По-перше, тези Гончаренка збігаються з тезами російської пропаганди. Не маючи можливості досягнути своїх цілей на фронті, росія намагається ударити по українському суспільству, яке виявляється слабшим місцем (про це я пишу з початку року). Поєднання кінетичних (ракетно-дронових) і когнітивних атак на таке велике, складне й погано підготовлене до війни місто, як Київ, має на меті сформувати активний запит на негайне підписання миру — як ми знаємо з заяв Путіна і його посіпак, це можливо лише на російських умовах. Історія вчить нас, що такі атаки не несуть результату, а соціологія демонструє, що путінські мрії марні. Але Гончаренко в ході цієї операції може стати обличчям ухилянтсько-капітулянтського руху, який (якби вибори були завтра) набрав би щонайменше 20% голосів у парламенті — а це дуже багато, це потенційний плацдарм для грузинського сценарію. Кастинг на роль політичного представника цієї частини суспільства почався давно, і через подіум пройшло чимало облич, які ви, може, вже й не згадаєте. Маючи захист свободи слова й політичної діяльності, статус народного депутата, розгалужену систему центрів та очевидно чимале фінансування, Гончаренко безперечно перемагає в цьому кастингу, а це означає доступ до ще більших ресурсів.
Другий рівень нинішніх подій пов’язаний з партією Європейська Солідарність. Політична позиція Гончаренка очевидно суперечить позиції більшості якщо не партії, то принаймні фракції. Частина депутатів вже зробила більш або менш різкі заяви. Спроба вийти зі спільною заявою провалилася — моментально виявилося, що різні члени фракції трактують її по-різному. Слова «Армія. Мова. Віра» є спільним знаменником, лише є розбіжності в тому, яка мова, чия армія та що за віра.
Далі аналізувати ситуацію в партії Європейська Солідарність немає сенсу, бо очевидно, що події не завершені, і в партії розуміють, що кожен день затримки забирає у них підтримку їхніх виборців. Причому партія втрачає ядерний електорат — тих самих проєвропейських консерваторів, для яких вищезгадані три слова не є абстракцією, а чимало з них за це проливали кров. Здобути же можна хіба що нестійких капітулянтів, але вони не здатні ні на що, а головне — Гончаренко, зібравши їх, не затримається в партії.
Але йдемо далі.
Третій рівень нинішніх подій пов’язаний з тим, що «мирний план Гончаренка» є єдиним мирним планом, який обговорюється в українському суспільстві. У нас на столі просто нічого більше нема. Ні президент, ні інші політичні лідери, парламентські чи позапарламентські, не запропонували жодного плану, жодної стратегії. Я роками пишу про те, що суспільство, якому не запропонували стратегії, швидко виснажується й втрачає стійкість та згуртованість. Я був дотичний до низки пропозицій, розроблених експертним співтовариством та запропонованих політичним лідерам, але ніщо з того не було прийнято. Не тому, що було недостатньо добрим, бо будь-який документ можна завжди покращити. А тому, що немає в принципі відчуття, що суспільству потрібно щось пред’явити.
Як досвідчений політик, Гончаренко акуратно поєднує правду і брехню у визначених пропорціях. І тому в його пропозиціях чимало правди. Найперша правда полягає в тому, що суспільство не бачить стратегії й плану перемоги, а тримати стійкість без цього набагато важче. (Нагадаю, у жовтні 2023 президент дав доручення підготувати план перемоги, а у грудні скасував це доручення. У 2026 одна з причин популярності Михайла Федорова на момент його зняття — відчуття, що в нього є план.)
Четвертий рівень подій пов’язаний з тим, що рано чи пізно переговори почнуться. Це буде скоріше пізно, ніж рано. Це буде не раніше, ніж росія втратить спроможність вести війну (я багато разів писав, чому росія не припинить воювати, поки зможе). І ми не готові до цього моменту — у нас немає суспільного діалогу (не кажучи вже про згоду) щодо того, чим ми можемо поступитися. Весь минулий 2025 рік ми думали, що найімовірніший сценарій — «Гнила угода», але так і не розпочали внутрішнє обговорення того, де наші червоні лінії. Не знаємо ми їх і сьогодні. Не можна будувати стратегію на чорних лебедях, але вони вже літають зграями над Кремлем, ми ж навіть не думаємо про «день після». Це несе для України абсолютно неприйнятний ризик того, що суспільство не буде готове прийняти умови угоди або ж розколеться по відношенню до них. Уявіть, що завтра щось сталося, і треба підписати угоду з РФ, а половина суспільства вважатиме це державною зрадою, тоді як інша половина радітиме завершенню війни. Ми цього хочемо?
П’ятий і останній рівень пов’язаний з довгостроковою геополітикою. Без розуміння конфігурації гарантій безпеки для України ми з війни вийти не зможемо. НАТО померло, про нього можна забути: США не будуть захищати Європу. Опора України виключно на власні сили неможлива: ми не зможемо тримати у мирний час на кордоні армію воєнного часу, і ми не гірська Швейцарія, що має природний захист. Слово «нейтралітет», яке прозвучало в Гончаренка, треба уважно розбирати, бо за ним криється зовсім не те, що так називається. Публічного діалогу з цього приводу немає.
Підсумую. Виступ Гончаренка прозвучав бомбою тому, що він пролунав у гнітючій тиші. Ніхто з відомих політиків чи вищих державних посадовців не зробив нічого для розгортання суспільного діалогу про політичну ціль війни, про стратегію перемоги, про червоні лінії можливих угод, про геополітичну позицію України у світі, що змінився.
Таке спільне розуміння вкрай важливе як на короткому горизонті вистояти й пережити зиму, так і на середньому горизонті досягнення перемоги, так і на довгому горизонті сталого миру для наступних поколінь українців.
