Дивний допис Дональда Трампа про згортання спільних з Південною Кореєю військових навчань. Перший візит Володимира Путіна на Курильські острови та серйозна антияпонська істерія російської пропаганди. Пропозиції Південної Кореї щодо нормалізації відносин із Північною та повна байдужість до них у Пхеньяні, який нарощує військову співпрацю з Москвою… Всі ці новини останніх тижнів насправді пов’язані між собою значно тісніше, ніж може здатися на перший погляд. Вони є відгомоном процесів, що відбуваються у дуже неспокійному далекосхідному регіоні. Всі гравці мають територіальні чи історичні претензії один до іншого, і відносний спокій гарантувався лише американським арбітражем, високим рівнем життя і взаємопроникненням капіталів та небажанням урядів вкладатися у оборону. Про баланси, що існували протягом десятиліть, нині порушені: в регіоні починається нова гонка озброєнь і творення нових блоків на випадок можливого відкритого конфлікту.
Що насправді хотів сказати президент США?
Чимало уваги українські ЗМІ приділили нещодавньому допису Дональда Трампа про скорочення спільних з Південною Кореєю військових навчань Ulchi Freedom Shield, «виходячи із добрих відносин із Кім Чен Ином». Погроза не видавалася порожньою: агенція Yonhap з посиланням на південнокорейських військових повідомила, що навчання, які мали тривати з 17 до 27 серпня, насправді вирішено завершити 21 серпня. При цьому рівень ворожості до США із боку режиму Кім Чен Ина жодним чином не змінився. КНДР продовжує працювати над створенням ракет, здатних досягнути території США, вона маю тісну військову співпрацю з Росією та Іраном, і Дональд Трамп не може про це не знати.
Утім, вітчизняні медіа, здається, забагато уваги приділили саме тій частині допису американського президента, де йшлося про його теплі зв’язки з північнокорейським диктатором. Основний же мессидж Дональда Трампа був інший: він мав демонструвати незадоволення відстороненням Південної Кореї від допомоги Сполученим Штатам в протистоянні з Іраном. «Нещодавно я запитав президента Південної Кореї, чи хотіли б вони приєднатися до нас у справі денуклеаризації Ісламської Республіки Іран, і він сказав: «Ні, дякую!», – пояснює американський президент. Й одразу ж озвучує нову претензію: навчання, мовляв, «занадто дорогі, причому значну частину цих витрат оплачують Сполучені Штати Америки».
Претензія, погодимось, дуже подібна до тих, що Дональд Трамп висуває усім своїм європейським союзникам з НАТО, а особливо Іспанії: платити більше за власну оборону, допомагати американцям в їх близькосхідних операціях, мотивуючи це значним вкладом Сполучених Штатів в загальний бюджет Північноатлантичного Альянсу. Щодо Південної Кореї, то президент Сполучених Штатів ще за минулої своєї каденції дорікав цій країні, що попри великий американський військовий контингент на її території, Сеул не узгоджує свою зовнішню політику із США.
Нічого нового у подібних вимогах нема. За даними журналіста CNN Джима Сьютто, ще у листопаді 2019 року Рада національної безпеки США доручила американським переговорникам передати Південній Кореї, що Трамп може вивести частину військ, якщо Сеул не погодиться на збільшення виплат. Йшлося про можливе виведення цілої бойової бригади – близько 4 тис. військовослужбовців. Правда, іще тоді припускалось, що погроза – лише спроба вплинути на Республіку Корея, уряд якої, на думку Трампа, мав би проводити більш узгоджену з Вашингтоном зовнішню політику, враховуючи той рівень військової присутності, який надають США.
Японські реалії і їхній вплив на внутрішню політику Сеула
Із Києва логіка південних корейців видається дивною. Нинішній уряд в Сеулі досить спокійно ставиться до того, що головний його ворог, Пхеньян, відкрито бере участь у російській агресії проти України. Республіка Корея при цьому фактично відмовляє Україні у військовій допомозі, й демонстративно намагається не дратувати Пхеньян. Ба більше, на тлі повідомлень про можливу відправку в Росію чергового багатотисячного корейського контингенту президент Південної Кореї Лі Чже Мьон запропонував Північній Кореї розпочати перемовини щодо офіційного завершення Корейської війни, та встановлення вічного миру між країнами – досить серйозний крок, враховуючи, що до останнього часу в Сеулі розглядали КНДР лише як декілька власних бунтівних провінцій.
Щоб зрозуміти, що відбувається, треба взяти до уваги, що поруч із Корейським півостровом розташовується держава, що є серйозним подразником для обох Корей. І в цій країні Сполучені Штати також запустили певні процеси, що в перспективі не сприяють зміцненню стабільності у регіоні.
На тлі очевидної неспроможності Сполучених Штатів перемогти у війні з Іраном та відмови Вашингтону від низки взятих на себе міжнародних оборонних зобов’язань у Токіо дедалі менше готові покладатися на захист з боку Америки. Відповідно, громадська думка в Японії все більш схиляється до відмови від всіх повоєнних обмежень в озброєнні країни і посиленні готовності самостійно брати участь в можливому регіональному збройному конфлікті. За опитуванням японського уряду, оприлюдненим у січні 2026 року, 45,2% японців підтримують посилення Сил самооборони – це рекордний показник для подібного дослідження.
На тлі зневіри у підтримці і гарантіях США, з 2022 року Японія суттєво збільшила оборонні витрати, переглянула безпекову політику та послабила обмеження на експорт озброєнь. Оборонні витрати країни вже підвищені до рівня 2% ВВП. Японський уряд готує нову стратегію з подальшим посиленням далекобійних та безпілотних спроможностей. Reuters зазначає, що японські політики й чиновники почали обговорювати навіть те, що раніше вважалося немислимим, зокрема перегляд неядерного статусу країни.
На цьому тлі до влади в Токіо приходить уряд Санае Такаїті, прихильниці значного посилення обороноздатності країни. Вона не відмовляється від союзу з американцями – навпаки, вважає його одним із фундаментів японської безпеки, але паралельно виступає за те, щоб сама Японія мала значно більше військових можливостей до самозахисту. Le Monde нещодавно писала, що Такаїті підтримує перегляд статті 9 японської Конституції, що проголошує відмову від війни як суверенного права держави та забороняє утримувати «сухопутні, морські й повітряні, а також інші військові сили». Нагадаємо, що нинішні японські збройні формування юридично мають статус «сил самооборони» з сильно обмеженими можливостями.
У 598-сторінковому аналітичному звіті з питань оборони, прийнятому кабінетом міністрів у серпні, стверджується, що Китай є найбільшим стратегічним викликом для Японії. Токіо прямо демонструє стурбованість зростаючою присутністю та частотою появи китайських військових кораблів у Тихому океані. Цікаво, що крім іншого в документі вказується необхідність врахування українського досвіду адаптації до нових методів війни, таких як використання штучного інтелекту та безпілотників.
Полівішання південнокорейського політикуму як несприятливий для України фактор
Мілітаризація Японії очікувано запускає не тільки гонку озброєнь в регіоні, але й піднімає внутрішньополітичну дискусію щодо того, хто є найбільшим ворогом.
У випадку Південної Кореї відповідь на це питання є чітким політичним маркером. Умовні праві, представником яких був екс-президент Юн Сок Йоль, вважали потенційним ворогом Пекін, в ролі органічного союзника проти якого бачили, відповідно, США. Після усунення президента Юна унаслідок конституційного перевороту до влади прийшли умовні ліві з Демократичної партії, що, навпаки, вбачають головну загрозу у японському реваншизмі. Що, відповідно, робить їх більшими симпатиками не тільки Китаю, але й Північної Кореї. Що стосується президента Лі Чже Мьона, то Reuters описує його стратегію, як поєднання сильного оборонного партнерства з Вашингтоном та прагнення знизити напругу із Північчю. Це, в свою чергу, робить нинішній уряд і Сеулі менш зацікавленим у жорсткому протистоянні з Пхеньяном і створює для Пекіна та Москви додаткові можливості для дипломатичного маневру.
Подібні настрої, до слова, мають місце і на Тайвані, бажання жителів якого мати окрему від Китаю країну однозначно перебільшено в українських ЗМІ.
Демократична партія Південної Кореї, що зараз має більшість в Національній асамблеї, має у своїх лавах як ліву інтелігенцію, так і осіб що безпосередньо зустрічалися з північнокорейськими вождями ще за життя Кім Ір Сена. Сьогодні цією політичною силою сформовано уряд, чи не найбільш лояльний до Півночі за весь час існування Республіки Корея. Звідси і заклики до вічного миру, що чуються із Сеулу, і які при цьому демонстративно ігноруються в Пхеньяні. Певно, що в оточенні Кім Чен Ина чекають, поки Сеул піде на іще більші поступки, усвідомлюючи, що своїм бажанням чи небажанням іти на діалог вони отримали серйозний важіль для впливу на південнокорейську політику.
Хто однозначно програв у цій ситуації – це Україна, яку, звичайно ж, тут трактують, як союзницю Японії і США. Й останні заяви південнокорейського МЗС про те, що законодавство країни не дозволяє надавати Україні військову підтримку навряд чи можна звести лише до юридичної формальності: це – реальна політика нинішнього уряду Сеула
Варто згадати, що за президента Юн Сок Йоля ніхто й не згадував ні про які «законодавчі перепони»: в ході візиту міністра оборони України в 2024 році проблем з обміном розвідданими чи військовою допомогою не виникало. Хоча її розмір, утім, все ж таки обумовлювалася «масштабами співпраці між Москвою та Пхеньяном». Не будемо забувати і про те, що ще до обрання президентом Лі Чже Мьон звинувачував Україну в тому, що вона, мовляв, «спровокувала» Росію почати війну, проросійські наративи (наприклад, про бажання політичних опонентів відправляти до України південнокорейських солдат) поширюють і парламентарі від Демократичної партії. Тому ілюзії щодо можливої підтримки України з боку нинішнього керівництва Південної Кореї варто відкинути.
Чого хоче досягнути у цій ситуації Путін
Усі ці регіональні тенденції добре відчувають у Росії: до традиційної антиукраїнської риторики додались демонстративно недружні кроки щодо Японії. 12 серпня Володимир Путін на борту флагмана Тихоокеанського флоту, ракетного крейсера «Варяг» спостерігав за завершальною стадією флотських навчань з бойовими стрільбами. Одразу ж з бойового корабля він вперше за весь час свого владарювання він відвідав курильський острів Ітуруп, належність якої до Росії не визнається Японією. Протест із боку Санаї Такаїті викликав буквально істеричну реакцію спочатку екс-президента Дмитра Медведєва, а згодом і очільника російського МЗС Сергія Лаврова. Медведєв в притаманному йому тоні погрожував «жахливими наслідками власних ілюзій» кожному, хто поставить під сумнів російський статус чотирьох курильських островів. У відомстві Лаврова заявили, що «суверенітет і юрисдикція Росії над південними Курильськими островами є непорушними», а будь-які спроби Японії поставити це під сумнів «неприйнятні й незаконні».
Антияпонська риторика поширюється в Росії у міру наближення до річниці завершення Другої світової війни, яку відзначатимуть 3 вересня: реальну дату Москва зсунула на день, щоб святкуванням перемоги відтіснити на другий план чергову річницю теракту у Беслані. Однак завдання, які нині вирішує Кремль, стосуються не тільки внутрішньої, але і зовнішньої політики.
Без сумніву, візит Володимира Путіна на Ітуруп – сигнал як Китаю, так і орієнтованим на Пекін силам в Південній Кореї та в інших країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону. Окрім того, що Кремль отримав можливість позиціювання в цьому середовищі як «свого», він має можливість показати Китаю, що Росія – не тільки сировинний придаток, але і все ще серйозна військова потуга. Напередодні переговорів Сі Цзіньпіна з Дональдом Трампом російському диктатору вкрай важливо не допустити зміни політики Китаю щодо війни в Україні, то ж він зараз вимушений відкривати свої козирі. І скандал з Японією, головним ворогом Китаю, в цьому ключі вкрай важливий хід російської зовнішньої політики. Цікаво, до речі, що сам Пекін при цьому, попри усі декларації про дружбу, разом із тим не визнає російської належності чотирьох Курильських островів, але питання, чому так сталося є темою для окремого дослідження.
Помітно, що наприкінці літа ми спостерігаємо і активізацію співробітництва Росії з Північною Кореєю, яке трохи затихло останнім часом. Ймовірно, це було пов’язано із зміною характеру бойових дій на фронтах: якщо раніше російська армія переживала снарядний голод і потребувала допомоги у вигляді боєприпасів, то зараз основним фактором війни стали безпілотні системи, в той час, як КНДР так і не вдалося поки що налагодити випуск ефективних бойових БПЛА. Тепер же Москва знову свідомо виводить КНДР у центр інформаційного порядку денного. Окрім вкидання в соцмережі відео з начебто північнокорейськими солдатами в Росії, про створення «нового світового порядку» з КНДР несподівано заговорив Сергій Лавров. 30 липня вперше за довгий час по території України ударила північнокорейська ракета, а повідомлення української розвідки про перекидання нового контингенту північних корейців до українських кордонів не тільки не спростовуються, але й активно ретранслюються російськими ЗМІ. Можна навіть припустити, що пропаганда двох країн продовжує узгоджувати свою діяльність. Як це було тоді, коли і російська, і північнокорейська пропаганда абсолютно синхронно повернулися на 180 градусів і від категоричного заперечення наявності солдат Корейської народної армії в Росії почали згадувати про них, як про щось достеменне і загальновідоме.
Зрозуміло, що адресат такої активності той самий – Пекін. Правда, ще не до кінця зрозуміло, наскільки там потребують подібної демонстрації лояльності. Поки що збройний конфлікт Китаю навіть з Тайванем – теоретична можливість, а збройне протистояння з Японією чи тим більше із США є вкрай малоймовірні. Більшості своїх цілей, як бачиться, Пекін може досягнути і без активних бойових дій. Однак, економічні чинники, внутрішньополітична нестабільність, посилення Японії чи критичне ослаблення США – все це може спонукати оточення Сі Цзіньпіна до більш агресивних дій.
Для України головний висновок із цих процесів неприємний: Азія не обов’язково рухається до створення єдиного антизахідного блоку, але дедалі більше держав намагаються будувати власну систему безпеки, не бажаючи автоматично втягуватися у чужі конфлікти. Південна Корея не стає союзником Росії чи Китаю, але й не збирається допомагати Україні. Японія посилюється насамперед через власні страхи перед Китаєм і ненадійністю американських гарантій. А Москва тим часом намагається використати ці суперечності у власних інтересах.
Микола Поліщук, для «Главком»
