Зазвичай більшість українських футболістів мають два шляхи: або все життя провести в чемпіонаті України, або спробувати свої сили у європейських лігах. Є і приклади тих, хто як Олександр Сваток або ж Геннадій Синчук, перебрались за океан в клуби Вищої ліги футболу США та Канади (Major League Soccer). Це інтерв’ю «Главком» взяв у того, хто руйнує звичні шаблони побудови кар’єри українського футболіста.
Микола Литовка певний час займався в академії «Динамо», розпочав свою професіональну кар’єру у 1997-му в складі «Аверса» (Бахмач). Тоді ніхто і уявити не міг, що вже за сім років він завоює бронзу Євроліги з пляжного футболу, а ще через п’ять років зіграє у складі національної збірної В’єтнаму та опиниться за крок від трансферу в лондонський «Вест Гем».
У розмові з «Главкомом» Микола Литовка поділився найцікавішими деталями своєї кар’єри футболіста та розповів про те, чим займається після того, як повісив бутси на цвях.
«ЦСКА міг боротись за «золото» чемпіонату України»
Ваше дитинство у Києві припало на успішні періоди «Динамо», «Будівельника» та «Сокола». Вам складно було обрати улюблений вид спорту?
Та ні, я хокеєм займався ще коли жив на Борщагівці (місцевість на південно-західних околицях Києва – «Главком»), але дуже хотів футболом займатися. Коли вже ми переїхали на Харківський масив, тоді вже знайшли поруч клуб «Схід». Там і почав у футбол грати.
Підлітком ви потрапили до школи «Динамо». Хто вам особливо запам’ятався серед гравців «біло-синіх»?
Євген Луценко. Він вже потім грав і за збірну України, і в Швейцарії. Загалом усі хлопці були хорошого рівня. Не можна сказати, що там хтось дуже сильно прямо виділявся. У «Динамо» всі виглядають потужно в цьому віці. А от після 16-17 років, коли вже йде перехід в професіонали, тоді вже з’ясовується, у кого який характер.
В 1998-му році ви перейшли до київського ЦСКА. Є якісь цікаві історії з цього періоду?
Тоді тренером ЦСКА-2 був Олександр Петраков, який згодом очолив збірну України. Ніхто навіть не міг подумати, що він матиме таку кар’єру і стане головним тренером збірної, настільки доля не передбачувана. Як мені розповідали, він колись навіть займався перегоном автомобілів.
На той час в ЦСКА було багато сильних футболістів, дуже потужні були гравці: Сергій Закарлюка, Едуард Цихмейструк, Віталій Рева. Склад ЦСКА тоді міг боротись за «золото» чемпіонату України.
Згадаєте щось про Олександра Петракова?
На мій погляд, його дуже недооцінювали. Він був дуже нестандартним фахівцем.
Пам’ятаю, що була установка в ЦСКА-2 на одну з ігор чемпіонату, сиділи всі, навіть приходили гравці з першої команди, оскільки всі жили на одній базі. Він просто фішки на дошці порозставляв, назвав склад і каже «3 перших хвилин ми будемо їх пресингувати». Після цього пауза, він мовчки хвилину дивиться на дошку й каже «А краще нах** їх у ворота загнати». І все, це вся наша установка. Наживо це було в п’ять разів смішніше, ніж коли розповідаєш, але воно працювало.
Ви протягом виступів саме в Україні у 1990-2000-х роках змінили багато клубів, відповідно і багато міст. Де були найкращі умови для тренувань і для життя?
На той час не було таких баз та умов, які є зараз. Навіть ЦСКА, який тоді виступав у Вищій лізі, мав три поля на базі спортінтернату. Це були непогані поля, натуральні. А от взимку грали на щебені, оскільки штучних покриттів тоді не було.
«Вінниця», наприклад, теж не мала умов – усі тренування проходили на Центральному стадіоні, в Мелітополі те саме. У Нікополі були запасні поля, але загалом майже все було однаково. Тоді базами виділялися тільки «Шахтар», «Динамо», «Дніпро», «Металіст». Половина клубів Вищої ліги мали умови гарні, але решта клубів тренувалися на центральних полях. Ті клуби, у яких грав я, суперумов не мали.
А якщо порівняти умови з В’єтнамом ?
Коли я приїхав у В’єтнам у 2005 році, то там вже були бази у клубів. Я приїхав туди, а там дороги вже кращі були, ніж у нас на той час. База теж у кожного клубу була, по чотири-п’ять полів мінімум. Я приїхав і побачив, що В’єтнам дуже швидко в цьому плані росте. А зараз у них умови стали ще кращі, кожен клуб має дуже непогані академії, бази, штучні поля, натуральні поля, басейни. У них на той час було набагато краще, ніж в Україні.
У 2004 році ви стали бронзовим призером Європейської ліги з пляжного футболу. Хто вас запросив туди?
Це була випадковість. Я приїхав у відпустку влітку і мене один мій знайомий запросив зіграти у фіналі Кубка Києва з пляжного футболу. Я приїжджаю туди, а там були Олег Саленко (найкращий бомбардир Чемпіонату світу 1994 року – «Главком»), Віктор Мороз (чемпіон СРСР у складі Динамо – «Главком»). Ми зіграли фінал, виграли його. Вони подивилися й питають: «У тебе є закордонний паспорт?». Я кажу: «Є». Мені кажуть: «Ми через п’ять днів їдемо в Португалію на міжнародний турнір».
Я здивувався. Це була моя відпустка, я зіграв у фіналі Кубка Києва випадково. У пляжному футболі тоді були хлопці, які грали в футзал, та деякі, хто грав професійно у футбол. У той час в пляжний футбол залучали колишніх футбольних зірок. За Францію, наприклад, тоді грали і Ерік Кантона, і Лоран Блан, і Фаб’єн Бартез, за Іспанію грав ексфутболіст «Барселони» Хорхе Салінас. Було цікаво. Я ж кажу, так випадково з’їздив. За три місяці зʼїздили і виграли «бронзу» Євроліги, після цього повернувся до професіонального футболу, оскільки розумів, що особливо в пляжному футболі не заробиш.
«Я мав їхати на перегляд у «Вест Гем»
Можете взагалі розповісти про свій трансфер до В’єтнаму? Як він відбувався?
Це теж випадково сталося. Мені зателефонував Віктор Іщенко, мій колишній тренер воротарів у ЦСКА, і питає: «Не хочеш поїхати у В’єтнам? Треба воротар туди в одну команду». Я погодився.
Як минула процедура отримання в’єтнамського паспорта?
Я три роки відіграв там. У перший рік у В’єтнамі я вже почав учити місцеву мову. Уже через півроку я міг спокійно комунікувати з командою, керувати обороною. Через три – вільно розмовляв в’єтнамською, жодних проблем не було.
Знаєте, вони не дуже хотіли приймати нас «чужинців», гравців які народилися в інших країнах. От вони поставили на ці два товариські поєдинки збірної проти пірейського «Олімпіакоса» та збірної Кувейту (спаринги відбулися навесні 2009 року – «Главком») й думали, що ми провалимося, і вони просто закриють нам шлях. «Ось, мовляв, вони недостатньо хорошого рівня, не допомогли». Але ми виграли тоді! (перемогли Кувейт і «Олімпіакос» з однаковим рахунком 1:0 – «Главком»).
Ми класно, чудово зіграли, та потім вони просто з політичних міркувань «дали задній хід» щодо гри за збірну гравців з інших країн. Просто сказали – політичне рішення «згори» і все.
Для вас це стало розчаруванням, що більше не вийшло зіграти за збірну В’єтнаму?
Авжеж-авжеж. З’явилися пропозиції навіть потім поїхати в Англію, до англійської Прем’єр-ліги (АПЛ). Я зіграв ці два поєдинки та мав їхати на перегляд у «Вест Гем». Агент уже домовився, я мав туди виїжджати. Але ж в АПЛ можуть грати лише легіонери, які грають за збірні своїх країн. Якщо ні, то вибачай.
Шанс був. А потім уже й мотивація трохи підупала. Мені вже було за 30, ця ситуація зі збірною трішки демотивувала грати далі у В’єтнамі.
Після В’єтнаму ви у 2013 році повернулися до України та спробували сили в любительському футболі. На вашу думку, чи сильний розрив тоді й зараз між аматорським футболом і Другою, Першою лігами?
Мене запросили до команди «Любомир» зі Ставища Київської області. Вони навіть нещодавно в Другій лізі спробували себе. От перед повномасштабною війною.
Можу сказати, що в Чемпіонаті Київської області були тоді хороші команди. Той же «Колос» із Ковалівки, я грав за «Любомир» проти них. Тобто, є такі колективи, що спокійно могли би змагатися в Другій лізі. Навіть зараз, думаю, вони потягнули би. Особливо зараз, бо там всі команди майже рівні. Бачимо за результатами Кубка України – клуби Прем’єр-ліги страждають у матчах з командами Другої та Першої ліги. Не тільки по-справжньому страждають, а й не завжди виглядають сильнішими за грою.
Чи є різниця між українським та в’єтнамським менталітетом?
Авжеж, є різниця. Азійський, особливо в’єтнамський менталітет, особливий. Вони такі всі привітні, дружні. Не люблять скандалів, вони максимально намагаються уникнути будь-яких суперечок. Навіть зараз на політичному рівні вони утрималися. Вони не засудили, але й не підтримали агресію Росії щодо України. Нейтральна країна. Вони не люблять лізти в чужі справи взагалі. Але люди там товариські.
До речі, комунізм їхній такий демократичний. Вони раді всім, іноземцям там легко працювати, відкривати власну справу. Така країна з дуже легкими людьми. Легко підписують контракт, легко розривають. Тож відрізняється менталітет від нашого.
Коли я приїжджав із В’єтнаму до України, то не міг звикнути, що в нас такі всі похмурі та серйозні. А там усі привітні, бачать іноземця – відразу «Hello, hello». Усі посміхаються. Справді дружня країна. Народ простий. Мені чимало телефонували звідти після початку повномасштабної агресії Росії, навіть журналісти. Вони всі нас підтримують. Нікого з В’єтнаму я не знаю, щоб не підтримував Україну саме зараз. Політичне рішення – одна справа, а на побутовому рівні всі розуміють, що Росія вчинила агресію.
Якусь нову звичку привезли з В’єтнаму до України? Можливо, змінилися погляди на щось?
Можливо, став трохи простішим. Ось вони такі прості, легкі, то і я в цьому плані змінився. Легше став ухвалювати якісь рішення. Можливо, став легше відпускати якісь ситуації. Вони не дуже сильно там стресують взагалі. Якщо так трапилося, то так мало бути.
«Я музикою займався з 15 років. Просто собі грав, для розваги»
Перейдемо до вашої тренерської діяльності. Зараз ви працюєте головним тренером у дитячій футбольній школі «Дніпровський Князь». З ким вам легше працюється – з дітьми чи дорослими?
Загалом цікаво і там, і там. Та з дітьми трохи цікавіше. Мені подобається з ними працювати. Це такий природний характер, тобто вони нічого не приховують. Усе кажуть, як є. З дорослими складніше, треба більше знань з психології.
Там теж по-своєму цікаво. Тренером у дорослому футболі, думаю, я б теж розкрився. Але тут свої нюанси. У нас умови не завжди сприятливі для розвитку тренерів. Не всі команди мають таке середовище. Ти приходиш і повинен адаптуватися під клуб, тамтешні умови. Передусім призвичаїтися до президента. Далі – до керівництва. Потім звикнути до умов – інфраструктура, кадрові можливості, умовно якого футболіста можна взяти. У дорослому футболі зовсім інша філософія. Ти повинен вбудуватися у структуру клубу.
А в дитячому футболі акцент на психології та, насамперед, умінні знайти підхід до дитини. А умови та все інше – це вже потім.
Після повномасштабного вторгнення змінився тренувальний процес із дітьми? Менше дітей стало займатися футболом?
Скажу, що в Києві стало більше дітей. Багато переїхали з регіонів – Луганської, Донецької, Запорізької областей. Але цьогоріч у мене в команді було 50-60 дітей, а зараз – уже 40, тобто 10-20 вже поїхали. Особливо з цими обстрілами останнім часом – вони переїжджають на Закарпаття, захід України.
Поговоримо про гурт «7е небо». Як у вашому житті з’явилася музика?
Я музикою займався з 15 років. Просто собі грав, для розваги. А потім гітара зі мною, в принципі, завжди була. До речі, музика завжди допомагала знімати стрес, у спортсменів напруга накопичується. Так я собі грав у кімнаті. А коли вже закінчилася кар’єра, то вирішив створити гурт. Почали грати. Та в мене й не один гурт був, музиканти постійно змінюються.
Це ж не професійно, а просто по-аматорськи. Ми грали в пабах, та не більше. Є навіть авторські композиції, але я не маю суперталанту, та й цим треба займатися постійно, щоб перейти в професіонали. Ми ж граємо більше для себе та свого вузького кола.
Люди прийшли в паб послухати, посидіти, випити пива, відпочити. Ми граємо, їм подобається.
І насамкінець. За ці роки яке життєве кредо ви сформували для себе?
Я вважаю, що треба завжди залишатися оптимістом. Варто налаштовуватися на те, що все буде добре, та, головне, робити все для цього. А решта вже з Божою поміччю.
Антон Федорців, Данііл Киріяка, «Главком»
