краще за будь-якого аналітика. За даними Координаційного штабу, азовців роками викреслювали зі списків, і у 2023–2026 роках вони поверталися в окремих обмінах лише десятками. Влітку командир «Азова» Денис Прокопенко говорив про понад 600 азовців у полоні; частина з них повернулася 23 жовтня. Москва свідомо дозує ці повернення: кожен вцілілий оборонець Маріуполя – символ незламності, і давати Україні нові символи Кремль не хоче. Окремий біль – діти. За словами президента, Росія викрала понад 20 тисяч українських дітей, повернути вдалося 2 790.

Тому, якщо в Абу-Дабі буде хоч один реальний результат, він стосуватиметься саме людей: нового обміну полоненими і репатріації тіл загиблих. Але навіть цей результат треба сприймати обережно. В Абу-Дабі домовляються одні, а рішення в Росії ухвалює одна людина, і домовленість може виконуватися місяцями або не виконуватися зовсім.

Когнітивний фронт: стіл переговорів як сцена…

Для Москви Абу-Дабі – передусім інформаційний майданчик. Для російського глядача Кремль покаже, що він «відкритий до діалогу», а Україна – лише інструмент «ворожого Заходу», який відкидає «реалістичні» умови. Для Вашингтона він демонструватиме конструктивність, щоб відтягнути нові санкції. В ISW вважають, що інтерес Москви до переговорів може бути удаваним: їй потрібне не завершення війни, а економічні поступки від США, які дозволять і далі цю війну фінансувати. Експерт Atlantic Council висловився ще точніше: доки Білий дім задовольняється дрібними жестами замість реальних поступок, Путін курсу не змінить.

Українців ця сцена теж стосується. Після кожного раунду в соцмережах неминуче вибухатиме знайома суперечка «зрада чи перемога». Саме на таку реакцію розраховують ті, хто веде проти нас когнітивну війну: розчарувати суспільство, посварити його з владою, з армією, з партнерами. Найкращий захист тут простий – тверезі очікування. Хто не чекав чуда, того неможливо розчарувати.

Водночас вашингтонський контекст змінюється на нашу користь. Нова демократична більшість у Конгресі відкриває Україні інший канал впливу: санкції проти Росії та пакети допомоги тепер можна просувати не лише через адміністрацію, а й через законодавців. Це не замінює переговорів, але робить Україну менш залежною від настрою одного кабінету.

Червоні лінії: чого Україна не має допустити в Абу-Дабі?

Від цього раунду не варто чекати проривів, але є кілька речей, які за жодних умов не можна дозволити.

Перше – перемир’я без механізмів контролю. Урок Олешок свіжий: пауза без моніторингу стає для ворога часом на перегрупування. Масштабувати цю помилку на всю лінію фронту не можна.

Друге – обговорення територій на рівні робочих груп. Територія – питання лідерів, парламенту і народу, а не технічних консультацій у готелі.

Третє – підміни теми гарантій безпеки дискусією про «першопричини» та НАТО. Поява в делегації Рябкова, причетного до ультиматумів Альянсу 2021 року, – прямий сигнал, куди Москва спробує повернути розмову.

Четверте – домовленостей за спиною України. Будь-які американсько-російські економічні проєкти не можуть ставати платою за поступки, які мала б зробити Україна. Присутність Європи – важливий запобіжник.

П’яте – ролі «зривника». Москва дуже хоче, щоб Вашингтон побачив у Києві перешкоду для миру. Не можна давати їй такого приводу: конструктивність теж є зброєю.

Шосте – внутрішнього розколу. Результати переговорів не мають ставати приводом для політичних сварок. Ворог виграє не тоді, коли ми не досягли домовленостей, а тоді, коли через них ми перестали довіряти одне одному.

Глобальні висновки

Для фронту. Переговори не змінять ситуації на лінії бойового зіткнення, а от ситуація на фронті змінить переговори. Кожна втримана позиція, кожен уражений склад і НПЗ працюють на дипломатію більше, ніж будь-яка заява в Абу-Дабі. Розраховувати на паузу не можна: ворог її не пропонує і не дотримується.

Для тилу. Ця зима буде важкою незалежно від результатів зустрічі. Енергетичне перемир’я малоймовірне, тож громадам, бізнесу і кожній родині варто готуватися до відключень, а безпеці з генераторами приділяти не менше уваги, ніж повітряним тривогам. Стійкість тилу – це теж аргумент за столом переговорів.

Для дипломатії. Україна має тримати порядок денний на конкретиці: списки на обмін, азовці, цивільні заручники, викрадені діти, тіла загиблих. На історичні екскурси Мединського варто відповідати фактами і публічно фіксувати їх як ухиляння від суті. А з новим Конгресом США – працювати вже зараз, не чекаючи, чим закінчиться Абу-Дабі.

Чого чекати 10–11 листопада. Найімовірніше – заяви про «конструктивну атмосферу», домовленість про новий обмін полоненими і репатріацію тіл та про продовження роботи груп. Малоймовірно – обмежені домовленості щодо енергетики чи «зернового коридору». Практично виключено – припинення вогню, територіальні рішення і дата зустрічі Зеленського з Путіним.

Згадуючи Нестора-Літописця, треба розуміти, що наш літопис нині пишуть не дипломати в залах Абу-Дабі, а воїни під Добропіллям, інженери, які вночі піднімають енергосистему, конструктори дронів і звичайні люди, які щоранку йдуть на роботу після безсонної ночі. Хто прагне миру, хай готується до війни – ця мудрість старша за будь-які переговори. Ми віримо у світле майбутнє України. Але здобуватимемо його не за столом у готелі, а власною силою, яка одного дня змусить Кремль говорити вже не про історію, а про відмову від своїх імперських амбіцій…