2014 рік прийнято вважати великим політичним і геополітичним переломом в історії України. Революція Гідності, анексія Криму й початок російської агресії на Донбасі призвели до найбільшого економічного перелому за всі роки Незалежності.
Для українського бізнесу 2014-й став шоком. Ринки, які десятиліттями сприймалися майже як внутрішні, почали закриватися. Протягом днів і тижнів розривалися виробничі ланцюги, зникали традиційні контрагенти, блокувалась логістика.
Українські товари потрапляли під російські обмеження. Для частини підприємств це означало необхідність за кілька місяців зробити те, що вони відкладали роками: знайти інший ринок.
Коли старий ринок зник, особливо болісним удар був для підприємств, які історично орієнтувалися на Росію та інші пострадянські країни. Галузі машинобудування, харчова промисловість, виробники обладнання, вагонів, турбін, двигунів, комплектуючих перебували у шоковому стані. Для більшості із них російський ринок був не просто великим, він був звичним десятиріччями.
Не потрібно було пояснювати споживачеві продукт, стандарти були знайомими. Частина ділових зв’язків цих зв’язків існувала ще з радянських часів. І раптом з’ясувалося, що звичний ринок може зникнути практично за одну ніч.
Для бізнесу це був холодний душ. Але саме тоді почалася одна з найважливіших трансформацій української економіки. Росія сама виштовхнула український бізнес до Європи.
У цьому є один із парадоксів новітньої української економічної історії. Росія десятиліттями намагалася утримати Україну у власному економічному просторі. А в результаті своїми ж діями різко прискорила вихід українського бізнесу з нього.
Після 2014 року питання диверсифікації перестало бути темою економічних конференцій й стало нагальним питанням виживання.
Українські виробники почали значно активніше шукати ринки Європейського Союзу, Близького Сходу, Азії, Африки.
Але тут на них чекало ще одне відкриття. Довелось визнати, що європейський ринок – це не просто інший покупець, а й інші правила.
Європа змусила бізнес змінюватися. На пострадянському ринку часто достатньо було виробляти товар, який покупець упізнавав роками.
На європейському цього було недостатньо. Треба було проходити сертифікацію, доводити безпечність продукції, пояснювати походження сировини, врахувати ветеринарні та фітосанітарні вимоги, екологічні стандарти, міняти маркування й технічні регламенти й пройти контроль якості.
І це все – щоб, наприклад, улюблена українцями цукерка чи печиво отримали право конкурувати з товарами на найвимогливішому – європейському ринку.
Між фурою українських цукерок чи сирів, яку розвернули зі сходу, та європейським споживачем була бюрократична прірва.
Угода про асоціацію та поглиблена і всеохопна зона вільної торгівлі з ЄС відкривали величезний ринок. Але двері на цей ринок не відчинялися автоматично.
Українському бізнесу довелося змінюватися на ходу, перебудовувати виробництво, інвестувати в обладнання, походити сертифікацію і навчатися продавати в умовах жорстких правил і нагляду.
Конкурувати вже не з сусіднім заводом, а з виробниками з Польщі, Німеччини, Італії чи Франції, які укорінились у своїх нішах. Це була болісна школа трансформації, яку український бізнес здав екстерном. І за кілька років географія української торгівлі почала виглядати зовсім інакше.
2014-й змінив не тільки експорт. Економічний перелом після 2014 року призвів не тільки до переорієнтації зовнішньої торгівлі. Почалася й зміна самої внутрішньої економічної конструкції.
Україна увійшла у 2014 рік із банківською системою, в якій роками накопичувалися проблеми. Частина банків фактично виконувала функцію кас для пов’язаного бізнесу. Тому очищення банківського сектору було неминучим. Десятки неплатоспроможних банків залишили ринок. Це було болісно. Але система ставала іншою.
Потім – державні закупівлі. ProZorro змінило сам принцип відносин між державою та постачальником. Те, що десятиліттями вирішувалося в кабінетах, дедалі більше переводилося у відкриту конкуренцію.
З енергетики й газового ринку запровадили корпоративне управління державними підприємствами. І поступово ми підходимо ще до одного процесу, який, на мою думку, недостатньо оцінений – демонополізація.
Українська економіка 2000-х була економікою високої концентрації. Великі фінансово-промислові групи контролювали цілі галузі, зокрема металургію, енергетику, вугілля, хімію, банки, медіа.І через економічний вплив отримували політичний.
Після 2014 року ця конструкція почала слабшати. Монополії залишилися, великий бізнес нікуди не подівся, а концентрація на окремих ринках і сьогодні залишається проблемою. Але почався демонтаж механізмів, які робили економічну монополію майже автоматичним джерелом політичної влади.
Найкраще демонтаж старої конструкції видно на енергетиці, яка десятиліттями була одним із головних джерел української політичної та економічної ренти.
Навколо газу, облгазів, обленерго, генерації, тарифів, доступу до мереж, імпорту енергоресурсів будувалися величезні бізнеси і політичні впливи.
Після 2014 року почалася перебудова самої архітектури ринку. Газовий ринок поступово лібералізували. Транспортування газу відокремили від його продажу. З’явився незалежний оператор газотранспортної системи. Україна почала інтегрувати своє енергетичне законодавство з правилами ЄС.
У 2019 році запрацювала нова модель ринку електроенергії. Ідея була принциповою: власник інфраструктури не повинен автоматично контролювати весь ринок, який цією інфраструктурою користується.
Це база демонополізації. Результат був далеко не ідеальним та стара конструкція почала тріщати. А потім прийшов 2022-й.
