Римма Зюбіна. Велике ювілейне інтерв’ю – про розлучення і життя після Молодого театру

«Мене не взяли в театральний через відсутність темпераменту», – з усмішкою згадує Римма Зюбіна початок своєї кар’єри. Улюбленій актрисі мільйонів 23 серпня виповнюється 55. За плечима понад сто ролей, а її темпераменту вистачило б, здається, на кілька театрів.

Зюбіна – акторка, яка ніколи особливо не прагнула бути зручною. Вона піднімала людей на Майдани, сперечалася з колегами та театральним керівництвом не лише за лаштунками, публічно критикувала систему звань і не приховувала своєї позиції у скандальній справі режисера Андрія Білоуса.

Хтось вважає її надто категоричною, а вона сама себе називає принциповою.

Напередодні ювілею актриса дала супервідверте інтерв’ю «Главкому». Три години розмови, фінал якої довелося дописувати у бомбосховищі через балістичну загрозу.

Вперше зірка розповіла про зміни в особистому житті, які приховувала кілька років. Прямо відповіла на запитання про гонорари та про справжні причини свого звільнення із Молодого театру. Говорили також про проблему харасменту у мистецькому середовищі, контрактну систему, яку ненавидить більшість акторів, але поважає Зюбіна, а також про політику, в яку багато років заманювали актрису, але вона так і не піддалася цій спокусі.

«У мене крута дата народження – мені Незалежність подарували на 20 років»

Пані Риммо, Риммо Анатоліївно, ми записуємо це інтерв’ю напередодні вашого великого ювілею. «Главком» від імені наших читачів, любителів кіно та театру, вітає вас! Як ви готуєтесь до 23 серпня – свого Дня народження?

Я ні до чого не готуюсь. Але у мене була така дилема: виявляється, мені 23 і 24 серпня треба бути одночасно в кількох країнах. Почали усі «розривати», бо ж там ще ювілейний День Незалежності. Пообіцяла приїхати…

Що для вас цифра 55?

Повна відмінниця. Я ж виросла і вчилася в той час, коли п’ятірка була ідеальною оцінкою. То так і жартую. Коли виповнилося 44, казала: «Я вже хорошистка».

А 55… Не знаю, що це для мене за цифра. Не страждаю через цифри. До того ж ми дуже класно відрефлексували на свій вік виставою «Апельсиновий пунш». Люда Тимошенко писала п’єсу спеціально для нас, українських актрис, які зіграли в цій постановці. Це не якась іноземна історія. Вона про нас. І Ірма Вітовська поставила її. Коли вона пояснювала нам якісь моменти, я казала: «Ірмо, нічого не треба пояснювати. Якщо в якійсь світовій драматургії ти не знаєш, що було в ту епоху, і тобі треба роз’яснення (покопатися в матеріалі, відкрити архіви), то тут – ні. Я знаю, хто така сучасна жінка 50+, яка живе під час війни в Україні».

Щоправда, дійсно стала помічати за собою, що в 16 років я «знала», як жити, могла давати поради всім, а зараз мені здається, що нічого не знаю про це життя. Нічого не розумію в людській структурі, в історії людської дурості. Хоча прочитала дуже класну книжку, рекомендую. Називається «Закони дурості людської». Відкриваєш її і одразу написано: «Відсоток дурнів серед Нобелівських лауреатів і простих бухгалтерів абсолютно однаковісінький». І в мене перемкнулося все.

Я аналізую, що прожила в кількох країнах – у радянській і тепер в Незалежній Україні. У мене крута дата народження – мені Незалежність (України – «Главком») подарували на 20 років. Моя юність збіглася з Перебудовою. На противагу тому, що я в дитинстві бачила на радянському телебаченні, раптом (на зорі 90-х) з’явилися програма «Взгляд», телекомпанія «Вид» (зламала радянські медійні шаблони неформальним стилем та обговоренням табуйованих тем у прямому ефірі – «Главком») та ці всі журналісти, які були не схожі на тих, які вели програму «Время»; відкриті архіви, демократичні газети, які стали видаватися; книжки, які раніше були заборонені і які нарешті можна було прочитати… Це для мене був час відкриттів.

Отже, свідомою, якщо можна так сказати, ви були ще з дитинства?

Я завжди була небайдужою: у дитинстві – голова ради дружини, начальник ужгородського міського піонерського штабу, командир зірочки (у СРСР учні 1-4 класів називалися жовтенятами, а жовтенятські групи ділилися на зірочки – «Главком»)… Тобто цей енергетичний запал ще тоді був зі мною. Але ж можна було здутися, вирости на комуністичних ідеалах і потім не знайти себе. А мене в період Перебудови так захопили всі викриття історичної правди про сталінський період! Сперечалася з татом, прочитавши книгу «100 дней до приказа», про дідовщину в армії. У п’ятницю пізно ввечері чекала, коли вийде в ефір програма «Взгляд» з Політковським, Лістьєвим та іншими журналістами, які тоді уособлювали зовсім інше віяння. Так і стала «совою».

І коли приїхала вступати в театральний інститут Карпенка-Карого, а на вокзалі зникли всі речі, на мені залишились джинси і футболка з написом «Перестройка».

Розкажіть про цей епічний фрагмент у вашому житті. Як так сталося?

О, це давня історія. Приїхали з Ужгорода до Києва вступати Рома, Оленка і я. Подали документи і втомлені з поїзда поїхали на Лук’янівку в гуртожиток, поселилися, і Рома каже: «Дівчата, ви залишайтеся тут, а я мотнуся на вокзал і заберу речі». І от він приїжджає і каже: «Оленко, ось твої речі, ось мої, а твої речі, Риммочко, …загубив». А в мене там був одяг, який моя мама привезла з Чехословаччини, ще з етикетками. Вступні іспити на акторський складалися з трьох турів. Я продумала все від репертуару до одягу, від внутрішнього до зовнішнього, знала, в чому буду читати, в чому – співати, а в чому – танцювати. Перед тим закінчила культосвітнє училище на відмінно, з «червоним» дипломом, і всі знали, що стану актрисою.

І тут я, як одоробло, вийшла до комісії в чужому одязі, у черевиках на три розміри більше. Щось промимрила на сцені, бо була убита горем. Мені поставили два на акторській майстерності і сказали: «Дитинко, ви ніколи не зможете стати акторкою, тому що у вас немає основного, без чого не може відбутися актор, – темпераменту».

Тепер, коли до п’ятої ранку десь у гостях не замовкаю ні на секунду, розповідаю байки та анекдоти, то на прощання кажу: «І наостанок – найкращий анекдот мого життя: «Мене не взяли в театральний через відсутність темпераменту».

Це ж доволі типова історія видатних акторів. Наприклад, у Людмили Гурченко трапилося майже те ж саме.

Я захоплювалася нею, читала у свої 15-16 років усе, що було пов’язано з театром і кіно. Літератури про це дуже мало досі. Підходиш до відповідної полиці у книгарні чи бібліотеці – таке відчуття, ніби її щойно пограбували.

І от книга «Мое взрослое детство» Людмили Гурченко про її становлення, дитинство, родину, її харківський дворик, вступ і життя після «Карнавальної ночі» (фільм приніс Гурченко всесоюзну славу – «Главком») просто перевернула моє уявлення про професію. Про те, що можна зіграти головну роль і потім 18 років майже не зніматися в кіно (після феноменального успіху «Карнавальної ночі» Гурченко майже два десятиліття не мала ролей, які могли б зрівнятися з її дебютним тріумфом – «Главком»).

У книжці Гурченко розповідала, що на вступному іспиті комісія їй спочатку сказала: «Дякуємо, до побачення!» Підходячи до дверей, вона уявила собі, як весь її харківський дворик і тато з баяном, які її проводжали зі словами «Люська – артистка!», будуть зараз її зустрічати назад. І тоді Люся у дверях повертається і кричить: «Ні, я ще співати і танцювати вмію!» Завдяки цим танцям і пісням екзаменаційна комісія таки поставила їй «п’ять». Я користувалася цим методом.

На сайтах будь-якого українського театру ніколи не можна знайти рік народження актрис. Всі вони приховують свій вік?

Це ж усе можна дізнатися. Я знаю іншу історію, коли дівчина, яка зі мною ходила в театральний гурток, а зараз живе у Москві, на одному з кіносайтів вказала, ніби їй на 10 років менше і ім’я змінила з українського на російське. У коментах її однокласниця написала: «Які дива трапляються! Не думала, що в тебе є сестра-близнючка, на 10 років молодша».

Мені не потрібно приховувати свій реальний вік, тому що я не прагну грати в театрі чи в кіно 16-літніх дівчат.

Проте ви, як, до речі, і Ада Миколаївна Роговцева, входите в ту когорту актрис, які здатні грати дівчат навіть у зрілому віці. Так би мовити, вічно молоді актриси.

Так, це інженю (театральне чи кінематографічне амплуа).

В Олесі Жураківської є прекрасна моновистава «Усі найкращі речі», де вона виходить і одразу каже: «Я – хлопчик, мені сім років». І з цього моменту ти віриш, тому що театр дозволяє такі правила гри. Це режисерська концепція і бачення, тоді і вік, і стать в таких виставах – умовність. Я ж грала 17-річну дівчину у виставі «Четверта сестра» дуже-дуже довго, напевно, до 48 років. Але знову-таки, я грала не вік, а характер. У тому жанрі чорної комедії це допустимо.

Є дівчата, які з першого курсу театрального навпаки грають тільки мам чи бабусь. У них низькі голоси, вони за фактурою зовсім інші.

Ви насправді часто граєте дуже сильних жінок. Чи дозволяєте собі у житті бути слабкою і не боятися, що це використають?

Не думала, що це моя слабкість, але мені завжди казали, що моя щирість – це дуже круто, що я відкрита і можу говорити на теми, які в театральній спільноті не всі підтримують (ті ж контракти, державні звання тощо), не боячись непорозумінь. Мені здавалося, що це дійсно правильно – не лише по курилках та гримерках говорити правду, а тоді, коли тебе можуть почути. І якщо вже так склалося, що в мене беруть інтерв’ю і мої слова можуть на когось вплинути, то треба говорити. А зараз спостерігаю, що щирість у деяких моментах використовується проти мене.

Якби була можливість на п’ять хвилин повернутися в минуле і пережити якийсь момент ще раз, який з них ви б обрали?

Не знаю. У мене багато щасливих моментів. Та я навчила себе не жити минулим. У мене вже є плани, приміром, на жовтень 2027 року, але я все одно живу сьогоденням. І те, коли зазираю в календар із планами – думаю: «Ну, це з якоїсь області фантастики». А жити минулим – точно ні.

Часто люди перед днем народження підбивають особисті підсумки – що із запланованого вдалося реалізувати, а що ні. Ви робите щось подібне?

Ні, ніколи. Підсумків не буду ніяких робити. Приміром, коли в сина були якісь моменти безробіття чи зневіри, казала йому: «Сину, давай порахуємо, скільки ти вмієш усього робити професійно: і одне, і друге, і третє…».

Так думаю і про себе. Є навіть речі, про які мало хто знає. Приміром, я у 2008 році організувала свою акторську агенцію, була кастинг-директором у кількох картинах, першим агентом Марка Дробота (заслужений артист України, зірка серіалу «Кріпосна», мюзиклу «Червона рута» – «Главком») і Валерії Ходос (відома ролями у фільмі «Будинок «Слово». Нескінченний роман» та серіалі «Катерина» – «Главком»).

Тоді давайте підбивати не підсумки, а називати речі, які про вас мало хто знає!

Ще на мені немає пластичних операцій, ботоксу.

А команда вистави «Апельсиновий пунш» – 20-й театральний колектив, із яким я співпрацювала.

І хоча мені весь час здається, що дуже мало роблю, я маю більш ніж 100 ролей у серіалах і кіно. Завжди відокремлюю кіно від серіалів, бо може бути одна епізодична роль, але у вагомому кіно, а може бути велика роль у серіалі – і це, як кажуть, гроші проїв, а сором лишився.

Тобто, за вашою градацією, серіали – щось менш престижне для актора?

Ні, це просто інше. Після зйомок в серіалі «Люся інтерн» я повністю змінила своє ставлення до роботи в серіалах. Коли знімаєшся пів року без повноцінних вихідних, коли тобі приходить текст о другій ночі, який треба вивчити на завтра… Тобто ти пів року живеш зі своєю серіальною родиною, повністю заглиблюючись у цей матеріал. Для цього треба мати колосальну працездатність, терпіння і толерантність. Тому ніяким чином не принижую роботу в серіалі.

«Апельсиновий пунш»: жінки 50+ і покоління 90-х

Ми вже кілька разів згадали про «Апельсиновий пунш», з яким ви почали активно гастролювати країною у минулому сезоні. Саундтреки вистави – суперхіти Ірини Білик. Кому належить ідея використати цю музику?

Ірмі. Вона мені подзвонила ще в травні минулого року і розповіла, що придумала цю історію із Людою Тимошенко.

«Апельсиновий пунш» іде з великим успіхом, квитки дорогі, розлітаються швидко. У новому сезоні постановка вже йтиме не у Театрі Франка, а у значно більшому Жовтневому палаці. До проєкту залучені шість провідних акторок (у різних складах грають Віталіна Біблів, Римма Зюбіна, Ірма Вітовська, Олеся Жураківська, Олена Узлюк, Інна Мірошніченко). Ви всі там партнерки чи справжні подруги?

Ми всі подруги. Так склалося, що хтось із кимось уже працював до того. Ми з Ірмою і з Оленою – у Молодому театрі (Римма Зюбіна служила в Київському академічному Молодому театрі з 1997 до листопада 2019 року – «Главком»), з Інною – у Театрі юного глядача, коли я тільки прийшла туди у 1992 році.

З Олесею Жураківською знімалися у фільмі Анатолія Матешка «Трубач», грали в проєкті Наталки Ворожбит «Клас-Акт», «Схід-Захід», який згодом завдяки режисерці Владі Білозоренко став репертуарною виставою в Театрі «Актор», а в серіалі «Здрастуй, мамо!» ми зіграли сестер. Відтоді так і називаємо одна одну сестрою, Олеся мені дуже близька. Навіть кілька разів, коли заходили розмови про те, щоб мені очолити якийсь театр, вона (вже маючи свій досвід) казала: «Я тебе благаю, якщо ти мене чуєш і любиш, заради мене ніколи цього не роби» (Олеся Жураківська очолює Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра з 2023 року – «Главком»).

Віталінку вперше побачила на прослуховуванні в Молодому театрі. Вона мені настільки сподобалась, що на наступний же день повела її на кіностудію Довженка, де я на той час працювала в одному проєкті. Познайомила її з продюсерами і сказала, яка унікальна і прекрасна ця дівчина.

Але Ірма спочатку не зізналася, що сама буде режисеркою. А вже згодом телефонує й каже: «Назву тобі режисера і зрозумію, якщо ти відмовишся… Режисеркою буду я». Кажу: «Добре». А вона: «Ні, ти, мабуть, не зрозуміла. Ти точно почула? Режисеркою цього проєкту буду я». Кажу: «Ірмусь, почула тебе і погодилась».

Не думали теж спробувати себе в ролі режисерки?

У мене диплом «Керівник театрального колективу» і зі столичного Інституту культури, і з ужгородського культосвітнього училища. Тобто я за професією якраз режисер. Але це не моє.

То хто ж все-таки серед дівчат з «Пуншу» найбільший фанат Ірини Білик і як народилася ідея цієї вистави?

Ірмі прийшла ця ідея так: вона стояла в готелі на рецепції. Там була тарілка з фруктами, серед яких апельсин. Ірма казала: «Цей апельсин видався мені таким близьким: в нас є і солодкість, і кислинка, і гірчинка, ця шкірка, як броня, і як целюліт, а цей аромат. Ти ще не лимон, але вже не соковите яблучко». І ця ідея стала розвиватися.

Ірмі з Людою хотілося, щоб було дуже багато історичних моментів і всі дівчата жили в різних регіонах: одна в нас із Харкова, друга – з Полісся, третя – з-під Києва. Наша подруга Надя, про яку ми згадуємо – з Херсонщини. Тому ми згадуємо і «Таврійські ігри».

І пісні хотіли саме 90-х. Врешті, враховуючи популярність, зупинилися саме на піснях Ірини Білик. Це була Ірмусіна ідея.

На прем’єрі, під час повітряної тривоги, яка перервала мій монолог, Ірина зайшла за куліси і подарувала квіти Ірмі. Я кажу: «Ми ж іще не дограли. Не можна дарувати наперед».

Це такий акторський забобон?

Це мій забобон. Я лише одного разу взяла квіти наперед і… забула текст. У мене тоді було 10 сторінок монологу в документальній виставі «Лишатися (не) можна» Херсонського театру імені Миколи Куліша. Я говорю і розумію, що не розказала фрагмент, перескочила на іншу сторінку, і вже не знаю, як повернутися до нього.

Це, мабуть, один із найбільших страхів актора – забути текст?

Це навіть сниться. Я прийшла в театр у 19 років, моя перша п’єса називалася «Хочу зніматися в кіно» Ніла Саймона, і мені тоді понад усе хотілося зніматися в кіно. Прийшла на репетицію і ділюся тим, що мені наснився сон, у якому я забула текст. І одна актриса на мене так дивиться і каже: «Ну, я тебе вітаю, дитинко, тобі почали снитися професійні сни».

Син, родина і люди, яким вдячна

Публічність – доля суперзірок. Але коли ми готувалися до цієї розмови, ви кілька разів попереджали, що не говоритимете про ті чи інші речі. Чому так болісно сприймаєте запитання про особисте?

Сама собі дивуюся, коли дивлюсь інтерв’ю, де мене запитують: «Про що ви не говорите?» Відповідаю: «Про сина». Після чого 20 хвилин розповідаю про сина. Хіба що не вказую відділення «Нової пошти», куди відправляю йому посилки. Він мені сказав: «Мамо, прошу тебе, ти забула, що я алергік? Не треба надсилати мені стільки солодкого. За пів року ти надіслала його стільки, скільки не дозволяла мені їсти за все моє дитинство».

Ваш син служить у ЗСУ. Розкажіть, де він зараз?

Так, він займається безпілотниками. Він не в Чопі, а там, де це потрібно. Уже тричі поміняв позицію. На всі запитання «Данічка, як справи?» відповідає: «Працюємо».

Учора пишу: «Синочку, дуже-дуже сильно тебе люблю».

– Мамо, я ще начебто не помираю.

– Синочок, я ж теж не помираю.

– А чого так пишеш?

– Ну, ти ж знаєш, у тебе мама трошки екзальтована.

Даниїл навпаки дуже стриманий. Ім’я дуже вплинуло, воно в перекладі означає суд Божий. Даня з самого дитинства був таким розсудливим «дідусем». Він міг стояти під деревом і казати: «Мамо, подивись, ці діти полізли на дерево. Вони дуже погано роблять. По-перше, можуть впасти, а по-друге – зламати дерево». От така в мене серйозна дитина.

У якісь моменти я думала, що це не я його мама, а він мій тато. Син народився через два роки після того, як не стало мого тата, якого я дуже любила. Даня з’явився рівно в рік мого тата і в його ж знак зодіаку. Навіть рахувала, що він мав народитися 12 жовтня, в день народження тата, але вийшло на два тижні раніше.

Перший навчальний заклад, який син для себе обрав – Києво-Могилянська академія, правознавство. У нього в школі була прекрасна вчителька з правознавства – пані Леся Кірічкова. Вона його в цей предмет так закохала. Займалася з ним безкоштовно, цілий рік готувала його до вступу в університет, і ніякі мої пропозиції про оплату не приймала.

Тому, коли ви запитуєте про щасливі моменти – у мене їх було дуже багато. І стільки ж людей, яким я вдячна.

Тож оголосіть весь список. Кому ви найбільш вдячні?

Мені не можна отримувати «Оскар». Якби взяла його – промова була б довгою, у мене величезний список тих, кому завдячую.

Звісно, це мої батьки, рідна сестра, Станіслав Анатолійович Мойсеєв (директор – художній керівник Молодого театру – «Главком»), покійний керівник мого хореографічного колективу Петро Іштванович Куштан, його дружина Єва Куштан, яка зараз живе в Угорщині і яку мрію навідати.

Це мої викладачі музики, серед них і Ольга Федорівна Щербата, вчителька зі спеціальності – вона все терпіла, навіть коли я готувалася до академконцерту тільки за два тижні. У мене ж була піонерська робота, театр, балет, музика, школа. Моя вчителька з сольфеджіо Юліана Олександрівна Юскович вірила в мене, спонукала до акторства і казала: «Якщо не зробиш капусник на випускний, не поставлю тобі оцінку з сольфеджіо. Ти точно будеш актрисою».

У цьому ж списку Лев Луцкер, керівник дитячого театру «Ровесник», Олег Степанович Сенів, мій перший класний керівник в училищі, Ярослава Іванівна Рендер, моя друга класна керівничка, усі вчителі. Мій Майстер Чайковський Дмитро Семенович.

Буде несправедливо когось не згадати…

«Статус дружини режисера мені завжди заважав»

Ви сказали «Станіслав Анатолійович Мойсеєв». Зазвичай дружини не називають чоловіка так офіційно, ще й по батькові. Чи підтвердите ви чутки про зміни у вашому особистому житті?

Весь час, коли ми працювали разом у Молодому театрі, я завжди називала свого чоловіка «Станіславом Анатолійовичем». Але на сьогодні ми з ним уже не разом.

Ваше серце комусь належить?

Наступне запитання (посміхається)…

Але я недаремно називала Станіслава Мойсеєва серед людей, яким дуже вдячна. Навіть мої українськість і патріотизм – великою мірою його заслуга. Я дуже вдячна цій людині за все. За те, що не дозволив мені стати псевдопримадонною і направляв – а можна ж було перетворитися в дружину директора в найгіршому розумінні цього сенсу. Вдячна і за репертуар, який він мені давав і на якому я виросла як акторка.

Ми зі Станіславом Анатолійовичем лишилися у дружніх взаєминах, я приходжу на акторські іспити в Університет Карпенка-Карого, де він є майстром курсу, на його премʼєри. У нас такий чудовий син.

У моєму шлюбі було так багато щастя, стільки подарунків, стільки країн, які ми об’їздили разом. На кожен день народження в родині ми влаштовували поїздки.

Завжди, коли читаю якесь інтерв’ю, де люди після розставання починають поливати одне одного брудом, думаю: «Боже мій милий, вас що, заміж хтось кліщами затягнув?»

У більшості випадків дружини режисерів користуються цим статусом. У вас же той унікальний випадок, коли, як ви кажете, це грало не на руку. Статус дружини режисера, судячи з ваших зізнань, вам завжди заважав?

Весь час, коли Мойсеєв керував Молодим театром і я там працювала, ми якраз намагалися подолати ці стереотипи. Я прийшла на рік пізніше за Мойсеєва.

Тоді зі мною поруч працювали в театрі прекрасні актриси мого віку: Ірма Вітовська, Олена Узлюк, Наталка Васько… Уже хоча б цих трьох імен достатньо. І це театр не приватний, а державний.

Досі не можу зрозуміти, коли актори кажуть «Давайте дружити проти режисера» чи «Давайте не пустимо цього худрука в театр» – ви ж тут не вічно. А якщо хтось хоче будувати репертуар на своїй дружині і ставити лише вистави для неї, то створюйте свій приватний театр і робіть там, що хочете.

По-друге, Мойсеєву завжди був цікавіший той драматургічний матеріал, де в головних ролях чоловіки, як-от «Гамлет», «Дон Жуан», «Московіада»… При цьому в «Московіаді», наприклад, я не грала. А першу дійсно головну роль – Марію Стюарт у виставі Мойсеєва – зіграла через сім(!) років після того, як прийшла в театр. Але злі язики все одно говоритимуть…

У вашого тандему була можливість будувати свій клан, «захопити» театр. Чому ви цим не скористалися?

Коли почалася історія з Білоусом (режисер, викладач та ексдиректор Молодого театру отримав підозру в сексуальному насильстві; перебуває в СІЗО, обвинувачення заперечує – «Главком»), мені писали в коментарях незнайомі люди чи боти: «Це ви організували цькування Білоуса, щоб повернути Мойсеєва в театр».

Як у воду дивилися! Мойсеєв таки повернувся до театру.

Зрозуміло, це ж моїх рук справа! (іронізує) Я така впливова – увійшла до списку 100 найвпливовіших жінок (за версією журналу «Фокус» у 2017 році – «Главком»). Ви хочете якусь посаду? Я зроблю! Зараз якраз пертурбації в Кабміні.

Ще про впливову жінку. Якось під час Майдану силовики запхали студентів у машину на Глибочицькій. А я збиралася тоді йти на протести вночі. До того часу сиджу вдома, варю бульйон, акумулюю ресурси, щоб знову бути сильною. І тут приходить повідомлення: «Пані Риммо, ви мене не знаєте, я – викладачка зі сценічної мови. Вранці шістьох наших студентів заарештували. Допоможіть, будь ласка, ви така впливова жінка». А я сиджу в м’якеньких шкарпетках, в халатику… Думаю, хто тут впливова жінка?

Потім, у 2014 році їдемо з Буковини після зйомок «Горлиці» (Римма Зюбіна виконала головну роль у фільмі «Гніздо горлиці» – «Главком») із режисером Тарасом Ткаченком, художником Ігорем Філіпповим і оператором Олександром Земляним, і навмання розказую їм історію одна за іншою, де я вплинула на ситуацію. А Тарас каже: «Угу, геть не впливова жінка, ні разу не впливова».

Думаю, просто вже впливає моя репутація. Бо можу абсолютно чесно сказати, що за ці 55 років ні в кого ролей не забирала. І навіть коли мені пропонували: «А давайте все-таки ще кастинг», відповідала: «Ні, ви вже затвердили актрису».

Але при цьому ви відчували, що колеги сприймають вас саме як дружину режисера, яка отримує більше за інших?

У кожному колективі є таке. І не те, що відчувала, – я знала це. Коли Мойсеєва призначили в Театр Франка, раптом почула плітки звідти: «Те, що Мойсеєв прийде, – це жах, але ще і його дружина прийде – оце буде повне жахіття». Але дружина не прийшла, і тоді взагалі всі стереотипи посипалися.

Насправді, звісно, у великому колективі обов’язково є хтось, хто тебе любить, і хто ні. І ти не можеш примусити всіх любити тебе. Але коли тебе люблять білетери, гримери, монтувальний цех… Коли наступного дня після отримання «Київської пекторалі» за «Четверту сестру» (постановка Станіслава Мойсеєва, у якій Римма Зюбіна зіграла роль Тані — «Главком») хлопці-монтувальники винесли мені квіти на сцену після денної вистави «Русалонька», я спочатку подумала, що щось сталося з декораціями: ідуть діти з квітами, і раптом стрімко вилітають двоє хлопців. Потім бачу – вони теж із квітами. Для мене це більше за будь-які звання і будь-яку дружбу в театрі. Коли тебе так багато людей люблять, то нелюбов однієї людини може абсолютно спокійно бути не врахованою.

«Коли в лютому 2014-го були розстріли на Майдані, Білоус говорив: «Ми працюємо у звичному режимі»

У нас із вами сьогодні дуже відверта розмова. Тому зізнаємося, деякі актори Молодого театру, з якими ви працювали довгі роки, і з якими спілкувався «Главком», скаржилися, скажімо так, на вашу категоричність. Ви категоричні?

Принципова.

Колеги, наприклад, згадували епізод, коли під час Майдану ви закликали зупинити роботу театру, і вас не всі підтримали…

Трошки не так. У 2004 році, під час Майдану, Молодий театр дійсно оголосив про зупинку роботи до нормалізації демократичних сил у країні. У стилі чорного гумору жартую, що треба було досі не відкриватися, тому що демократичні сили в країні все одно не перемогли.

І хтось у колективі був проти?

Звісно, хтось був проти. Хтось і за комуністів голосував.

У 2004 році у нас у театрі жив Івано-Франківський університет, фоє на третьому поверсі повністю було в карематах. У нас було налагоджене чергування, ми забезпечували студентів сніданками, прибирали… О 10-й вечора – відбій, ніякого спиртного. У нас була повна чистота і порядок. Як я жартую: іноді після банкету двох артистів не так гарно й естетично бувало в театрі.

Логічно, що театр, на якому встановлено барельєф Курбаса і який дуже часто пов’язують з його ім’ям (Молодий театр розташований в історичній київській будівлі, де свого часу працював режисер-новатор Лесь Курбас – «Главком»), не міг бути осторонь.

Уже під час Революції Гідності можна було хоча б пускати людей до нашої їдальні: пити чай, погрітися. Я водила хлопців з Майдану до наших монтувальників у душову, приносила свої рушники. Також проводила на вистави, щоб люди хоча б кілька годин погрілися і трошки відволіклися. Я це робила не з підтримки дирекції театру.

А коли на Майдані відбулися перші розстріли, сама зателефонувала Білоусу (керував Молодим театром у 2012-2025 роках – «Главком») і сказала: «Андрію Федоровичу, у нас на сьогодні призначена комедія. Ми можемо її скасувати?» Говорила йому, що театр не може не реагувати на Майдан.

Скасували?

Того дня вистава була скасована, а під час наступних показів я виходила на сцену і казала: «Шановні глядачі, я, актриса Римма Зюбіна, звертаюсь до вас із тим, що коли ми планували комедійний репертуар, то не знали, що в нашій країні будуть відбуватися трагедії. Прошу вас із розумінням поставитись до моєї професії».

Тобто ви говорили від себе, а не від усього колективу?

Я попередила про це звернення колег, на що отримала: «Ми тобі не забороняємо, але не кажи, що це від колективу».

Навіть такий вербальний жест когось дратував?

Це ж їхні проблеми. Коли Майдан переміг, усі говорили зовсім інше.

Зараз від акторів лунає багато скарг на контрактну систему та брак роботи. Актори відверто бояться втратити місце в трупі. Водночас ви показали усім, що може бути інакший підхід: навпаки не трималися за місце в штаті – взяли і самі пішли з театру. А вже слідом за вами на вихід пішли Наталія Васько, Станіслав Боклан, Тамара Яценко, Марк Дробот… У вашому випадку це була незгода з новим керівництвом?

За тиждень після мене пішов Олег Коркушко, а Наталка Васько не пішла. Це її пішли.

За керівництва Андрія Білоуса театр став іншим концептуально, помінявся глядач. Коли в лютому 2014-го були розстріли на Майдані, він говорив адміністрації: «Ми працюємо у звичному режимі». Це людина, яка навпаки знімала з репертуару такі актуальні вистави, як «Московіада», «Четверта сестра», «Марія Стюарт».

А нові ролі давали?

Так. У грудні 2013-го вийшла прем’єра. Далі ми з Владою Білозоренко створили дві вистави «Це все вона» в січні 2016-го, і в жовтні 2017-го «Різня» і стали дружити з того часу.

У 2016-му SecondLove режисерки Олени Щурської. Тому мене з Молодого театру ніхто не виганяв. Могла залишитися і бути там досі. Але поступово почали зніматися з репертуару вистави, які йшли на аншлагах, і в яких я грала, і ніхто нічого не пояснював.

Після кінопремʼєри «Гнізда горлиці», з листопада 2016-го, я часто отримувала запрошення на «Дні українського кіно» презентувати фільм: Фінляндія, Англія, Ліван, США, Бельгія… І я завжди писала офіційну заяву: «Прошу надати мені відпустку за власний рахунок». І от коли до червня я зрозуміла, що це щомісяця відбувається, я сама прийшла поговорити з Білоусом, аби не підводити театр, і ми разом визначили, що для театру зручніше перевести мене «на разові». Наприкінці серпня запланована була переатестація, умовно конкурс. «Якщо ви передумаєте, то приходьте на атестацію і з нового сезону будемо підписувати договір на цей сезон, якщо не прийдете, то я зрозумію, що ви переходите на разові» (формат співпраці, коли артист не перебуває у штаті театру, а отримує оплату за кожну зіграну виставу – «Главком»).

Ще за кілька днів до переатестації мені з Театру подзвонили, і я сказала, що нічого не змінилося в моєму рішенні. І в цей час мене запросили на один телеканал, а туди треба було з трудовою книжкою йти. Все це, зрештою, зафіксовано в документах.

До речі, Андрій Федорович на якихось зборах навіть як приклад казав, що «Зюбіна в чесних стосунках з театром» (тому що всі ж знімаються десь паралельно, але ніхто не бере собі відпустку).

А на початку сезону 2019-го прийшла в театр і побачила: гастролі вистави «Дядя Ваня», за яку отримала «Київську пектораль» за найкращу роль, акторську нагороду на міжнародному фестивалі, розписані на пів року вперед, і в жодному зі списків немає мого прізвища. Андрій Федорович пояснив це тим, що я себе «неправильно позиціонувала в театрі», і після того хтось відмовився зі мною грати.

Не буду говорити, хто це, але через кілька років я спитала у цього актора, і він сказав, що такого не було.

На вашу думку, це була маніпуляція?

Думаю, маніпуляція. Дуже багато було моментів, коли Андрій Федорович вдавався до маніпуляцій.

Сьогодні можете вже зробити висновок, що створювалися всі підстави, аби ви таки самі пішли з Молодого?

За ці роки театр змінився, і я вже не відчувала його своїм ані за атмосферою, ані за репертуаром. Тим паче навіщо лишатися там, де тебе не дуже цінують?

У мене було багато іншої роботи. У 2017-2018 я співпрацювала з Луганським обласним театром і їздила в Сіверськодонецьк, вистава в Києві в Театрі «Актор» «Схід-Захід», проєкти «Клас Акт».

Зараз така жахлива війна руйнує і розриває мою країну, мою душу, що мені зовсім не цікаво копирсатися в тому дивному періоді минулого. Перед звільненням усе одно написала Андрію Федоровичу із пропозицією зустрітися і відверто поговорити. Але він не відповів, ми не зустрілися.

Після початку повномасштабної війни ми кілька разів із ним переписувалися.

Про що були розмови?

Про сайт Молодого театру, бо коли я пішла, згадки мого імені зникли з архівів, ніби мене там і не було взагалі. Але Білоус відновив це.

Чому з Молодого театру пішла ваша колега Наталія Васько?

Коли 11 грудня був перший штурм Майдану, у театрі взяли в роботу п’єсу Шиллера «Підступність і кохання», де Наталка мала грати одну з героїнь. Вона прийшла на текстову репетицію – коли актори читають, аналізують і розбирають текст перед тим, як вийти на сцену, – уся заплакана й невиспана. Білоус її запитує:

– Наталко, а що з вами? У вас щось сталося?

– Андрію Федоровичу, а у вас нічого не сталося? Я не спала всю ніч, бо в країні щось сталося! Штурм Майдану стався. Там усю ніч били моїх побратимів, а ми зараз із вами будемо сидіти і чотири години говорити про те, як підступність вбиває кохання.

Після цього вони почали читку. У якийсь момент Андрій Федорович зробив паузу і каже: «Наталко, я вас не затримую. Якщо ви хочете, можете йти на Майдан». Вона встала і сказала присутнім чоловікам: «Так, я піду і за вас, чотирьох мужиків, буду стояти на Майдані».

За кілька днів Білоус викликав її і заявив: «Наталю, ми не зможемо з вами спрацюватися. Нічого особистого, просто відчув у процесі репетиції, що ви не підходите мені для цієї ролі».

Минуло ще пів року, Наталку попросили зайти у відділ кадрів, підписати відпускні та всілякі інші папери. Тільки потім вона зрозуміла, що їй підклали документи на звільнення.

Сумуєте за Молодим? Станіслав Мойсеєв повернувся у крісло керівника і ще торік анонсував можливе повернення до співпраці з театром деяких акторок, серед яких і Васько, і Вітовська, і ви.

Знаю, що в них із Наталкою була розмова про це ще тоді, коли Станіслав Анатолійович тільки прийшов у театр.

Якщо про мене, то повернуся тільки якщо буде якийсь проєкт, а в штат – ні.

Коли ще була дуже молодою артисткою, в один період мала вистави у п’яти театрах. Я так кайфувала від цього. А зараз працюю в Національному театрі імені Марії Заньковецької (Львів), маю з 2019 року виставу у львівському Театрі «Воскресіння», окремо у мене є вистави «Це все вона», «Апельсиновий пунш». Мотаюся між Львовом і Києвом. Знову-таки, хочу зруйнувати стереотип про те, що актор має бути прив’язаним тільки до одного театру.

До речі, нещодавно абсолютно випадково побачилася з (режисером) Давидом Петросяном. Запитала: «Збираєтеся щось у Молодому ставити?» А він: «Хочете у мене грати?» Це буде вистава за романом лауреата Пулітцерівської премії. Але ще нічого не буду казати. Ще не сказала «так» чи «ні», але мені було дуже приємно, що Давид, якого я дуже поважаю, так відреагував на моє запитання.

У другій частині інтерв’ю з Риммою Зюбіною читайте про проблему харасменту у театрі, особистий досвід актриси, про контрактну систему, зарплати і гонорари акторів, про пропозиції йти в політику та неприємний присмак співпраці з політиками, а також про те, чому Зюбіна у свої 55 досі не народна…

Єлизавета Жабська, Микола Підвезяний, Станіслав Груздєв (фото), «Главком»