16-річна Ксенія Кирильчук сьогодні є однією з головних надій українського дзюдо. Спортсменка провела насичений та успішний сезон. У червні вона здобула срібло кадетського Чемпіонату Європи (вік спортсменів не перевищує 18 років). Наступним успішним турніром для Ксенії стала світова першість.
На кадетському Чемпіонаті світу, що проходив у місті Гуаякіль (Еквадор), українка знову дійшла до фіналу у ваговій категорії до 52 кг та здобула срібло. Саме Ксенію НОК України визнав найкращою юною спортсменкою серпня 2026 року.
В інтерв’ю «Главкому» Ксенія Кирильчук розповіла про свій шлях у дзюдо, виступ на Чемпіонаті світу, психологічну підготовку, тренування під час війни та мрію про олімпійське золото.
Ксеніє, як ви почали займатися дзюдо?
Спочатку я займалася самбо з чотирьох років. Потім ми з батьками почали придивлятися до дзюдо, але спочатку я не хотіла переходити. Тоді мама пішла на хитрість – запропонувала: якщо я поїду на змагання з дзюдо, то вона купить мені щось в McDonald’s. Я перемогла на цих змаганнях – і після цього мене вже було не зупинити. Мені захотілося досягати більшого саме в дзюдо.
У який момент ви зрозуміли, що хочете пов’язати зі спортом своє життя?
Я знала це ще з самого дитинства. У мене такий характер: я дуже люблю перемагати, тому спорт – це моє життя.
Яка ваша головна спортивна мета на найближчі роки?
Я дуже хочу спробувати виступати вже на дорослому рівні і потрапити до збірної України.
«Коли грає наш гімн – хочеться плакати»
Ксеніє, як оцінюєте свій виступ на Чемпіонаті світу U18, де ви здобули срібло? Що вдалося, а що хотілося б змінити?
Я вважаю, що все було непогано, адже я все ж таки потрапила на п’єдестал. Я боролася з травмою та нудотою, тому, зважаючи на це, виступ вийшов навіть хорошим. Я б хотіла змінити свої думки під час фіналу. Я дуже засмучувалася, коли в мене щось не виходило або коли суперниця домінувала.
Що для вас означає представляти Україну на міжнародній арені?
Для мене це дуже багато означає. Я дуже люблю це відчуття, коли ти стоїш на п’єдесталі й підіймають твій прапор. Це неможливо описати словами. А коли грає наш гімн, то хочеться плакати.
Як ви справляєтеся з хвилюванням перед відповідальними сутичками?
Я розумію, що хвилювання мені не допоможе. Я можу як виграти, так і програти, тому треба думати не про те, виграю я чи програю, а про те, як саме я буду боротися. Налаштовуюся на боротьбу, концентруюся на захватах і рухах ніг.
Наскільки взагалі важлива психологічна підготовка у сучасному дзюдо?
Це дуже важливо, тому що ти можеш сам собі створити проблеми, наприклад, через сильне хвилювання або якщо погано спиш перед змаганнями. Це все мені допомогла зрозуміти моя мама Катерина Соломянова-Кирильчук, яка є не лише моєю тренеркою, а й спортивною психологинею.
Чи є дзюдоїстка, з якою ви мрієте провести поєдинок?
Так, є. Я б не просто хотіла з нею поборотися – хотіла б перемогти найсильнішу на цей момент дзюдоїстку у ваговій категорії до 52 кг – японку Уту Абе (переможниця Олімпіади-2020, дворазова срібна призерка Олімпіади-2024 – «Главком»).
Хто з українських дзюдоїстів найбільше вплинув на ваше становлення як спортсменки?
Я вважаю, що це всі мої суперниці, з якими я починала боротися. Саме завдяки їм я полюбила цей вид спорту.
Ксеніє, чи надходили вам пропозиції щодо зміни громадянства?
Поки що таких пропозицій не надходило. Але я хочу залишитися в Україні. Я навіть не виїжджала з Харкова і наразі тренуюся тут. Це моя Батьківщина.
«Коли війна тільки почалася, я не знала, що робити, і тренувалася вдома…»
А скільки взагалі часу займає спорт у вашому повсякденному житті?
Дуже багато. У мене два тренування на день. Це ранкове тренування на татамі – приблизно півтори-дві години, та ввечері ще дві години на татамі. Плюс доопрацювання техніки. Або спочатку дві години в тренажерному залі, а потім тренування на татамі.
Зараз я тренуюся за таким графіком, але іноді він змінюється залежно від того, над чим саме потрібно працювати.
Чим ви займаєтеся у вільний від тренувань час?
Я навчаюся, займаюся звичайними справами. Із хобі – люблю займатися макіяжем. Раніше в мене було набагато більше занять. Наприклад, малювання. Але зараз на це взагалі немає часу, хіба що по неділях. Але я зовсім не шкодую про це.
Чи складно поєднувати професійний спорт із навчанням або іншими справами?
Це важко, особливо коли ти виснажена після двох тренувань та уроків, а ще потрібно робити домашнє завдання.
Що допомагає вам відновлюватися після важких тренувань і змагань?
Я ходжу на масаж, просто відпочиваю вдома, намагаюся більше спати та займатися своїми справами.
Наскільки змінилося ваше спортивне життя після початку повномасштабної війни?
Усе змінилося. Багато людей переїхали з Харкова, хтось просто перестав займатися у нашому клубі. Коли війна тільки почалася, я не знала, що робити, і тренувалася вдома…
«Мрію про золоту медаль на Олімпійських іграх і щодня поступово рухаюся до цієї мети»
Чи є слова або повідомлення від українців, які особливо запам’яталися вам після виступів?
Мені взагалі дуже приємні всі добрі слова. Але мені особливо подобається, як старше покоління дуже мило та емоційно реагує на наші перемоги. Коли вони говорять: «Ви – майбутнє України», це дуже приємно.
Яка ваша найбільш незвична або кумедна історія, пов’язана з дзюдо?
Коли я все ж таки наважилася поїхати на свої перші змагання з дзюдо, то нам навіть довелося перенести мій виступ на концерті у школі. Я була готова боротися, ми приїхали – а змагань немає. Там просто тренувалися діти. Виявилося, що змагання провели на день раніше, а ми про це нічого не знали. Тож довелося просто їхати додому без обіцяного мамою походу в McDonald’s.
Чи буває, що після тренування хочеться взагалі не бачити татамі?
У мене взагалі таких думок немає. Але буває, що після трьох тижнів зборів, як було перед Чемпіонатом світу, коли дуже виснажена, вже не дуже хочеться знову тренуватися. Але треба, і я знаю, заради чого це роблю, тому працюю ще більше.
Яка риса характеру найбільше заважає вам у спорті?
Мені заважає момент, коли починає здаватися, що в мене нічого не виходить, хоча насправді все добре. Це через мої вимоги до себе – я завжди хочу робити все краще за всіх. І мені байдуже, якщо мої суперниці доросліші чи досвідченіші за мене.
Яку пораду ви дали б собі на початку кар’єри?
Займатися дзюдо цілеспрямовано, намагатися постійно покращувати свою техніку та не втрачати свою швидкість.
Про що найбільше мрієте зараз – у спорті та поза ним?
Я мрію про золоту медаль на Олімпійських іграх і намагаюся щодня поступово рухатися до цієї мети. Окрім спорту, у мене немає інших мрій, тому що зараз це для мене найважливіше.
Данііл Киріяка, Артем Худолєєв, «Главком»
