Перебуваючи в українському реабілітаційному центрі у лісі на околиці Києва, мати трьох дітей Лілія Прутян чекала на вирішальний телефонний дзвінок, прагнучи зібрати докупи свою розбиту війною родину. The New York Times описав історію жінки, яка вирвалася з російського полону та витягла молодшого сина з окупації, передає «Главком».
Жінка виховувала синів у Ближньому – селі в Донецькій області з населенням близько 750 осіб. Після подій 2014 року, коли Росія розпочала тіньову війну на Донбасі, робочих місць у регіоні стало обмаль, і 55-річна Лілія, маючи освіту бухгалтера, спершу отримувала державну допомогу та працювала на заправці. Потім її чоловік і батько трьох синів помер, а на початку 2017 року 47-річна Лілія вирішила вступити до лав української армії бухгалтером батальйону, аби забезпечити сім’ю. Двоє її старших синів тоді вже були дорослими, а наймолодшому Дімі виповнилося лише 12 років.
Працюючи в армії, вона покладалася на допомогу старших синів, родичів та друзів, повертаючись додому кожні кілька тижнів. Згодом Лілія пройшла підготовку на бойового медика і у 2019 році була направлена на передову. Після закінчення контракту у 2020 році вона на декілька місяців повернулася додому, але потім знову підписала контракт, як і її старший син.
Коли у лютому 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення РФ, підрозділ Прутян направили для захисту Маріуполя, тоді як її рідне село Ближнє окупанти перетворили на плацдарм для штурмів Волновахи. Лише через 16 днів після початку великої війни росіяни оточили Лілію та шістьох інших українських бійців у селі на північ від Маріуполя. Опинившись без боєприпасів, вони здалися.
Окупанти замкнули Лілю в будинку, допитували, зґвалтували, після чого перевели до підвальної камери в Донецьку, де понад 20 жінок утримували в жахливих умовах. Через запалення пошкоджених у бою вух жінка почала втрачати слух, а влітку 2023 року її перевезли до в’язниці на півдні Росії та судили за звинуваченням у тероризмі.
Тим часом у Ближньому її 17-річний син Діма, який хворів на діабет 1 типу, залишився сам у родинному будинку. Його навчання в лісотехнічному технікумі зупинилося, а зв’язок із матір’ю обірвався на місяці. Старший син, який воював за Україну, переказував йому гроші на продукти, а середній син остаточно перейшов на бік ворога: одружився з проросійською українкою, продав машину матері, дав свідчення проти Лілії на судовому слуханні та пізніше вступив до російської армії. Восени 2022 року, коли Діма потрапив до реанімації через ускладнення діабету, він місяцями лежав у лікарні Донецька, навіть не підозрюючи, що його мати перебувала у в’язниці недалеко від нього.
Узимку 2023 року Діму виписали з лікарні. Хлопець повернувся до рідного будинку, де тимчасово мешкали російські солдати, які під час виходу розграбували його майно. Аби вижити, отримувати гуманітарну допомогу та сплачувати комунальні послуги, хлопець був змушений отримати російський паспорт, влаштувався на будівництво та продовжував чекати на звільнення матері.
У вересні 2024 року, під час судового процесу в Росії, Лілію Прутян раптово звільнили з полону в рамках обміну. Повернувшись в Україну, вона проходила тривалу реабілітацію під Києвом, перенесла операцію на барабанній перетинці та одночасно готувала план порятунку 20-річного Діми, аби його не мобілізували до російського війська. Вона заплатила таксисту за таємну передачу синові тимчасового українського паспорта та найняла перевізника для маршруту через Росію та Білорусь.
Напередодні виїзду Лілія зателефонувала синові, перевіряючи, чи зібрав він речі та чи вимкнув систему опалення. Діма склав у спортивну сумку кілька своїх футболок, футбольний м’яч, а також дві улюблені сукні матері – рожеву та блакитну. Наприкінці лютого 2025 року юнак розпочав складну подорож через контрольно-пропускні пункти Росії, Білорусі та Польщі.
На залізничному вокзалі в Києві відбулося їхнє довгоочікуване возз’єднання. Згодом Лілія разом із Дімою та старшим сином, який звільнився з армії, оселилися в Дніпрі. Жінка продовжує службу за столом в українському війську подалі від фронту та допомагає наймолодшому синові адаптуватися до вільного життя, знову звикаючи відчувати безпеку.
«Дімо, не бійся. Ніхто тут не покарає тебе за те, що ти кажеш», – згадує Лілія Прутян свої слова до сина під час його перших днів на контрольованій Україною території.
Як відомо, торік в Україні народилося понад 168 тисяч дітей – майже вдвічі менше, ніж 274 тисячі у 2021 році, до повномасштабного вторгнення. Про це пише The New York Times, яке поспілкувалося з понад 40 вагітними жінками у восьми містах країни.
За даними ООН, станом на грудень 2025 року понад 80 пологових і неонатальних відділень в Україні були пошкоджені або зруйновані – у деяких містах пологових будинків не лишилося взагалі. Частину операційних і палат перенесли під землю, а ООН допомагає прифронтовим лікарням облаштовувати бомбосховища під пологові зали.
