Якщо миром називають капітуляцію, умовами якої є окупація нових українських територій і позбавлення України оборонної спроможності в короткостроковій перспективі, то перед моїми очима повинні бути Маріуполь, Олешки, звільнений Ізюм і Київщина.
Шок від побаченого та почутого від свідків, бо таке зло і безправ’я може відбуватись саме під російським чоботом Мир, капітуляція, фантазії – чи робота на ворога?
Дуже легко потрапити в пастку дискусій про мир, якщо не запитати опонента, що саме він чи вона вкладає в це слово – і чи відповість він на запитання: «Як? Чим це стратегічно вигідно Росії?».
Окупація – мій найбільший страх, як і страх наших респондентів: саме він спонукає громадян України до втечі, переїзду, відмови від дому. Бо в цих умовах людина втрачає останню агентність – уже не перед державою, яку можна не сприймати, а перед ворогом. Ідея, що в ході переговорів можна знайти спільний знаменник з росіянами, видається мені непрофесійною і деструктивною.
По-перше, ми існуватимемо, доки чинитимемо опір, а росіяни хотітимуть нас знищити, доки зможуть. Підкажіть цим голосам – голубам капітуляції (давайте не підміняти понять), – що в умовах окупації, без наших ЗСУ, з нами зможуть зробити все, що захочуть: окупована територія дає ворогові значно більше можливостей, ніж фронт.
Якщо війна йде без жодних правил – з бомбардуваннями цивільної інфраструктури і свідомим завданням якомога більшої шкоди країні, – то які у вас гарантії, що ворог зупиниться, отримавши повну владу і позбавивши нас будь-якої можливості захисту?
По-друге, ідея, що раз тривають обміни полоненими, то можна «чимось ще обмінятися» і отримати сталий мир, є і маніпулятивною, і безглуздою. Так говорять ті, кому дуже боляче, а гаряча голова шукає раціональних зачіпок, або ті, хто свідомо маніпулює. Обмін полоненими відбувається тому, що ми віддаємо їхніх – і забираємо своїх.
Тож у бажаючих капітулювати варто уточнити: що ще ми маємо віддати – нові області, повну залежність, гідність, останній шанс на відбудову? Якщо буде реалізована оборудка РФ і США щодо «Лукойлу» як мільярдного проєкту, одним буде чим заманювати, а інші побачать у ній конкретну фінансову вигоду.
Попросіть «голубів» конкретно сказати: що саме готова віддати ми і що в нас ще залишилося в фінансовому чи політичному вимірі? Стратегічний інтерес росіян – не торгуватися з нами, а знищити нас фізично, політично та історично.
Натомість у нас уперше за стільки років колоніального минулого з’явився шанс вистояти – про такий не могли навіть мріяти попередні борці за незалежність. І цей шанс – не про гімн і святкування під бажаним прапором важливих дат, а про власний вибір свого майбутнього і можливість його змінювати.
По-третє, росіяни мають достатньо ресурсів і можливостей, щоб продовжувати війну, і використають їх, бо режим не виживе без агресії.
Якщо мислити не власними бажаннями, а реальністю, то для виживання нам потрібно:
- боротися всіма силами і засобами, максимально нелінійно та креативно;
- не допустити реалізації територіальних амбіцій ворога, бо для нього це виключно плацдарм для нападу на нові регіони України, а згодом і на Європу;
- нарешті дійти всім, хто має вплив і мандат, а згодом і голос, до висновку: без компетентного управління без корупційних епізодів війну виграти складніше, а на чудеса годі сподіватися.
Операція «Вівальді» успішна на фронті – і вона відбувається наперекір усьому. Якби обстріли Києва не відбувались, то у всіх новинах світу були б новини про успіхи на фронті.
Цивільна спільнота у тилу, зокрема у Києві, повинна думати не про власний комфорт, а про виживання країни. Не підміняйте словом «мир» заклики до відмови від опору, капітуляції та окупації. Брехня в період війни коштує життів – і ця найцинічніша.
