Згадав свій допис від березня 2025 року, де описав логіку дій США та логіку курсу (який тоді тільки починався) Дмитрієва. А відповідь на один із коментарів, у якому запитували, чи стане легше після проміжних виборів до Конгресу, вирішив розширити до допису.
На мій погляд, оцінювати перспективи розвитку подій, виходячи лише із заяв та особистостей, залучених до процесу, є помилковим. Роль особистості в історії є, але зводити все до умовного Трампа (Орбана, Зеленського, Туска, Макрона, Мадяра та інших у списку) рівнозначно тому, що раз по раз розкладати граблі, на які будеш наступати.
Для України російсько-українська війна – це питання виживання. У тому числі фізичного. Для частини українських еліт – політичного. Це логічно.
Для Росії війна також є питанням виживання. Але не як держави, а як імперії, що претендує на статус однієї з трьох світових супердержав.
Провал України гарантує такий статус. Заморожування ситуації з сильними позиціями (зокрема політичними поступками з боку ЄС і США, а не лише України) дає можливість поборотися за нього. А що таке російсько-українська війна для інших держав? Давайте розкладемо все «по поличках».
Позиція США
Для Сполучених Штатів Америки ключовою проблемою сьогодні є трансформація світового порядку та змагання за роль лідера. Де конкурент лише один – Китай. Усе інше має другорядне значення. І саме крізь цю призму давайте поглянемо на російсько-українську війну.
1. Для початку – логістика та виробництво. КНР – найбільша виробнича база світу, яка зараз у технологічному розвитку стрімко наздоганяє США. Але Китай залежить від надходження ресурсів (для своєї промисловості) і від ринків збуту (продукцію потрібно комусь продавати).
Тому США зосередилися на контролі ключових точок міжнародної логістики: Панама, ігри з Єгиптом, Перська затока, Південно-Китайське море, Малаккська протока. Навіть Гренландія підпадає під цю логіку – контроль північних транспортних коридорів (а також ресурсна база для США, якщо вийде).
2. Зростання впливу КНР. Китай не просто поширює свій вплив. Він пропонує, умовно кажучи, цивілізаційну альтернативу. Ті самі чотири глобальні ініціативи КНР, зокрема ініціативу щодо глобального управління. На перший погляд, ця концепція спрямована на гарантування рівних прав держав та збереження глобальної системи.
Але вона підриває реальний, а не зафіксований на папері принцип рівності. А саме ставить під сумнів моральну, ціннісну, економічну та цивілізаційну перевагу, умовно кажучи, «західної» цивілізації. При цьому політичні ініціативи підкріплюються економічними проєктами.
Починаючи від відомого всім «Поясу та Шляху», закінчуючи проєктами індустріалізації, зеленої енергетики, зв’язку. США та ЄС у минулому не переймалися створенням таких цивілізаційно-економічних проєктів. А створювати їх у статусі «того, хто наздоганяє», довго й дорого. І якщо гроші є, то з часом виникають проблеми. А отже, є мета – знизити швидкість експансії Китаю. Зокрема, висвітлюючи регіональні проблеми, без вирішення яких КНР не може просунутися далі.
3. Для США вигідне ослаблення Росії, оскільки вона не претендуватиме на роль «третього гравця». Але при цьому вкрай невигідно її ослаблення до того рівня, коли російська економіка стане умовним філіалом китайської. Адже тоді Пекін до своєї виробничої потужності отримає сировинну базу прямо біля своїх кордонів. Це і посилення КНР, і удар по американській політиці контролю логістики – Пекін отримуватиме ресурси суходолом.
4. Але водночас для США вкрай вигідна ситуація, коли Росія зберігає можливості боротися за зону впливу, яка вислизає з-під її контролю (адже КНР просувається, зокрема, і на ті території, які Росія вважала «своїм заднім двором»). А це означає, що РФ має вийти з війни, не ставши сировинним придатком КНР і зберігши можливість говорити про геополітичні амбіції.
У цьому контексті для США вкрай вигідна ситуація, за якої вони отримують можливість доступу до російської сировинної бази. До розвитку Арктики (ресурси + морські шляхи). І, найголовніше, отримати Росію достатньо ослабленою, щоб вона не претендувала на роль глобального гравця, але достатньо сильною, щоб спробувати відновити свій вплив (навіть шляхом роздмухування регіональних конфліктів) у Центральній Азії, на Кавказі. Це як мінімум.
І це території, де сьогодні надзвичайно посилилася роль Китаю. Навіть Іран вписується в ту саму логіку. Ісламська республіка ризикувала стати регіональною супердержавою, при цьому маючи статус ключового логістичного партнера одночасно для Індії та для КНР. Війна зриває ці плани.
Китай
Для Китаю ослаблення Російської Федерації є не менш вигідним, ніж для США. Це дає змогу отримати доступ до ресурсної бази. Поки Росія «зайнята» Україною, Китай розвиває свої проєкти на Близькому Сході, у Центральній Азії та на Кавказі.
Зрештою, трансформація ШОС відбувається за вкрай цікавим сценарієм. Організація, яка створювалася як «проросійська», сьогодні є інструментом Пекіна. А реформа ключових структур ШОС проводиться так, щоб у майбутньому можна було перехопити інструменти інших російських інтеграційних ініціатив – ОДКБ та ЄАЕС.
Але для Китаю вкрай невигідно надмірне посилення РФ. У тому числі й військове. Тому в російській армії немає китайської зброї (навіть виробленої в третіх країнах), тому замість використання китайських систем супутникового зв’язку вона розгортає свій «світанок». Просто озброїти агресивного сусіда, з яким маєш протяжний кордон, небезпечно.
Але розпад Росії для Китаю на даному етапі не вигідний. Адже доки ти не зайшов зі своїми проєктами в Арктику (ресурси + логістика), доки ти залежиш від транзитного статусу РФ (сухопутний коридор) – вигідніше мати одного партнера, який залежить від тебе, ніж десяток нових незалежних держав або зону нестабільності.
Крім того, у разі надзвичайного ослаблення РФ може повторитися ситуація, коли Європа та США фактично «рятують» Росію – у Китаї пам’ятають візит Буша. А це означає, що Пекін спробує не допустити такої ситуації.
І ось тут ми підходимо до ключової проблеми або навіть трагедії для нас у контексті російсько-української війни. Для США не вигідно посилення Росії до такого рівня, щоб вона претендувала на роль «третього центру цивілізації». Адже простіше домовлятися лише з Пекіном, ніж грати в трикутнику Вашингтон-Пекін-Москва.
Але для США не вигідне надзвичайне ослаблення Росії, оскільки це означатиме різке посилення КНР не тільки в Азії, а й у Східній Європі. Росія потрібна Штатам достатньо сильною, щоб вступити в конфлікт з Китаєм у питаннях відновлення свого впливу на низці територій.
Для Китаю не вигідно, щоб Росія набрала такої сили, щоб претендувати на роль «третього центру цивілізації». Це не обмовка. У цьому питанні інтереси КНР і США повністю збігаються. Більше того, в інтересах Китаю – ситуація, за якої Росія після замороження війни не має сил і можливостей боротися за відновлення своєї зони впливу. У тому числі боротися за збереження проросійських інтеграційних майданчиків, створених РФ (ОДКБ, ЄАЕС)
Але з іншого боку, для КНР вкрай невигідне надмірне ослаблення Росії. Оскільки це ризик дестабілізації на своїх кордонах і ризик для транзиту.
Тобто два ключові гравці у світі не зацікавлені ані в перемозі Росії, ані в її повній поразці. І, відповідно, щодо України – провал і розпад української державності їм вкрай невигідні. Але невигідна й повна безумовна перемога України.
Європейський Союз
ЄС дуже довго дотримувався у зовнішній політиці ідеї координації зусиль із США. І питання «автономізації» постало лише 8–9 років тому. А мейнстрімом воно стало лише за останні 4 роки. І тут теж питання не в Україні та Росії.
Просто коли відбувається перерозподіл світу і суперечка за зони впливу, виникає питання, де лежать інтереси Європи. Якщо ЄС є «статистом», то Союз стає лише ресурсною базою для сильніших гравців – КНР та США. Такий собі щедро накритий обідній стіл для інших.
Тому Європа намагається виробити власну позицію, власний зовнішньополітичний курс. Де є місце для співпраці та конфліктів із Вашингтоном. І є місце для співпраці та конфліктів із Пекіном. При цьому ЄС не є монолітним – його роздирають внутрішні суперечності. І питання виживання, серед іншого, зводиться до питання зміни механізму ухвалення рішень.
На цьому тлі Росія для Європейського Союзу сьогодні є як можливістю, так і загрозою. Можливість – сировина та ринок. Загроза – амбіції РФ та можливе бажання розширити свою зону впливу. Крім того, Вашингтон намагається домовлятися з Москвою ціною не лише українських, а й європейських інтересів.
Однак, усвідомивши загрозу з боку РФ, держави ЄС готуються до можливих проблем – у військовій, політичній та економічній сферах. На цьому тлі підтримка України, як держави, де Росія «загрузла», є вигідною. Але вигідною лише доти, доки ти не готовий. Простіше кажучи, щоб нормально провести трансформацію, треба не допустити успіху РФ в Україні.
Питання в іншому. А що буде, коли держави ЄС вирішать, що вони «готові» реагувати на російські загрози? Чи буде сенс і надалі підтримувати Україну на поточному (або ще вищому) рівні? І про таку перспективу вже говорять низка політичних сил у Франції, Німеччині та інших державах.
Але, попри всі загрози, для Європи неприйнятне надмірне посилення Росії. І вихід РФ з війни в стані, коли вона може намагатися відновити або розширити свою зону впливу.
Який висновок для України?
Перестати сподіватися на допомогу посередників замість власних зусиль. Ніхто не розробить для України формулу «замороження війни замість України».
По-друге – не вважати, що підтримка партнерів є постійною та гарантованою. Приклад із США чудово це продемонстрував. І причина тут не в особистостях, а в інтересах та часових проміжках.
Звідси випливає третє – все ж намагатися грати на балансі інтересів, спілкуючись з усіма потенційно зацікавленими сторонами. Де є можливість – зі США, де є – з ЄС, але пам’ятаючи, що на цьому перелік впливових держав не закінчується.
Зрештою, Росія, розпочавши справу Дмитрієва, показала, як вона грає на інтересах (у даному випадку США). Питання: а де українська гра на інтересах і на майбутньому? З ЄС, Туреччиною, Китаєм, Індією, тими самими Сполученими Штатами?
