Аліна Полозюк увійшла в історію українського фехтування на Чемпіонаті світу 2026 у Гонконгу. 24-річна рапіристка стала першою українкою, яка здобула медаль світової першості в особистих змаганнях цього виду зброї, виборовши бронзу.
В інтерв’ю «Главкому» Аліна Полозюк розповіла про історичну бронзу, вплив війни на тренувальний процес та атмосферу в українській команді.
«Моя тренерка хотіла медалі найбільше»
Перші два бої основної сітки Чемпіонату світу 2026 ви дуже впевнено виграли у непростих суперниць. Чи очікували від себе такого старту турніру?
Якщо чесно, якихось особливих очікувань саме від старту не було. Просто все складалося поступово: я добре розім’ялася і було хороше відчуття уколу. З кожним боєм впевненість у мене лише додавалася.
Бій проти перспективної молдаванки Аделіни Сенік за вихід до чвертьфіналу теж складався на вашу користь, але в останню хвилину суперниця зуміла повернути інтригу. Що, на вашу думку, тоді змінилося?
Я добре розпочала цей бій, але в якийсь момент ніби розгубилася і не змогла одразу переналаштуватися. Намагалась вслухатись в підказки тренера, щоби змінити фехтування, а також зібратися і повернути контроль. Найголовніше, що мені вдалося дотягнути до пріоритету (пріоритетом у фехтуванні називають додаткову хвилину, яка потрібна для визначення переможця бою – «Главком») і не відпустити бій. Думаю, саме психологічно було важливо в той момент зібратися і продовжувати працювати на доріжці. Навіть тоді, коли було не так комфортно, як на початку.
У додаткову хвилину бою з Сенік ви все ж знайшли вирішальну атаку й вийшли до чвертьфіналу. Якою була ваша перша думка після переможного уколу?
Це було просто величезне полегшення. Я дуже рада, що змогла знайти саме той момент і зробити укол, який допоміг перемогти. Цікаво, що за весь бій із нею я лише в додаткову хвилину вирішила спробувати цей прийом, хоча взагалі досить часто його роблю на змаганнях.І саме під час додаткової хвилини цей елемент дуже допоміг. Тому після уколу були емоції радості і розуміння, що я все-таки змогла це зробити.
Чвертьфінал на Чемпіонаті світу 2026 був для вас дебютним на мундіалях. Чи відчували хвилювання перед виходом на доріжку?
Якихось незвичних відчуттів чи сильного хвилювання перед виходом не було. Мені хотілося навпаки зробити свою роботу і показати те фехтування, яке мені притаманне, насолоджуватися цим моментом та перемогти. Напевно, більше хвилювалась моя тренерка Лариса Павленко, тому що, дійсно, вона хотіла медалі найбільше.
У чвертьфіналі вам протистояла перший номер світового рейтингу Мартіна Батіні, яка перемогла вас на Чемпіонаті Європи 2025 (15:13). Яким був план на цей поєдинок і на чому наголошувала тренерка?
План із самого початку був таким: взяти перевагу у свої руки, нав’язати свій темп, бути тією Полозюк, яку знає і хоче бачити моя тренерка постійно. Я мала бути жорсткою, агресивною, впевненою в уколах та атаках і не давати суперниці шансів. Мені взагалі дуже подобається фехтувати з італійками, і я досить часто нав’язую їм хорошу боротьбу. Тому тут мені дуже хотілося перемогти.
Початок бою був ідеальним: ви виграли дев’ять фраз поспіль у лідерки світового рейтингу (фразою у фехтуванні називається епізод активної взаємодії суперників)! У який момент зрозуміли, що цей поєдинок реально забрати?
Коли побачила, що мій план справді працює. Я з самого початку взяла перевагу, нав’язала свій темп і відчула впевненість. Коли виходить виконувати те, що ми задумали до бою, ти вже розумієш, що можеш контролювати ситуацію і що перемога абсолютно реальна. Але я все одно ніколи не починаю думати, що перемогла, поки не завдам 15-го вирішального уколу.
Після такого початку Батіні почала діяти значно агресивніше, але вам вдалося не втратити контроль над боєм. За рахунок чого це вдалося зробити?
Я намагалася не відходити від початкового плану і не дозволити емоціям керувати боєм. Було важливо залишатися впевненою, продовжувати працювати в своєму темпі й не боятися атакувати. Думаю, саме це і допомогло втримати контроль.
«Згадую, що я – бронзова призерка Чемпіонату світу, і відразу стає добре на душі»
Ви стали першою в історії українською рапіристкою, яка здобула медаль Чемпіонату світу. Чи вже прийшло усвідомлення масштабу цього досягнення?
Потроху приходить. Це неймовірні відчуття, особливо, коли знову і знову переписується історія, і ми бачимо, що жіноча рапіра дуже потужно прогресує. Зараз, коли я проводжу звичайні будні дні, у випадковий момент згадую, що я бронзова призерка Чемпіонату світу, і відразу стає добре на душі.
Але це не перше ваше потрапляння в історію вітчизняного спорту. Три роки тому ви стали першою українкою, яка взяла медаль Гранпрі (найпрестижнішої серії турнірів після Олімпійських ігор та чемпіонатів світу), ставши бронзовою призеркою у Турині. Чим та бронзова медаль відрізнялася від цієї за емоціями?
Вони дуже різні за відчуттями. У Турині це була моя перша медаль такого солідного рівня, тому тоді було більше здивування. Зараз уже є певний досвід, але нагорода світової першості має зовсім інший масштаб. Вона дійсно показує те, що третє місце в Турині було не випадковістю, а те, що ми крок за кроком рухалися в правильному напрямку.
Півфінал проти 38-річної Арріанни Ерріго завершився на користь більш титулованої італійки, яка є олімпійською чемпіонкою. Якщо зараз переглянути той бій, що зробили б інакше?
Ми з тренеркою розібрали той бій. Дуже прикро, що не змогла нав’язати своє фехтування. Якщо говорити про зміни у тактиці, то, напевно, я була б більш рішучою в тому, що задумала. Варіанти у мене були, і багато чого задумувала зробити, але трохи боялася це реалізувати. Її колосальний досвід, напевно, зіграв ключову роль. А мені хотілося б бути сміливішою і рішучішою у своїх рішеннях, бо можливості для цього були.
Як відсвяткували історичну медаль?
Відсвяткувала з сім’єю та друзями, в найближчому колі найважливіших для мене людей. Я також отримала багато привітань та квітів, і це дуже приємно.
Ви завершили сезон на 17-му місці світового рейтингу і маєте шанс наступного року не проходити кваліфікації на етапах Кубка світу чи Гранпрі. Наскільки реальним вважаєте завдання закріпитися серед 16 найсильніших рапіристок світу?
Я думаю, це абсолютно реальне завдання. Зараз хочеться використати цей результат як мотивацію працювати ще більше і краще. Якщо продовжувати так само прогресувати, думаю, все можливо.
«Нам часто доводиться тренуватися у Миколаєві під вибухи та з відключеннями світла, і це нас лише загартувало»
Ви представляєте Миколаїв – місто, яке виховало чимало титулованих фехтувальниць, зокрема шаблісток Ольгу Харлан та Олену Хомрову. Чому свого часу обрали саме рапіру?
Моя мама згадала про свою подругу, з якою вчилась у спортивній школі та вирішила спробувати віддати мене на фехтування саме до неї, а вона спеціалізувалася саме на рапірі. Мама вирішила це зробити, бо танці, на які ходили багато дівчат, не були моєю сильною стороною, та і захоплення було від них нуль. Тому ми і вирішили спробувати фехтування. А про вибір зброї навіть і не йшлось, але зараз розумію, що він був правильний на 100%.
Миколаїв уже кілька років живе під постійною загрозою обстрілів. Наскільки це впливає на тренувальний процес і чи вдається зараз повноцінно працювати вдома?
Дійсно, щоденні обстріли тривають. Але роботу миколаївських фехтувальників цим не змінити, бо ми все одно щоденно приходимо в зал та працюємо. Нам часто доводиться тренуватися під вибухи та з відключеннями світла, і це нас лише загартувало. Тому вважаю, що навіть попри дії РФ тренувальний процес точно не зупинився. Не завжди все просто, але ми намагаємося тренуватися і використовувати кожну можливість для підготовки.
У своєму профілі в Instagram ви зазначаєте, що живете й тренуєтеся між Києвом та Миколаєвом. Наскільки складно поєднувати життя у двох містах?
Це важко, але я вже звикла, і це стало частиною мого життя. Доводиться підлаштовуватися під тренувальний процес, збори та змагання. Головне, що є можливість продовжувати працювати і тренуватися. Миколаїв вважається пріоритетним для мого тренувального процесу, а в Києві в мене спеціальна фізична підготовка та більш комфортні виїзди на міжнародні змагання. Бо з Миколаєва до інших країн досить погано курсує транспорт.
«Від самого початку у нас з тренеркою був надзвичайний звʼязок, який ми називаємо «пуповиною»
Вашою тренеркою є Лариса Павленко. Як почалася ваша співпраця і коли зрозуміли, що це саме «ваш» тренер?
Лариса Миколаївна зі мною практично з самого дитинства. Я перейшла тренуватись до неї у 8 класі, коли вступила у спортивний коледж. Відтоді вона їздить зі мною на всі змагання, проходить разом зі мною всі перемоги, проживає поразки та складні моменти. Від самого початку в нас був надзвичайний звʼязок, який ми називаємо «пуповиною», і по сьогодні він присутній. Вона завжди вірила в мене, ніколи не сумнівалася і дуже багато та плідно працювала заради мого результату.
Який момент у вашій співпраці найбільше запам’ятався?
Складно виділити якийсь один момент, тому що ми разом пройшли дуже багато. Змагання, поразки, перемоги, переїзди, збори – усе це вже величезна частина нашого життя. Але доволі яскравим моментом було друге місце на етапі Кадетського циклу у 2017 році у словацькому Шаморіні, адже це моя перша міжнародна медаль. А зараз особливо цінним є те, що ми разом прийшли до історичної медалі Чемпіонату світу. І це справді неймовірно.
Під час боїв Чемпіонату світу було добре чути підказки Лариси Миколаївни з трибун. Чи вдавалося вам їх чути безпосередньо під час поєдинків і наскільки вони допомагали?
Так, я її чула. Для мене дуже важливо знати, що вона поруч і бачить бій зі сторони. Її підказки допомагають повернутися до того, що ми планували, коли я сама вже трохи можу загубитися всередині поєдинку. Звісно, ми обговорюємо все до бою, бо дуже голосно підказувати не можна. Тому у нас виникла ідея: як тільки я буду на кордоні доріжки, мені з трибун буде кричати головна тренерка жіночої рапіри Ольга Лелейко (за вихід за крайні межі доріжки нараховується укол супернику – «Главком»). Бо на трибуні можна більш голосно підказувати, а в тренерській зоні це можливо лише в перерві між раундами.
«Гонконг був у шоці у від нас»
За останній рік українська жіноча рапіра суттєво додала як в особистих, так і в командних змаганнях. За рахунок чого, на вашу думку, став можливим такий прогрес?
Жіноча рапіра справді зараз дуже потужно прогресує. Але мені важко виділити якусь одну причину. Можливо, це зміна покоління, бо змінилося саме фехтування і підхід до тренувань. Головне, що це все йде на результат та розвиток кожної з нас. Кожна в нашій команді має якесь високе досягнення, і коли бачиш, що хтось із команди досягає успіху, це змушує тебе теж тренуватися краще і більше, щоб досягати своїх результатів. Тому це також гарний стимул, а вже в команді ми об’єднуємося, робимо свою справу і несемо відповідальність за нашу країну
Ви разом із дівчатами пройшли шлях від юніорської збірної до команди, яка сьогодні бореться за медалі чемпіонатів Європи та світу. Як за цей час сформувалася атмосфера у вашому колективі?
Ми дуже багато років разом. За цей час пройшли різні етапи – були перемоги, поразки, складні моменти. Думаю, саме це і сформувало нашу атмосферу. Ми вже добре знаємо одна одну, знаємо сильні та слабкі сторони, можемо підтримати одна одну. І зараз це вже не просто команда на змаганнях, а люди, з якими я пройшла дуже багато.
Під час своїх вихідних днів рапіристки були, напевно, найгучнішими вболівальницями української команди. Що для вас означає така взаємна підтримка між спортсменами різних видів зброї?
Ми дійсно вболівали дуже гучно. Моя тренерка також гарно підготувалася і взяла багато української атрибутики, тому наша підтримка виглядала дуже яскраво. Ми кричали максимально гучно. І це було по-справжньому круто, бо Гонконг був у шоці у від нас. Звісно, це важливо і кожному фехтувальнику, який виходив на доріжку, бо ми їх підбадьорювали і кричали «Україна вперед», і так у кожного ще зʼявлялась ще більша мотивація.
Гонконг є особливим місцем для української команди рапіристок, адже саме тут була здобута перша в історії медаль Кубка світу (наприкінці сезону 2023/2024 Аліна Полозюк разом з Ольгою Сопіт, Дарією Миронюк та Катериною Буденко стали бронзовими призерками командних змагань – «Главком»). Чи додавало це емоцій і мотивації перед командним турніром?
Кожна з нас памʼятає нашу першу спільну нагороду. Можна навіть сказати, що Гонконг щасливе для української жіночої рапіри місце, а для мене так взагалі. Також у нас завжди є багато класних емоцій перед стартом, і Гонконг теж не став винятком.
Проте цього разу у Гонконгу панувала не настільки привітна атмосфера, адже до цього Чемпіонату світу росіян уперше від початку повномасштабного вторгнення допустили до виступів під національним прапором. Якою була ваша реакція на це рішення FIE?
Для нас це дуже болісна і неприємна ситуація. Після всього, що відбувається в Україні, бачити спортсменів країни-агресора під своїм національним прапором на міжнародних змаганнях дуже важко. Ми, звичайно, продовжуємо робити те, що можемо: виходити на доріжку, представляти Україну, боротися і показувати наш прапор та наш результат. Також допомагала і українська символіка та гучна підтримка на трибунах.
Чи доводилося вам перетинатися з російськими спортсменами поза доріжкою під час чемпіонату до командного турніру? Чи намагалися вони провокувати українців?
Я намагалася максимально бути у своїй бульбашці та концентруватися на собі і не звертати уваги на те, що відбувається навколо. Для мене головним були безпосередньо змагання, моя команда і завдання, які ми мали виконати. Тому з росіянами ми не перетинались поза доріжкою, і якихось таких ситуацій не було.
У командному турнірі ви поступилися росіянкам у поєдинку за сьоме місце, хоча торік саме Україна залишила їх поза вісімкою. Що цього разу стало вирішальним?
Цей бій було дуже прикро програвати. Тим паче, що торік ситуація була на нашу користь. Але командні змагання складаються з багатьох окремих моментів, і цього разу нам не вдалося реалізувати те, що ми задумали. Всі дівчата були вже на межі своїх сил, та і я свій останній бій провела не найкращим чином, і мені було дуже прикро за це. Зараз потрібно спокійно проаналізувати цей бій, зробити висновки і рухатися далі. У нас достатньо амбіцій, щоб наступного разу показати інший результат.
Після бронзи чемпіонату Європи та топ-8 на Чемпіонаті світу жіноча рапіра все більше вважається претендентом на олімпійську ліцензію. Чи вже думаєте про відбір на Ігри-2028, який почнеться вже наступного року?
Звісно, ми про це думаємо. Амбіції великі, цілі поставлені. Але зараз не хочеться забігати далеко вперед, бо потрібно працювати крок за кроком. Зараз ж час на відпочинок та відновлення, а потім починаємо робота з підготовчих зборів, на яких буде набирати оберти. Олімпіада – це велика мета, і ми будемо робити все, щоб до неї прийти.
Ілля Мандебура, «Главком»
