З Путіним про припинення війни домовитися не вдається. Але президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вперто намагається заохотити Путіна до миру, не дивлячись на те, що той відверто ігнорує будь-які мирні пропозиції Вашингтона і Києва. Чи довго збирається Трамп грати ще в цю вічну «гру в мир», коли в Україні щодня гине від російських терористичних ударів мирне населення? Адже адміністрація Дональда Трампа й досі так і не змогла знайти важелі впливу на Москву.
Наразі проблема Трампа полягає не у відсутності дипломатичних контактів, а в тому, що Кремль поки не бачить достатньої ціни за відмову від миру. Трагічні події 23–24 вересня це добре ілюструють: після переговорної активності Вашингтона Росія знову завдала ударів по Україні, а поплічник Путіна Лавров у Радбезі ООН прямо заявив, що Москва не припинятиме бойові дії навіть на час переговорів.
Існують моменти, коли дипломатичні формули перестають бути дипломатією і перетворюються на політичну декорацію. У такій точці сьогодні опинилася американська стратегія завершення російсько-української війни.
Вашингтон знову перемовляється із Москвою. Спецпредставники Дональда Трампа їздять до Кремля, американська адміністрація підтримує переговорний канал, обговорюються нові формати припинення вогню, а сам Трамп продовжує переконувати, що війна має бути завершена дипломатичним шляхом. Україна зі свого боку демонструє готовність до конкретних домовленостей, зокрема щодо припинення ударів по енергетичній інфраструктурі.
А що робить Москва? У відповідь на чергові дипломатичні ініціативи Росія завдає нових ударів по Україні. 23 вересня російські дрони атакували Київ, унаслідок чого загинули люди, десятки були поранені, пошкоджено цивільну та критичну інфраструктуру. Наступного дня нові російські удари по Києву та північному сходу України знову призвели до загибелі людей.
А потім у Раді Безпеки ООН Сергєй Лавров поставив крапку над усіма ілюзіями щодо російського бачення переговорного процесу: Москва, за його словами, готова говорити про «стійкий і справедливий мир», але не збирається припиняти бойові дії на час переговорів.
Ось тут і знаходиться головна проблема американської дипломатії. Москва погоджується на переговори, але не погоджується на умови, які роблять переговори інструментом припинення війни. І це не суперечність. Це стратегія.
Кремль чудово розуміє різницю між «говорити про мир» і «зупинити війну». Перше дозволяє зберігати дипломатичний канал, демонструвати міжнародній аудиторії формальну готовність до переговорів і водночас продовжувати військовий тиск. Друге позбавляє Москву одного з головних важелів впливу.
У цьому зв’язку російська позиція сьогодні має цілком раціональну з погляду кремлівської стратегії «логіку»: переговори – так, припинення бойових дій – ні.
І це принципово важливо для оцінки політики Дональда Трампа. Проблема американського президента полягає не в тому, що він недостатньо багато розмовляє з Путіним. Проблема в тому, що самі переговори й досі не перетворилися на дипломатичний важіль. Трамп вперто й безнадійно намагається переконати Путіна домовитися. Але питання полягає в іншому: що змусить Путіна погодитися?
Міжнародна політика рідко працює за принципом морального переконання. Особливо тоді, коли йдеться про державу, яка вже понад чотири роки веде повномасштабну війну, платить за неї величезну ціну і при цьому продовжує вважати, що військовий тиск може покращити її переговорну позицію.
За такої ситуації заклики до миру мають обмежений ефект. Потрібна зміна стратегічного розрахунку. Путін має дійти висновку, що продовження війни коштуватиме Росії дорожче, ніж компроміс.
Та на цьому етапі американська політика стикається з фундаментальною проблемою. Якщо Вашингтон хоче завершити війну дипломатично, Москва повинна бачити не лише потенційні вигоди від мирної угоди, а й реальні втрати від відмови від неї.
Це класична логіка примусової дипломатії: переговори працюють не лише тоді, коли сторонам є про що домовлятися, а й тоді, коли відмова від домовленості має відчутну ціну.
Поки що Кремль демонструє, що не вважає цю ціну достатньою. Тому російська «дипломатія» дедалі більше нагадує продовження війни іншими засобами.
Москва може говорити про «корінні причини конфлікту», вимагати врахування своїх геополітичних інтересів, наполягати на особливому статусі окупованих територій, ставити під сумнів українську суб’єктність і одночасно продовжувати військовий тиск. Цей підхід дозволяє Кремлю вести переговори з позиції сили, а не шукати компроміс.
Для України подібна ситуація створює смертельно небезпечну асиметрію. Коли американська адміністрація може розглядати переговорний процес як дипломатичний ресурс. Адже для України переговори без припинення російських ударів – це не абстрактний дипломатичний процес. Це години, дні та місяці, протягом яких мирні українці продовжують гинути.
23 вересня ця суперечність проявилася майже символічно. У той час, коли світові дипломати збиралися в Нью-Йорку і обговорювали можливості припинення війни, російські дрони атакували Київ. Українська влада повідомляла про загиблих і поранених, удари по залізничній та іншій інфраструктурі. Це і є реальна ціна дипломатичної паузи, якщо за нею не стоїть механізм примусу до виконання домовленостей.
Тому Україні сьогодні недостатньо чути від Вашингтона, що «мир можливий». Україні потрібна відповідь на значно конкретніше питання: що станеться, якщо Москва знову відмовиться? Але відповіді на це питання в Білому домі й досі продовжують уникати.
Якщо після чергової російської відмови від припинення вогню починається новий раунд переговорів, а не посилення тиску, Кремль отримує дуже промовистий сигнал: відмовлятися вигідно. Чого американська дипломатія не повинна допускати. При цьому було б неправильно зводити все до лише особистих відносин Трампа і Путіна. Це значно глибша проблема.
Дональд Трамп, очевидно, прагне продемонструвати, що саме Сполучені Штати здатні завершити найбільшу війну в Європі з часів Другої світової. Для нього це питання не тільки України. Це питання американського глобального лідерства, здатності Вашингтона домовлятися з великими державами і демонструвати результат там, де попередні адміністрації не змогли його забезпечити.
Але геополітика має неприємну властивість: вона не завжди підлаштовується під політичний календар 47 американського президента. Путін не зобов’язаний допомагати Трампу продемонструвати дипломатичний успіх.
Навпаки. Якщо російське керівництво вважає, що може покращити свої позиції шляхом продовження війни, воно використовуватиме переговори для отримання додаткового часу, розколу західної коаліції, тиску на Україну і пошуку вигіднішої формули майбутньої угоди.
Показовою є й позиція Кремля напередодні останніх дипломатичних контактів. Російська сторона заявляла, що передумов для переходу до повноцінного мирного переговорного процесу немає, водночас декларуючи готовність залишатися відкритою до переговорів.
Для Кремля це дуже зручна дипломатична конструкція: Росія формально не відмовляється від миру, але й не бере на себе жодних зобов’язань, які могли б зупинити війну.
Це ставить Вашингтон перед вибором, який ставатиме дедалі гострішим. Або Сполучені Штати продовжують переконувати Москву дипломатичними аргументами, або дипломатія починає спиратися на значно жорсткішу систему стимулів і стримування. Що більш логічно.
І тут важливо не плутати «жорсткість» із відмовою від дипломатії. Навпаки: найефективніша дипломатія – це дипломатія, за якою стоїть сила.
Санкції, обмеження російських енергетичних доходів, військова підтримка України, посилення протиповітряної оборони, зміцнення європейської безпеки, координація із союзниками та чітка перспектива подальшого підвищення ціни війни – все це не альтернативи переговорам. Це те, що може зробити переговори результативними.
Україна це розуміє. Саме тому Україна не відмовляється від дипломатії, але наполягає на тому, що деескалація має бути взаємною. Київ заявив про готовність України до припинення ударів по енергетичних об’єктах за умови аналогічних дій Росії.
Це принципова позиція. Оскільки одностороннє припинення вогню – це не мир. Це пауза, якщо інша сторона не бере на себе аналогічних зобов’язань.
Значення слів Лаврова в ООН виходить далеко за межі чергового дипломатичного обміну звинуваченнями, оскільки вони демонструють межу нинішньої російської готовності до переговорів. Москва хоче обговорювати майбутній порядок, не відмовляючись від інструменту, за допомогою якого вона намагається цей порядок нав’язати.
Для президента США Трампа це момент істини. Йому доведеться визначитися, що саме він називає миром. Якщо мир – це просто домовленість про припинення стрілянини на певний час, то Москва може спробувати використати таку паузу для перегрупування, відновлення ресурсів і підготовки до наступного раунду протистояння.
Якщо мир – це стійкий політичний порядок, який унеможливлює повторення війни, тоді потрібні зовсім інші параметри: гарантії безпеки для України, механізм контролю за виконанням домовленостей, відповідальність за порушення, питання окупованих територій та довгострокова архітектура європейської безпеки.
Виникає головний геополітичний парадокс. Трамп прагне швидкого результату. Путін готовий чекати. Проте Україна не може чекати. Саме ця асиметрія часу може визначити подальший перебіг дипломатичного процесу.
Для Вашингтона переговори – один із інструментів глобальної політики. Для Кремля – інструмент боротьби за зміну європейського балансу сил. Для України – питання фізичного виживання держави та суспільства.
Тому американська стратегія не мусить обмежуватися пошуком формули, на яку погодиться Москва. Вона має створити такі умови, за яких Москва буде змушена серйозно зважувати наслідки відмови. Інакше «гра в мир» може стати нескінченною.
Чергові переговори. Чергова пропозиція. Чергова російська відповідь про «корінні причини». Черговий раунд консультацій. Чергова атака. Черговий дипломатичний саміт. А між усім цим – українські міста, сирени, зруйновані будинки, загиблі цивільні.
Саме тому сьогодні питання полягає вже не в тому, чи хоче Дональд Трамп закінчити війну. Очевидно, що хоче. Питання значно жорсткіше: чи готовий президент США змінити правила гри, якщо Путін відмовиться грати за правилами миру?
Бо мир неможливо вибити з Кремля самими переконаннями. Його можна досягти лише тоді, коли російське керівництво побачить, що продовження війни перестає бути вигіднішим за її припинення. І це вже не питання дипломатичної риторики. Це питання сили, ціни, часу і стратегічної волі.
Поки що Москва демонструє, що переговори для неї не означають припинення війни. Тепер перед Вашингтоном стоїть вибір, від якого залежатиме не лише доля нинішнього дипломатичного процесу, а й майбутня архітектура безпеки всієї Європи.
Якщо Трамп хоче увійти в історію президентом, який завершив цю війну, йому доведеться зробити більше, ніж переконувати Путіна сісти за стіл переговорів.
Трампу доведеться зробити так, щоб російський диктатор усвідомив: вихід із переговорного процесу є цілком можливим. Проте уникнути відповідальності за подальшу ескалацію конфлікту вже не вийде. Саме з цього моменту дипломатія перестає бути грою в мир і стає реальною політикою миру.
