24 лютого 2022 року Україна увійшла вже в зовсім іншу економічну реальність.
Повномасштабна війна стала найбільшим економічним шоком за всю історію Незалежності. Мільйони людей залишили свої домівки, підприємства зупинялися, частина промислових центрів була окупована або зруйнована, порти втрачені чи заблоковані, логістичні маршрути розірвані.
Енергетична інфраструктура стала мішенню російських атак. 2022 року український ВВП скоротився майже на третину.
Але тут сталося те, чого, думаю, не очікували навіть найбільші оптимісти.
Економіка не зупинилася. Очікуваного паралічу не сталось, навіть курс гривні тримався берега й прогнозованого рівня коливань.
Велике переселення бізнесу
Підприємства почали переїжджати. З Харкова, Маріуполя, Краматорська, Сєвєродонецька, Запорізької області, інших прифронтових територій, обладнання вантажили на автомобілі й залізничні платформи, верстати перевозили за сотні кілометрів. Виробництва запускали на нових майданчиках.
Так змінювалася економічна географія країни. Захід України, який десятиліттями був менш індустріалізованим, отримав нові виробництва.
Польща, Румунія, Словаччина та інші країни ЄС стали не просто торговельними партнерами, а й частиною нової української логістики.
Якщо після 2014 року Україна почала економічно віддалятися від Росії, то після 2022-го цей процес став практично незворотним.
Бо війна не реформує. Вона руйнує саму модель. Тут важливо не романтизувати війну. Війна не є реформатором, атаки нічого не модернізують самі по собі. Гинуть люди, нищиться промисловість й інфраструктура.
Війна позбавляє країну капіталу. Але війна може радикально змінити умови, в яких існувала стара економічна модель.
Саме це сталося в Україні. Те, що поступово змінювалося після 2014 року, після 2022-го остаточно стало реальністю.
Була зруйнована значна частина промислового ландшафту, який Україна успадкувала ще від УРСР: металургійні гіганти, шахти, підприємства важкого машинобудування, старі виробничі ланцюги.
Тобто почала зникати сама матеріальна база, на якій десятиліттями будувався старий український капіталізм.
Кінець пострадянської економіки
Саме тому я дозволю собі тезу, яка ще кілька років тому могла б здатися надто радикальною. В Україні закінчується пострадянська економіка.
Не Радянський Союз. Він закінчився у 1991 році. Чи планова економіка, яка зникла значно раніше.
Вмирає економічна конструкція, створена в Українській РСР, приватизована у 1990-х і перетворена у 2000-х на матеріальну основу великого олігархічного капіталу.
Ця конструкція пережила державу, яка її створила, більш ніж на три десятиліття. Але тепер її ресурс вичерпується.
І разом із нею завершується ще одна українська епоха. Кінець первісного накопичення
Перші великі українські статки значною мірою виникали навколо питання: що я можу отримати у власність? Завод, шахту, обленерго, землю, банк, металургійний комбінат, родовища чи інфраструктуру.
Це були активи, створені переважно ще попередньою економічною системою.
Наступне покоління українського капіталу опинилося в зовсім інших умовах.
Йому вже практично нічого приватизувати з того масштабу, який існував у 1990-х.
Щоб стати великим, дедалі частіше потрібно створити щось самому.
І війна несподівано зробила цей процес особливо помітним.
Оборонка як лабораторія нового капіталізму
Мабуть, найяскравіший приклад тут – український оборонно-промисловий комплекс. Стара радянська модель оборонки була зрозумілою. Великі державні заводи, централізоване замовлення, закритість і величезна вертикаль управління.
Після 2022 року поруч із цією системою буквально за кілька років виникла інша. Із сотні приватних підприємств, інженерних команд, стартапів, виробники дронів, РЕБ, оптики, програмного забезпечення, боєприпасів, наземних роботизованих комплексів та комплектуючих.
Люди, які ще вчора могли працювати в ІТ, авіамоделюванні чи цивільній електроніці, почали створювати оборонні технології.
І головне – щоб увійти в цю галузь, їм не потрібно було приватизувати радянський завод. Потрібні були знання, команда, ідея, інженерна компетенція, капітал, швидкість, бажано – репутація для пошуку партнерів. Це вже зовсім інша логіка економіки. Від капіталу володіння до капіталу створення
Тому головну економічну трансформацію останніх років я сформулював би так: Україна поступово переходить від капіталу володіння до капіталу створення. старий капіталізм запитував: що ти контролюєш? Новий дедалі частіше запитує: що ти вмієш створити? Технологію, програмний продукт, дрон, нову систему енергетики, переробне підприємство, бренд чи логістичну мережу. Компанію, здатну працювати на глобальному ринку.
І це не означає, що стара економіка вже зникла. Вона ще існує. Та вперше за 35 років саме радянське походження активу перестає бути головною передумовою для створення великого українського капіталу.
Демонополізація знизу
Тут виникає ще один важливий процес. Після 2014 року демонополізація значною мірою йшла через зміну правил. Після 2022-го до неї додався інший механізм: поява величезної кількості нових гравців.
Найкраще це знову видно в оборонці. Галузь стратегічного значення формується не навколо одного чи двох монополістів, а навколо сотень державних і приватних підприємств.
Але схожі процеси відбуваються й в інших секторах. І енергетика стає більш розподіленою, з’являється локальна генерація, ові виробники продуктів харчування, логістичні мережі.
Монополії не зникли. Просто вхідний квиток у великий бізнес поступово перестає називатися «доступ до державного активу». Але є одна небезпека. І тут я не хотів би закінчувати оптимістичною картиною нового прекрасного українського капіталізму.
Історія так не працює. Зникнення старої моделі зовсім не гарантує появи кращої. Після війни Україна отримає величезний ресурс відбудови.
Йдеться про сотні мільярдів доларів. Поки на слуху проєкти відбудови доріг, мостів, енергетики, житла, промисловості, оборонні замовлення, інфраструктура, міжнародні програми, приватні інвестиції.
І тут перед нами може виникнути небезпечно знайома ситуація. У 1990-х головним джерелом ренти була приватизація старої державної власності.
У 2020-х і 2030-х таким джерелом можуть стати гроші на створення нової. Близькість до держави знову може виявитися вигіднішою за конкуренцію.
Тільки замість боротьби за металургійний комбінат може початися боротьба за контракт на його відбудову. Це буде вже не стара олігархічна модель. Та вона цілком може породити нову.
35 років потому
У грудні 1992 року працівники колишнього Держплану напівжартома запитували мене: «Скажіть, що треба будувати – і ми побудуємо».
Минуло майже 35 років. І тепер відповідь на першу частину їхнього запитання ми вже знаємо. Планову економіку Україна не відновила. За ці десятиліття ми пройшли величезний цикл, від частини радянського господарського комплексу до власної економіки, від державної власності – через приватизацію і первісне накопичення капіталу. Від нього вже до державно-олігархічної моделі.
Паралельно – від перших підприємців до потужного малого і середнього бізнесу та нового середнього класу й економіки оборонних технологій.
Але відповіді на другу частину старого запитання ми ще не маємо.
Що саме ми тепер відбудуємо?
Конкурентну економіку чи нову систему ренти? Економіку підприємців чи економіку наближених до державного ресурсу? Технологічну чи сировинну?
Економіку, в якій великі статки створюються на ринку, чи економіку, в якій вони знову виникатимуть біля державного бюджету?
У 1991 році ми отримали Незалежність. Наступні 35 років значною мірою пішли на те, щоб економічно вийти з системи, з якої політично ми вийшли за один день.
Тепер цей цикл завершується. Історія дала Україні ще один шанс. Далі час замислитись, що ми з ним зробимо цього разу, тепер усе залежить уже від нас.
