Повномасштабна війна змінила не лише структуру української економіки. Сьогодні маємо ситуацію, яка принципово переформатувала механізм її взаємодії із зовнішнім світом. До війни зовнішній сектор був передусім джерелом валютної виручки, інвестицій та економічного зростання. Зараз він дедалі більше перетворюється на систему, стійкість якої забезпечується масштабною міжнародною фінансовою допомогою та валютними резервами Національного банку. Це не означає, що Україна перебуває перед безпосередньою валютною кризою – в даний час Міжнародні резерви залишаються значними – $51,3 млрд на кінець червня 2026 року, або близько 5,2 місяця імпорту. Але за цим запасом міцності приховується фундаментальна проблема: внутрішня економіка генерує дедалі більший структурний попит на іноземну валюту, який власними експортними надходженнями вже не покривається. Саме тому зовнішній сектор стає одним із головних макроекономічних фронтів України.
Чому імпорт відривається від експорту
Найбільш тривожна тенденція – подальше розходження траєкторій експорту та імпорту. За перше півріччя 2026 року товарний імпорт зріс на 29%, тоді як експорт – лише приблизно на 5%. У результаті дефіцит торгівлі товарами за шість місяців досяг $29 млрд, тоді як за аналогічний період минулого року він становив $19 млрд. Це означає, що лише за рік піврічний торговельний розрив збільшився приблизно на $10 млрд, або більш як наполовину.
Проблема має не тільки кількісний, а й структурний характер. Найбільше зростання експорту забезпечують зернові, олія, напівфабрикати із заліза та сталі, чавун. Тобто експортна модель України значною мірою залишається сировинною або низькопередільною. Водночас серед основних позицій зростання імпорту – енергоносії, електроенергія, енергетичне обладнання, будівельні матеріали тощо. Частина такого імпорту об’єктивно необхідна державі, що веде війну. Тому імпорт енергетичного обладнання, безпілотних систем чи товарів для відбудови не можна механічно трактувати як негативне явище. Але масштаб розриву між експортом та імпортом уже виходить далеко за межі суто воєнного ефекту. За шість місяців імпорт машинобудівної продукції збільшився приблизно на 46%, мінералів та електроенергії – на 52%; водночас експорт машинобудування скоротився приблизно на 20%, а металургійної продукції – на 4%. Фактично Україна дедалі більше імпортує продукцію з високою доданою вартістю і продовжує значною мірою експортувати сировину та продукцію первинної переробки.
Це вже питання не просто торговельного балансу. За підсумками 2025 року дефіцит торгівлі товарами становив $51,3 млрд. Поточна динаміка ще гірша: за січень-червень 2026 року він уже досяг $28,8 млрд. Прогноз Мінекономіки на весь 2026 рік – близько $62 млрд дефіциту торгівлі товарами і якщо ця тенденція закріпиться то Україна ризикує увійти у післявоєнний період з економікою, де відновлення внутрішнього попиту автоматично породжуватиме ще більший імпорт і валютний дефіцит.
Проблема платіжного балансу
Торговельний дефіцит – лише найбільш видима частина проблеми. Структурний валютний дефіцит за липень 2025-го – червень 2026 року оцінюється у $50,1 млрд. Картина валютних потоків дуже показова. За останні 12 місяців баланс товарів та послуг сформував відтік близько $69,2 млрд, ще $7,4 млрд припало на проценти та дивіденди, а приріст валюти поза банками становив $7,3 млрд.
З іншого боку, головним джерелом компенсації цього відтоку стала міжнародна допомога. Кредити та гранти дали близько $60 млрд валютного припливу за 12 місяців, приватні трансферти – $10,6 млрд, торгові кредити – $9 млрд, оплата праці – $5,7 млрд; натомість прямі іноземні інвестиції становили лише $1,7 млрд, а кредити бізнесу -$2,1 млрд.
У цьому і полягає ключова проблема нинішнього платіжного балансу. Україна покриває дефіцит валюти переважно не доходами економіки чи експортом, інвестиціями та приватним капіталом, а міжнародною фінансовою допомогою. Це дозволяє утримувати макрофінансову стабільність під час війни, однак така конструкція не може бути довгостроковою моделлю розвитку. Особливо насторожує слабкість інвестиційного каналу, коли країна з величезними потребами у відбудові отримує лише близько $1,7 млрд прямих інвестицій за рік, це свідчить про те, що приватний міжнародний капітал поки що не став повноцінним джерелом фінансування української економіки. Тому головна проблема платіжного балансу – не просто його дефіцит, потрібно говорити про якість джерел його фінансування.
Валютні інтервенції та ціна стабільності
Другим амортизатором зовнішнього дисбалансу після міжнародної допомоги став Національний банк. За січень-липень 2026 року валютні інтервенції НБУ досягли $28,1 млрд, на 34% більше, ніж за аналогічний період минулого року. Середній продаж валюти становив близько $185 млн за банківський день, а в липні – вже $207 млн на день. Річний обсяг інтервенцій оцінюється приблизно у $43 млрд. Фактично НБУ продає в середньому близько $3,6 млрд щомісяця. Ще важливіша структура попиту. У січні-липні 86% валютних інтервенцій НБУ спрямовувалося на задоволення попиту бізнесу і лише 14% – населення, причому попит бізнесу зріс за рік на 44%, тоді як попит населення зменшився на 6%.
Проблема валютного ринку сьогодні визначається вже не стільки поведінкою населення чи традиційним страхом девальвації. Основним джерелом попиту на валюту стала сама структура економіки: імпорт, енергетика, оборона, обладнання, комплектуючі, зовнішні платежі бізнесу. Тобто валютний дефіцит дедалі більше має структурний, а не спекулятивний характер. Саме тому одними процентними ставками цю проблему вирішити неможливо.
На перший погляд ситуація виглядає контрольованою, коли міжнародні резерви перевищують $50 млрд, обмінний курс залишається керованим. За липень 2026 року девальвація гривні до долара у річному вимірі становила близько 7%, на кінець липня офіційний курс перебував близько 44,7 грн за долар, тобто навіть нижче параметра 45,8 грн, закладеного Мінекономіки у прогноз. Але за зовнішньою стабільністю формується внутрішній дисбаланс.
Маємо одночасно ситуацію, коли торговельний дефіцит близько $29 млрд лише за пів року; структурний валютний дефіцит близько $50 млрд за 12 місяців; понад $28 млрд інтервенцій НБУ за сім місяців; близько $60 млрд. міжнародної допомоги за рік і лише $1,7 млрд прямих іноземних інвестицій. Звичайно ризик для інвесторів є, але і працювати потрібно в цьому напрямі.
Це означає, що стабільність валютного ринку сьогодні значною мірою є стабільністю, профінансованою зовнішніми партнерами. Під час війни це неминуче, однак після війни така модель повинна змінитися бо інакше будь-яке скорочення міжнародного фінансування автоматично створюватиме тиск на резерви, валютний курс, інфляцію та економічне зростання. А це шлях в нікуди.
Що робити: від валютної стабілізації – до зовнішньоекономічної стратегії
Перше. Україні потрібна державна стратегія скорочення структурного торговельного дефіциту. Йдеться не про адміністративне обмеження імпорту. В умовах інтеграції до ЄС це було б і економічно помилковим, і в багатьох випадках юридично проблемним. Необхідно виробити політику конкурентного імпортозаміщення – виробництво в Україні тих товарів, які країна здатна сама виробляти.
Друге. Експортна політика повинна перейти від підтримки фізичних обсягів експорту до збільшення доданої вартості. Експорт зерна потрібно поступово доповнювати експортом продуктів харчування; металу – продукцією машинобудування та металовиробами; сировини – промисловими товарами. Мета має бути простою: кожна тонна українського експорту повинна приносити країні більше валютної виручки.
Третє. Потрібне масштабне експортне фінансування. Експортно-кредитне агентство, державні банки та механізми страхування воєнних ризиків мають бути об’єднані в систему підтримки українського виробника на зовнішніх ринках. Без довгострокового кредиту, страхування та гарантій українські підприємства програватимуть конкуренцію компаніям країн, де такі механізми давно є нормою. Тут доцільно уже підключатися НБУ разом з державними банками.
Четверте. Доцільно змінювати структуру фінансування платіжного балансу. Сьогодні $60 млрд міжнародної допомоги протистоять лише $1,7 млрд прямих інвестицій. Стратегічним завданням має стати поступове заміщення бюджетно-донорського капіталу приватним продуктивним капіталом. Для цього необхідні страхування воєнних і політичних ризиків, гарантії для великих інвестиційних проектів, індустріальні парки, доступна енергетика, прогнозовані податки та митні процедури, нормальне кредитування.
П’яте. Валютна політика НБУ повинна оцінюватися не лише через стабільність курсу. Продаж десятків мільярдів доларів на рік дозволяє згладжувати валютні коливання, але інтервенції не лікують причину дефіциту – вони лише його фінансують. Тому ключовим показником успішності валютної політики має поступово ставати не тільки курс гривні, а й зменшення структурного валютного дефіциту економіки.
Шосте. Необхідно встановити постійний урядово-центробанківський моніторинг показників зовнішньої стійкості: торговельного дефіциту, поточного рахунку, структури імпорту, приватного припливу капіталу, міжнародної допомоги та обсягів валютних інтервенцій. Це дозволить бачити не тільки стан резервів сьогодні, а й ціну підтримання стабільності завтра.
Яким має бути зовнішній сектор після війни?
Україні потрібна принципово інша модель зовнішньоекономічної інтеграції – не сировинна, яка формує експорт сировини та імпорт готової продукції, породжує значний торговельний дефіцит, коли зростає зовнішня допомога і валютні інтервенції. Маємо сформувати інвестиційну модель розвитку, яка стимулює внутрішнє виробництво, в першу чергу – продукцію з високою доданою вартістю, що забезпечує експорт, збільшення та справедливе повернення валютної виручки, реінвестиції у виробництво.
Це і є головний виклик зовнішнього фронту. Сьогодні міжнародна допомога та резерви НБУ дають Україні час, але вони не можуть замінити конкурентоспроможну економіку. Україні необхідно використати цей час для переходу від донорської валютної стійкості до економічної валютної стійкості. І тут головним показником успіху буде не те, скільки мільярдів доларів НБУ здатний продати для підтримання ринку, а навпаки – справжнім показником успіху стане те, наскільки менше таких інтервенцій буде потрібно економіці завдяки зростанню експорту, внутрішнього виробництва, інвестицій та продуктивності.
Саме від цього залежить, чи залишиться зовнішній сектор одним із головних джерел макроекономічних ризиків – чи перетвориться на один із головних двигунів повоєнного розвитку України.
