«Хлопці прийдуть і порядок наведуть». Чому Росія так б’ється за воєнні вибори в Україні

Замість третього рейтингу…

У першій статті трилогії йшлося про те, що мундир не конвертується в мандат. У другій – про те, що рейтинг ще не бюлетень, а переможця перших повоєнних виборів немає в жодному опитуванні. Третя розмова – про того, хто уважніше за всіх читає українську соціологію, реєстр виборців і настрої вулиці. Про Москву. І про помилку, яку Україна може зробити сама, без жодної участі Кремля, але йому на користь.

Тезу, якою завершилася друга стаття, варто розгорнути до кінця: Росія б’ється за воєнні вибори саме тому, що боїться повоєнних. Чому? І що саме вона втрачає, якщо українці проголосують не під вогнем, а після тиші?

Вибори як спецоперація

Кремль будував цю лінію задовго до будь-яких переговорів. У травні 2024 року, щойно минув п’ятирічний строк повноважень президента, Путін заявив, що легітимною в Україні лишається хіба що Верховна Рада. У березні 2025-го пішов далі й запропонував «тимчасове управління» Україною під егідою ООН. У лютому того ж року слова про «диктатора без виборів» пролунали навіть у Вашингтоні. Це не випадкові репліки, а послідовна конструкція: спершу поставити під сумнів мандат, потім зробити вибори умовою будь-якої угоди, а далі вимагати їх якомога швидше.

Навіщо Москві швидкість? Бо вибори під вогнем – це голосування зі зламаним реєстром, мільйонами виборців за кордоном, військовими в окопах, окупованими територіями і повітряними тривогами над дільницями. Будь-який результат таких виборів можна оскаржити – всередині країни, у Москві, у столицях партнерів. Кремлю не потрібен конкретний переможець. Йому потрібен переможець зі слабким мандатом або, ще краще, переможений, який не визнає результату. Про ангольський сценарій 1992 року ми вже говорили. Для Росії це не застереження, а технологія.

Чого Москва боїться насправді?

Повоєнні вибори – зовсім інша подія. Голосування після сталого припинення вогню й скасування воєнного стану, з відновленим реєстром, з дільницями для військових і українців за кордоном, під наглядом місії ОБСЄ (БДІПЛ) та тисяч міжнародних спостерігачів – це не просто зміна чи підтвердження влади. Це акт, у якому світ визнає українську державність не декларацією, а процедурою.

Визнання відбувається одразу на трьох рівнях. Визнається народ, який після років повномасштабної війни сам обирає, хто ним керуватиме. Визнається територія: українське виборче законодавство не відмовляється від округів на окупованих землях – так було у 2014 і 2019 роках, коли кілька десятків мажоритарних округів залишилися без депутатів, але не зникли із закону. І визнається тяглість держави: влада, яка підпише довгострокові угоди про безпеку, вступ до ЄС і відбудову, матиме мандат, який неможливо скасувати жодною кремлівською заявою.

Саме тому повоєнні вибори для Росії – поразка не на полі бою, а в міжнародній політичній сфері. Порівняння напрошується само: у жовтні 2022 року Генасамблея ООН 143 голосами засудила російські «референдуми» на окупованих територіях. Псевдоголосування під дулом автомата світ відкинув. Вільне голосування після війни світ визнає. Різниця між цими двома подіями – це різниця між окупацією, яка тримається на силі, і державою, яка тримається на згоді.

Шість наративів, які втратять чинність…

Російська інформаційна війна проти України стоїть на кількох опорах. Повоєнні вибори вибивають їх одну за одною.

Перша – нелегітимна влада. Цей наратив живе рівно доти, доки діють статті 83 і 108 Конституції про продовження повноважень. Новий мандат, отриманий під міжнародним наглядом, закриває тему назавжди, а разом із нею й кремлівське «нема з ким підписувати».

Друге – зовнішнє управління. Москва роками переконує світ, що Україною керують з чужих столиць. Вибори, на яких українці самі визначають порядок денний, від відбудови до повернення людей, показують суб’єкта, а не протекторат.

Третє – один народ і штучна держава. Люди, які після окупації, депортацій і обстрілів ідуть на дільниці, щоб обрати українську владу та європейський курс – це є найпереконливіше спростування цієї тези.

Четверте – воєнна диктатура. Кремль твердить, що київська влада тримається лише на воєнному стані й боїться виборів. Скасування воєнного стану і конкурентні вибори перетворюють цю пропаганду на архівний документ.

П’яте – громадянська війна і розколота країна. Версія війни як конфлікту «Києва з Донбасом» чи «влади з народом» не витримує результатів, де голоси ВПО, військових і мешканців прифронтових областей збігаються з голосами Львова й Києва в базових питаннях державності.

Шосте – Захід утомиться. Ставка на те, що партнери рано чи пізно відмовляться від «чорної діри», втрачає сенс, коли на місці воюючої країни з відкладеними виборами постає держава з новим мандатом, з якою ЄС, МВФ і G7 можуть планувати на десятиліття вперед.

Моральна окупація: ставка на нейтральних і на ресурс

Росія розуміє, що фізично окупувати всю Україну вона не здатна. Тому паралельно веде іншу кампанію моральну окупацію. Її мета не прапор над Києвом, а сумнів у головах: в українців – щодо власної держави, у партнерів – щодо того, чи варто цю державу підтримувати.

Для цього Москві не потрібні союзники. Їй достатньо нейтральних. Урядів, які кажуть «це не наша війна». Політиків, які повторюють «обидві сторони винні». Суспільств, яким байдуже, на яких умовах припиниться стрілянина, аби вона припинилася. Кожна країна, що перейшла з табору підтримки до «нейтральності», для Кремля важить більше за захоплене село, бо змінює баланс не на лінії фронту, а в залах, де ухвалюють рішення про санкції, кредити й зброю.

Під цим лежить холодний розрахунок на ресурс. Російський бюджет на 2025 рік заклав на «національну оборону» близько 13,5 трлн рублів – понад 6% ВВП. Москва отримує снаряди й ракети з Північної Кореї, серійно виробляє дрони за іранськими технологіями, а північнокорейські солдати воювали на Курщині. Кремль вірить, що його мобілізаційного ресурсу, ВПК і терпіння вистачить, щоб знищити Україну, і що цей ресурс зрештою перевищить обсяги підтримки, яку Україні готовий надавати світ.

У цьому розрахунку є очевидна вада: сукупна економіка країн, що підтримують Україну, у рази більша за російську. Тому насправді Москва ставить не на ресурс, а на волю – на те, що воля партнерів вичерпається раніше, ніж їхні гроші. І тут вибори стають зброєю: нелегітимність, скандали, вулиця й розкол мають переконати світ, що вкладатися в Україну безглуздо. Повоєнні вибори ламають цю ставку, бо відновлюють найдефіцитніший ресурс війни – довіру до українського суб’єкта.

Що не так з кандидатами сьогодні…

Друга стаття показала, що нинішні рейтинги міряють репутацію, а не електоральні шанси. Тепер жорсткіше питання: чи є сьогодні кандидати в повному сенсі слова – одночасно для українського виборця і для лідерів держав та міжнародних інституцій?

Всередині країни кожна з найвпізнаваніших публічних постатей є обличчям війни. Хтось – через командування, хтось – через розвідку, хтось – через оборонні закупівлі й управління воєнною економікою. Для суспільства це люди функції: їм довіряють рівно в тій ролі, у якій їх бачать, і тому довіра не переноситься на мирний порядок денний. Питання про житло, повернення людей і роботу вони отримуватимуть разом із питаннями про кожне воєнне рішення.

За межами країни оптика інша, але висновок подібний. Для глав держав, Єврокомісії, НАТО чи МВФ майбутній президент України – насамперед підписант. Людина, чий мандат Москва не зможе оскаржити. Цивільний партнер для десятирічної програми вступу до ЄС з її розділами про верховенство права. Політик, чия біографія не пов’язана з гучними сюжетами довкола оборонних закупівель, бо донори рахують кожен євро відбудови. І постать, яку не можна зобразити ані «партією вічної війни», ані «партією капітуляції».

Нинішні лідери війни мають за кордоном повагу саме як лідери війни. Але партнера на повоєнне десятиліття, якого одночасно визнають і всередині країни, і за її межами, сьогодні не видно. Це не вирок конкретним людям – це розбіжність між роллю, яку вони виконують, і роллю, на яку можуть претендувати. Саме цю розбіжність хоче використати Кремль: провести голосування зараз, поки вибір обмежено списком, який склала війна.

Помилка, якої не можна допустити – і це мілітаризація влади…

Є сценарій, у якому Україна програє без жодного пострілу. Він виглядає логічно і навіть патріотично, тому особливо небезпечний. Втомлене суспільство вимагає «сильної руки». Сильна рука асоціюється з погонами. На виборах – воєнних чи повоєнних – погони отримують президентську посаду, помітну фракцію в Раді й міністерські крісла. Далі ланцюг розгортається сам.

Президент. За статтею 106 Конституції президент уже є Верховним Головнокомандувачем. Коли на цю посаду приходить учорашній генерал, цивільний контроль над армією і військове командування зливаються в одних руках. Генерали діляться на «своїх» і «чужих», кадрові рішення в армії стають політичними, а переговори про мир – особистою військовою спадщиною, від якої важко відступити. Найгірше: влада, легітимність якої походить від війни, об’єктивно не зацікавлена в тому, щоб загроза зникла.

Парламент. «Фракція фронту» отримує оборонний бюджет, закупівлі, ветеранську політику й нагляд за сектором безпеки. Тобто контролювати силовий блок береться сам силовий блок. Будь-яка критика оборонних рішень маркується як «удар у спину фронту», і парламентський контроль лишається лише на папері.

Уряд. Воєнна логіка переходить у цивільні сфери: економікою керують як мобілізацією, інформаційною політикою – як спецоперацією, медіа сприймають як фронт. Надзвичайні норми воєнного часу стають постійними, бо той, хто їх запроваджував, не бачить причин їх скасовувати.

Тепер зовнішній контур. Демократичний цивільний контроль над збройними силами – базова вимога до кандидатів у НАТО ще з Дослідження про розширення 1995 року, а стабільні демократичні інституції – копенгагенський критерій членства в ЄС. Мілітаризована влада ставить під питання обидва шляхи. І, що найважливіше, дарує Кремлю наратив, якого йому бракує: «в Україні воєнна хунта, якій потрібна війна». Помилка полягає в тому, що суспільство, прагнучи захистити державу, власноруч підтверджує головну тезу противника. Моральна окупація стається без танків.

Погони під піджаком та де вони справді потрібні?

З цього не випливає, що людям із бойовим досвідом не місце в державному управлінні. Навпаки. Погони під піджаком можуть і повинні бути, але в ролі радника, експерта, керівника структур, пов’язаних з обороною, забезпеченням воєнної безпеки, розвитком озброєнь і формуванням обрису майбутніх Сил оборони. У цих галузях мають працювати саме такі люди, бо їхній досвід і обережність дозволяють уникнути рішень, ціну яких держава платить життями. Розподіл простий: військовий фахівець радить і відповідає за якість поради, цивільний політик вирішує і несе відповідальність перед виборцем.

І друге правило, не менш важливе. Майбутній парламент і політичні посади не повинні ставати прикриттям для людей, які працювали в оборонній сфері, незалежно від того, носили вони погони чи цивільний костюм. Депутатську недоторканність в Україні скасовано з 1 січня 2020 року, але політична недоторканність нікуди не зникла: будь-яке розслідування щодо депутата-«фронтовика» чи «реформатора оборони» миттєво подаватиметься як політичне переслідування. Тому черговість має бути незмінною: спершу аудит оборонних рішень, закупівель і контрактів, потім мандат. Не навпаки.

Що каже міжнародний досвід?

Про американський семирічний мораторій для міністра оборони йшлося в першій статті. Але світ накопичив й інші уроки.

Ізраїль, де армія пронизує все суспільство, у 2007 році запровадив трирічний період охолодження для старших офіцерів, які хочуть балотуватися до Кнесету. У 2019-му три колишні начальники Генштабу – Ганц, Яалон і Ашкеназі – зібралися в одному списку «Кахоль-Лаван». Три кампанії поспіль не дали їм змоги самостійно сформувати уряд, а у 2020-му альянс розпався. Водночас відповідальність за воєнні провали Ізраїль шукав не через вибори, а через фахові комісії – Аграната після 1973 року й Вінограда після Другої ліванської війни.

Південна Корея. Після демократизації 1987 року президентом став генерал Ро Де У – з 36,6% голосів завдяки розколу опозиції. Щоб подолати цю інерцію, знадобилося майже десятиліття: у 1993-му цивільний президент Кім Йон Сам розпустив таємне офіцерське угруповання «Хана-хве», а в 1996-му Ро Де У та його попередника Чон Ду Хвана засудили за військовий переворот і придушення протестів 1980 року.

Туреччина і М’янма показують крайній варіант. Турецька армія, яка вважала себе «гарантом держави», втручалася в політику в 1960, 1971, 1980 і 1997 роках. У М’янмі конституція 2008 року закріпила за військовими чверть місць у парламенті, і коли проармійська партія програла вибори 2020-го, генерали 1 лютого 2021 року відповіли переворотом. Мілітаризований парламент не запобіг кризі – він її підготував.

Позитивні моделі будуються на ролі радника. У США закон Голдвотера–Ніколса 1986 року зробив голову Об’єднаного комітету начальників штабів головним військовим радником президента – радником, а не тим, хто ухвалює рішення. Радниками з національної безпеки були генерали Брент Скоукрофт і Колін Павелл. У Британії начальник Штабу оборони – головний військовий радник прем’єра й міністра оборони. Фінська модель «всеосяжної безпеки» вбудовує військову експертизу в цивільні рішення, не перетворюючи армію на політичного гравця. А в Німеччині кадровий військовий, обраний до Бундестагу, на час мандата призупиняє службу: одна людина не може водночас виконувати накази і контролювати тих, хто їх віддає.

Висновки трилогії: загрози для України сьогодні…

Три статті – три частини однієї картини. Мундир не конвертується в мандат. Рейтинг ще не бюлетень. Воєнні вибори – не демократія, а вікно можливостей для противника. Звідси конкретні загрози і стратегічні відповіді на них.

1. Загроза нав’язаного графіка. Вибори під вогнем чи за зовнішнім дедлайном дадуть оскаржуваний мандат, тобто саме те, чого прагне Москва. Відповідь: незмінна послідовність – стале припинення вогню, гарантії безпеки, скасування воєнного стану, відновлення реєстру, голосування для військових і українців за кордоном, і лише потім вибори. Закон про перші повоєнні вибори треба готувати вже зараз.
2. Загроза вулиці замість процедури. Липень 2026-го показав, як швидко вулиця змінює рішення у воюючій державі. Відповідь: легалізм як єдина рамка зміни влади і публічна згода всіх політичних сил не використовувати протест як інструмент зміни глави держави.
3. Загроза мілітаризації влади. Президент, парламент і уряд, збудовані за воєнною логікою – це втрата цивільного контролю, ризик для вступу до ЄС і НАТО та подарунок наративу про «хунту». Відповідь: закон про період охолодження для військових і цивільних керівників оборонного сектору; військова експертиза – у радах, штабах і оборонних інституціях, а не в кріслах, де ухвалюють політичні рішення.
4. Загроза політичного прикриття. Мандат як спосіб уникнути аудиту оборонних рішень і закупівель. Відповідь: завершений незалежний аудит і публічна звітність до участі у виборах, а не після.
5. Загроза моральної окупації. Внутрішня зневіра і зовнішня «нейтральність» роблять для Кремля те, чого не змогла його армія. Відповідь: боротьба за партнерів не лише проханнями про зброю, а й інституційною бездоганністю, а саме: прозорими виборами, незалежними антикорупційними органами, чесною соціологією.
6. Загроза виснаження. Росія вірить, що її ресурс переважить волю партнерів. Відповідь: перетворити підтримку України з допомоги на довгострокові угоди через спільне оборонне виробництво, безпекові гарантії, відбудову, які підписує влада з безсумнівним мандатом.
7. Загроза хибного вибору. Обирати майбутнє зі списку, який склала війна, означає законсервувати війну в політиці. Відповідь: дати суспільству час і простір для появи нової цивільної генерації, через місцеве самоврядування, відбудову, освіту – не підміняючи її ані погонами, ані рейтингами.

Росія б’ється за воєнні вибори, бо знає: повоєнні вона програє. Не тому, що переможе конкретний кандидат, а тому, що переможе процедура, і разом із нею українська державність, визнана власним народом і світом. Завдання України сьогодні – це не поспішити і не помилитися. Дочекатися тиші. Відновити реєстр. Залишити погони там, де вони рятують державу. І лише тоді відкрити дільниці…