Минулого тижня президент Володимир Зеленський на Генеральній Асамблеї ООН заявив, що Україна відправила до Південної Кореї двох північнокорейських солдатів. Вони воювали на боці Росії і були захоплені у полон. Ця інформація сенситивного характеру викликала небачені досі хвилювання у Сеулі. Президент Південної Кореї Лі Чже Мьон звинуватив Київ у порушенні попередньої угоди про нерозголошення, яка була укладена через високі ризики для національної безпеки, дипломатії та ситуації на Корейському півострові.
Радник президента України з комунікацій Дмитро Литвин заперечив, що Київ порушив якісь домовленості. За цим адміністрація президента Південної Кореї зажадала від України офіційних пояснень та вибачень через цей інцидент.
2 жовтня з’явилася нова заява від корейського лідера. Лі Чже Мьон пригрозив Україні «додатковими заходами», якщо Київ не визнає домовленість про конфіденційність щодо передачі Сеулу двох військовополонених із Північної Кореї та не вибачиться.
Лі також висловив «глибокий жаль» через заяви української сторони щодо можливої військової ескалації між Північною та Південною Кореями. За словами президента Південної Кореї, такі коментарі можуть сприйматися як заохочення до війни на Корейському півострові.
Варто додати. Міністр закордонних справ України Андрій Сибіга напередодні назвав ситуацію дипломатичним непорозумінням. За його словами, Київ не хотів би розглядати її як інцидент і прагне врегулювати суперечку із Сеулом. «Я не хотів би називати це інцидентом. Скажімо, це дипломатичне непорозуміння», – сказав Сибіга журналістам.
«Главком» попросив Надзвичайного і Повноважного Посла України в Італії у 2012-2020 роках, радника-посланника в Посольстві України в Південній Кореї у 1998-2000 роках Євгена Перелигіна своє бачення розв’язку цього дипломатичного непорозуміння. Дипломат надав письмові відповіді на запитання редакції.
«Мені важко повірити у випадковість появи цієї інформації у виступі президента»
Який крок зараз має зробити українська влада, щоб врегулювати ситуацію? І, можливо, які кроки варто було зробити з самого початку, ще до того, як пролунала вимога про офіційні вибачення?
Я б зараз змінив саму парадигму інституційного врегулювання. Треба відійти від публічного з’ясування стосунків між лідерами двох країн та їхніми офісами і перевести питання у професійну площину – по лінії МЗС – посольство – МЗС.
По-перше, такий рутинний дипломатичний діалог не привертає зайвої уваги ЗМІ, що в цій ситуації лише на користь. По-друге, за такої форми спілкування у керівників обох країн залишається достатньо простору для маневру і прийняття подальших рішень.
Ситуація вже дійшла до того рівня, коли без чіткого і зрозумілого для Сеула сигналу про те, що Україна залишається надійним партнером і дотримується дипломатичних правил гри, буде складно відновити довіру. Я б при цьому визнав те, що сталося, прикрою помилкою.
Усі подальші контакти з цього питання, на мою думку, мають відбуватися за зачиненими дверима, без залучення преси. Повернення до передбачуваності треба доводити не словами, а практикою.
Варто також задіяти горизонтальні зв’язки в різних сферах. Такими своєрідними містками можуть стати бізнес-асоціації, міжурядові комісії, представники бізнесу. Вони могли б продемонструвати корейському партнеру, що глибинний інтерес до співпраці та надійність української держави є значно ширшими і стабільнішими, ніж це прикре непорозуміння.
Зрештою, прагматичний розрахунок наших іноземних партнерів завжди спирається на дві речі – економіку та безпеку. Саме правильно розставлені аргументи у цих сферах можуть допомогти знайти шлях до відновлення довіри і співпраці.
На відміну від багатьох європейських країн у Південної Кореї немає ностальгії за радянсько-корейськими відносинами
У принципі, про підготовку передачі цих військовополонених та готовність Сеула їх прийняти було відомо й раніше. Чому ж раптом виник цей скандал?
Для мене це теж питання із питань, над яким я весь час розмірковую. За час, що я відійшов від дипломатичної служби, думаю, сама практика підготовки до участі президента України у таких заходах принципово не змінилася. Зазвичай президент збирає свою команду («п’ять-шість ефективних менеджерів», якщо користуватися сучасною термінологією), і вони відпрацьовують зміст та форму послання, намагаються спрогнозувати реакцію партнерів та можливі наслідки кожного меседжу.
Тому мені важко повірити у випадковість появи цієї інформації у виступі президента.
Але в чому я точно переконаний, так це в тому, що трибуна Генеральної Асамблеї ООН – не те місце, де варто було виносити чутливі аспекти двосторонніх відносин на широкий міжнародний загал. Бо на сьогодні виглядає так, що, крім серйозних проблем із довірою у відносинах із важливим партнером у Східній Азії, ми нічого від цього не отримали.
На мою думку, проблема може полягати у різному ставленні двох країн до такого інструменту, як оперування чутливою інформацією. Українська сторона, схоже, розглядала цю інформацію як інструмент для публічного тиску або міжнародного позиціювання України. Сеул же сприймає її передусім як чутливе питання власної безпеки, яке потребує тихої дипломатії.
«Корейська дипломатія має звичку будувати відносини не навколо історичних сентиментів, а навколо конкретної взаємодії»
На початку двохтисячних ви працювали у посольстві України в Південній Кореї. Розкажіть про особливості корейської ментальності та їхньої зовнішньої політики. Як корейці ставляться до українців загалом?
За останні роки я й міг не помітити якихось новацій у сучасному розвитку Південної Кореї – у мене були дещо інші пріоритети. Але на відміну від багатьох сучасних «експертів з усіх питань», я свого часу досить серйозно підійшов до роботи в цій країні та вивчення різних аспектів життя корейського суспільства.
Цьому сприяли і вимогливість до такої дипломатичної роботи мого вчителя та дипломатичного «батька» Геннадія Удовенка, який саме і направив мене до цієї країни, і мого безпосереднього керівника – дипломата від Бога, посла Михайла Рєзника.
Я не буду писати про прагматизм і орієнтацію на майбутнє як особливість корейської ментальності. Це звучить занадто загально – таке можна прочитати в мережі або просто запитати у ChatGPT.
Але з моїх власних спостережень мені здавалося, що корейська дипломатія має звичку будувати відносини не навколо історичних сентиментів, а навколо конкретної взаємодії – торгівлі, технологій, освіти, інвестицій, спільних проєктів. Можливо, саме тому корейці досить легко встановлюють нові зв’язки там, де бачать взаємний інтерес.
І ось тут виникає ще один цікавий момент – відсутність того історичного та емоційного «багажу», який часто впливає на відносини між державами. Особливо це помітно у ставленні до Росії. На відміну від багатьох європейських країн, таких, наприклад, як Італія та Франція, де я пропрацював загалом 15 років, у Південної Кореї немає ностальгії за радянсько-корейськими відносинами – просто тому, що до 1990 року між СРСР і Південною Кореєю взагалі не існувало дипломатичних відносин. А вже 30 грудня 1991 року Південна Корея встановила дипломатичні відносини з незалежною Україною.
Тому в корейському суспільстві немає того історичного шару особистих, політичних чи культурних зв’язків із Росією, який сформувався в багатьох європейських країнах.
Водночас я не раз помічав щире й дуже доброзичливе ставлення корейців саме до українців. Україну сприймали без того стереотипного «радянського» шлейфу, який часто автоматично переносився на українців в інших країнах. До українців ставилися з цікавістю, повагою і, я б сказав, природною симпатією.
Особливо добре я відчув це на щоденному побутовому рівні, в тому числі і через досвід навчання моїх дітей у корейській двомовній школі.
До речі, саме навчання дітей у школі дало мені можливість побачити ще одну важливу особливість. Дітям там із самого початку прищеплюють не лише знання й дисципліну, а й дуже просту ідею: ти відповідаєш не тільки за себе – твої вчинки впливають на інших і на всю групу.
Можливо, саме з таких, на перший погляд, дрібних речей і формується те суспільство, яке ми потім бачимо вже на рівні держави та дипломатії.
Готовність Сеула поступово відкривати для нас свої «стратегічні резерви» могла бути цілком реальною перспективою
Восени 2024 року Південна Корея розкритикувала ратифікацію Росією оборонного договору з КНДР, який передбачає взаємну військову допомогу. Також було заявлено, що Корея перегляне свою позицію щодо надання зброї Україні у її війні з Росією. Станом на сьогодні що відомо про військову допомогу з боку Південної Кореї?
Дійсно, такий момент був, і він може увійти до довгого переліку нереалізованих можливостей української дипломатії.
Я не поділяю позицію багатьох «експертів з усіх питань» про те, що Південна Корея «і так не збиралася» допомагати Україні через своє жорстке законодавство, яке обмежує експорт зброї до зон конфліктів.
У сучасній геополітиці доктрини змінюються не стільки публічними деклараціями, скільки тихими юридичними та політичними кроками. На рівні Ради національної безпеки Сеул чітко артикулював сценарій «гнучкого реагування»: поглиблення військового союзу між Москвою та Пхеньяном розцінювалося як пряма загроза, яка могла б змусити переглянути обмеження на постачання зброї Україні.
На мою думку, потенційна зміна підходу могла б відбуватися поступово: від обміну розвідувальними даними – до систем протиповітряної оборони, а далі – до непрямих поставок боєприпасів через треті країни, як це вже відбувалося зі схемами заміщення запасів США.
На основі регулярного спілкування з моїми давніми та новими знайомими – південнокорейськими дипломатами та підприємцями – у мене склалося переконання, що готовність Сеула поступово відкривати для нас свої «стратегічні резерви» могла бути хоч і не 100%, але цілком реальною перспективою.
При цьому однією з важливих складових таких процесів на Корейському півострові – і не тільки там – завжди була критична непублічність, дотримання всіляких джентльменських домовленостей та уникнення будь-яких медійних інфоприводів для внутрішнього чи зовнішнього вжитку.
Більше року Україна не має посла у Південній Кореї. За даними «Главкома», МЗС подало кандидатуру чинного нардепа Андрія Ніколаєнка на призначення Послом України у Південній Кореї. Документи перебувають на опрацюванні Офісу президента. Як гадаєте, чому склалася така ситуація? І як це впливає на відносини двох країн?
У дипломатичній історії незалежної України був період, коли МЗС України не могло вносити на розгляд президента подання на звільнення того чи іншого посла без одночасного внесення кандидатури наступника.
Такий підхід, з одного боку, дисциплінував зовнішньополітичне відомство у ретельному доборі кандидатур, а з іншого – не залишав на невизначений термін наше представництво в країні перебування без керівника.
Тривала відсутність посла в країні перебування, безумовно, впливає на рівень міждержавних відносин. Достатньо згадати, скільки зусиль довелося докласти для відновлення відповідного рівня відносин із Францією після того, як на початку 2000-х років ми майже три роки не мали свого посла в Парижі. Тому я сподіваюся, що найближчим часом ми нарешті матимемо в Сеулі сильного і професійного українського посла.
Павло Вуєць, Віталій Тараненко, «Главком»
