Українським інформаційним простором шириться нова емоційна хвиля.
Цього разу пропадає про те, що зникне звичний сервіс. Наприклад, дешеве таксі скоро зникне. Доставка за пів години стане історією. Бізнес-ланч за 10 євро ми згадуватимемо як приємне минуле. Український сервіс нібито доживає останні дні: людей стало менше, клієнтів менше, витрати бізнесу ростуть.
Логіка зрозуміла. Але є проблема: споживачів не можна просто рахувати по головах. Треба рахувати ще й гроші в їхніх кишенях.
І тут картина стає набагато цікавішою.
Середня зарплата штатного працівника в Україні в липні – 32,2 тисячі гривень. У Києві – вже майже 49,5 тисяч. Але й ця середня температура мало що пояснює.
У Києві зарплати в IT і телекомунікаціях сягають 80–90 тисяч гривень, у фінансовому секторі – 65–73 тисяч. Водночас в освіті, медицині та соціальній сфері вони значно нижчі. А середня пенсія по Україні – близько 6,3 тисячі гривень. Ось вам і сучасна структура українського споживача.
Уявімо десять пенсіонерів із пенсією по 6 тисяч гривень і одного працюючого із зарплатою 60 тисяч. Сума однакова: 60 тисяч гривень. Але для ресторану, таксі чи доставки це зовсім різні 60 тисяч.
Пенсіонер насамперед купить продукти і ліки, заплатить за комунальні послуги. На ресторан, новий телефон, доставку чи регулярне таксі грошей практично не залишається. А людина 25–50 років із зарплатою 60 тисяч їздить на таксі, замовляє їжу, зустрічається з друзями у кафе, купує одяг і техніку.
Саме тому зменшення населення зовсім не означає автоматичного зменшення попиту на послуги в тій самій пропорції. Ми маємо не просто скорочення споживчого ринку. Ми маємо його розшарування. І звідси виникає цікава ситуація. Генделик залишиться.
Той, хто ходив у дешевий заклад випити пива з друзями, туди й ходитиме. Можливо, рідше. Можливо, вип’є дві кружки замість трьох. Але потреба в дешевому сервісі нікуди не зникне. Тут стабільність на всі часи.
Більше того, до дешевого сегмента може перейти частина тих, хто раніше користувався середнім. Тому український бюджетний генделик я б поки не ховав.
Дорогий ресторан теж залишиться, бо в нього інший клієнт. Людина з доходом 80–100 тисяч гривень може бути незадоволена тим, що вечеря подорожчала на 15%. Але навряд чи через це перестане ходити в ресторан. Особливо в Києві, де середня зарплата майже 50 тисяч, а в окремих секторах – 70–90 тисяч.
Найважче, на мою думку, буде середньому сегменту. Людина, яка раніше платила за вечерю 700 гривень, а тепер має заплатити 1000, починає вибирати. Один скаже: навіщо мені платити тисячу, піду туди, де можна поїсти за 400–500. Другий вирішить: краще ходитиму рідше, але вже в хороший дорогий ресторан. І середній ресторан опиняється між ними.
Тому я швидше очікую не зникнення ресторанів, а поляризації ринку: дешевий сегмент залишиться, преміальний залишиться, а середина буде стискатися і перебудовуватися.
Таксі й доставка теж нікуди не подінуться. Попит на таксі існуватиме доти, доки є людина, готова заплатити за те, щоб швидко доїхати з точки А в точку Б. Доставка потрібна доки є людина, готова заплатити, щоб їй привезли їжу додому.
Інша справа, що сам сервіс зміниться. Хочеш дешевше – почекай машину довше. Якщо хочеш швидко, заплати більше. Хочеш доставку протягом кількох годин – це одна ціна. Хочеш за пів години – інша. Це не смерть сервісу, а його адаптація.
І, до речі, статистика зовсім не показує, що український споживач кудись зник. За січень-липень 2026 року реальний оборот роздрібної торгівлі в Україні зріс на 9% порівняно з минулим роком. Тобто людей стало менше, війна триває, ризики величезні, а торгівля зростає.
Тому я б не поспішав ховати українські ресторани, таксі та доставку. Вони стануть іншими. Десь дорожчими, десь простішими. Десь повільнішими. А десь, навпаки, дорожчими і кращими.
Але поки в Україні є люди з доходами 40, 60, 80 тисяч гривень і вище, буде і ринок послуг для них. І поки є людина, яка хоче недорого випити пива з друзями, – український генделик теж нікуди не подінеться.
Ринок просто вкотре перебудовується.
