Усі ці політики, які пафосно ридають над «кінцем західної цивілізації», розчепірюють пальці віялом і обіцяють повернути втрачену велич, насправді якісь убогі крамарчуки: дрібні, жадібні, закомплексовані, з горизонтом планування до наступної п’ятниці. Політичні хом’яки, в яких межа мрій — набити обидві щоки гречкою, затягнути все це до нори, заткнути вхід дупою і вважати, що історичну місію виконано.
Ле Пен, AfD, Фараж, «Конфедерація» і всяка дрібніша політична тля не так страшні, як саме жалюгідні. Справжні варвари тут не мігранти, на невдоволенні якими вся ця компанія заїхала в політику. Варвари якраз вони самі.
Вони схожі на людей, які залізли зимувати до собору, повибивали вітражі, порубали на дрова різьблені двері, розпалили багаття книжками з бібліотеки і дуже задоволені собою: тепло, світло, ковбаска шкварчить. А що навколо був собор, вони просто не здатні побачити.
Приблизно так вони дивляться і на Європу. Спільний ринок, свобода пересування, мир між державами, право, університети, наукова співпраця, культура, інституції, які десятиліттями будували мільйони людей, для них не величезна споруда цивілізації, на яку пішли покоління, а просто склад дошок. Оцю можна відірвати, оцю спалити, з цієї зробимо табурет, а завтра якось буде.
І найбільш жалюгідне видовище в усьому цьому цирку — як люди, що вже обгризають власний дім до несучих балок, урочисто називають себе захисниками західної цивілізації.
Хіба що Трамп у цій компанії крамар ширшого розмаху. У нього ятка велика, прилавок позолочений, над касою орел, але уявлення про велич те саме: урвати побільше, всіх обрахувати, з кожного здерти зайвий долар, а потім ще годину розповідати, який ти геній торгу.
Ні великого проєкту, ні майбутнього, ні ідеї, заради якої варто будувати щось на десятиліття вперед. Тільки каса, ваги й вічна підозра, що сусідові відрізали шматок сала товщий.
А історія тим часом відчинила перед Заходом вікно можливостей такого розміру, що туди можна було б загнати товарний потяг.
Якби перемога України, а потім її інтеграція та відбудова стали спільною надметою, цей мегапроєкт міг би повернути Заходу світове лідерство вже на новому рівні: не як господареві світу, а як його захисникові, будівничому й гаранту свободи.
Перемогти трухляву архаїчну імперію, яка полізла вбивати сусіда лише за те, що той насмілився жити не за її поняттями, а потім усім світом підняти цю країну з руїн і зробити її сильнішою, багатшою й сучаснішою, ніж до війни. Перетворити відбудову України одночасно на новий План Маршалла, європейський промисловий стрибок і технологічний мегапроєкт.
Це означало б мільйони робочих місць, нові заводи, енергетику, транспорт, оборонну промисловість, величезний новий ринок і добрячий електричний розряд у сідниці самій Європі, яка вже давно сидить у кріслі й скаржиться, що щось нема настрою.
Тут можна довго розписувати економіку, але суть інтуїтивно проста: великий проєкт створює не лише витрати, він створює попит. Попит запускає виробництво, виробництво тягне інвестиції, інвестиції створюють робочі місця, а далі вся ця машина починає тягнути за собою технологічне оновлення по всьому ланцюгу.
Але головне навіть не гроші. Захід знову отримав би доказ власної сили й власного сенсу: ми вміємо не лише жити добре, ми вміємо створювати майбутнє.
Європі страшенно бракує героїчного наративу, який не суперечив би ліберальній демократії. Україна саме його і дає, повертаючи в європейську історію справжню драму, справжній епос: про свободу, заради якої люди готові ризикувати життям, і про свободу, яка іноді потребує не резолюції на сімнадцять сторінок, а мужності.
З Україною європейський прапор міг би перестати бути прапором якоїсь велетенської контори, де нескінченно узгоджують форму банана, і стати прапором союзу вільних народів. Символом, до якого люди справді відчувають емоційну лояльність, можливо, навіть сильнішу за національну.
А світ жадібних крамарів, світ хом’яків із набитими щоками, які сидять по своїх норах і думають, що головне в житті не висовувати носа, от це і є справжній кінець західної цивілізації. І вони надто дурні, щоб зрозуміти, що саме втратять, якщо здадуть Україну.
Бо унікальність Заходу зовсім не в тому, що він колись породив імперії, які топтали народи, країни й цілі континенти. Убогий вухатий гном Марко Рубіо, який продав душу за черевики не свого розміру, навіть не уявляє, наскільки жалюгідно виглядав, коли в Греції бурмотів саме про такий Захід як джерело натхнення.
Александр Македонський, Цезар, Карл Великий, Кортес. Якщо оце і є їхній пантеон «західної цивілізації», то він не так уже й відрізняється від пантеону Чингісхана, Івана Грозного чи Путіна. А у випадку Кортеса там уже десь і Пригожин із кувалдою визирає з-за фіранки.
Унікальність Заходу не в арміях, імперіях, соборах, промисловості чи вмінні відгризати чужі землі. Усе це людство прекрасно робило й без нього.
Справді особливий його винахід інший: система, в якій влада має бути обмежена, людина має права незалежно від волі правителя, а закон, принаймні як принцип, один і той самий для сильного і слабкого. Демократія, свобода слова і совісті, незалежний суд, політична конкуренція, рівність громадян перед законом.
Але, мабуть, ще важливіший універсалізм.
Не «права англійців», не «права християн», не «права нашого племені», а права людини як такої. Не тому, що вона наша, корисна, правильної віри, правильної статі чи кольору шкіри. Просто тому, що вона людина.
Не було б цього універсалізму, Заходу взагалі не було б навіщо вписуватися за Україну.
Росія більша, сильніша, має ядерну зброю і може запропонувати угоди, газ, нафту, гроші, «стабільність» і цілий дипломатичний лоток копченої ковбаси. Найпримітивніший «реалізм» легко підказує: домовтеся з Москвою, намалюйте нову лінію на карті, хай сильний залишить собі те, що зміг відкусити.
Але універсалізм каже протилежне: право не перестає бути правом лише тому, що його носій слабший за тебе, живе далі від тебе або має не той паспорт.
Якщо поляк має право сам вирішувати, з ким йому жити і до яких союзів вступати, то таке саме право має українець. Якщо Францію не можна розчленувати лише тому, що сусід сильніший, то не можна і Україну. Якщо захоплення території силою неприйнятне в одному місці, воно не стає прийнятним лише тому, що жертва бідніша, далі від тебе чи сто років тому входила до чужої імперії.
Саме тому підтримка України у своїй основі не потребувала ні кровного споріднення, ні негайного прибутку. Вона вимагала визнати дуже просту річ: правила, якими ти хочеш захистити себе, повинні діяти і для іншого.
Інакше це вже не права і не порядок, а клуб привілеїв для тих, кому пощастило сидіти ближче до каси.
Без універсалізму Захід дуже швидко повертається до старого доброго свинарника міжнародної політики, де великі держави сідають за стіл, малі стоять за дверима, а потім виходить якийсь пан із папкою й каже: ми тут за вас вирішили. І сила знову стає джерелом права.
Авторитарно-націоналістичний «Захід» жадібних крамарів саме тому й ставиться до України холодно, що універсалізм йому чужий. Його ідеальний світ набагато сильніше побудований на ієрархії: хто сильніший, той і правий; хто багатший, той говорить; хто нижче стоїть, той слухає й не гавкає.
А Україна як актив для такого крамаря взагалі виглядає невигідно: дорога в обслуговуванні, ризикована, прибуток десь потім. А ми ж пам’ятаємо, який у цих людей горизонт планування: до обіду, максимум до закриття біржі.
Тому суперечка про Україну в певному сенсі є суперечкою про те, що таке Захід узагалі.
Україна в цій війні є слабшим, який відмовився знати своє місце. Вона мала програти за три дні, мала визнати перевагу великої держави, мала погодитися, що історія, географія і розмір Росії дають Москві якісь особливі права.
Не погодилася.
І саме в цьому український досвід майже ідеально втілює ліберальну ідею міжнародного порядку: менший не зобов’язаний коритися більшому.
А для авторитарної свідомості це дуже неприємна думка не лише в міжнародній політиці, бо ця формула чудово переноситься всередину суспільства. Підлеглий може сказати «ні» начальникові, громадянин президенту, жінка чоловікові, меншість більшості.
І всюди під ногами лежить одна й та сама нестерпна для них думка: перевага в силі не створює права командувати.
Саме тут сходиться купа речей, які на перший погляд узагалі не пов’язані: ненависть до фемінізму, неприязнь до меншин, туга за «сильним лідером», презирство до міжнародного права, майже еротичне захоплення імперіями, які вони вважають вершиною розвитку «Заходу», і роздратування Україною.
Це не різні історії. Це різні поверхи одного й того самого будинку, і на кожному висить одна табличка: «Знай своє місце».
Саме тому Трамп і трампоподібні політики в принципі не можуть бути справжніми союзниками України. І не можуть вони повернути Заходу велич.
Вони його могильники.
Щури, які вже розтягують будинок по шматках і страшенно пишаються тим, що знайшли в стіні мідний дріт. Якщо їх не зупинити, вони винесуть усе, а потім сидітимуть серед уламків із набитими щоками й розповідатимуть одне одному, як урятували цивілізацію.
