Одним з важливих наслідків цьогорічної війни США та Ізраїлю проти Ірану стала поява на міжнародній арені Джиддського пакту. Це військовий блок у складі Пакистану, Туреччини та Саудівської Аравії.
Крок цілком передбачуваний. Бойові дії на Близькому Сході наочно показали межі американських військових можливостей і нездатність Вашингтона захистити союзників від іранських ударів. Тож регіональні держави зробили висновки і вирішили що далі вони спробують самостійно вирішувати ці питання.
Далеким попередником угоди в Джидді був Багдадський пакт 1955 року, який через три роки перетворився на Організацію Центрального договору. Вона тихо померла у 1979-му після ісламської революції в Ірані.
Проте порівнювати ці два утворення не варто оскільки до СЕНТО входила Велика Британія, держава поза межами регіону. Нинішня ж історія суто регіональна. Найбільші гравці вирішили взяти долю Близького Сходу у власні руки, оголосивши що напад на одного союзника означає напад на всіх. Таке собі НАТО на мінімалках
Друга держава, яку належить стримувати підписантам, це Ізраїль. Однак Тель-Авів давно діє в регіоні без огляду навіть на США, свого стратегічного партнера.
Малоймовірно, що ізраїльська політика докорінно зміниться через появу нового блоку. Розуміючи це, Єгипет, якого умовляли приєднатися, лише помахав пакту рукою. Встрягати в сутичку одразу з Ізраїлем та Іраном Каїр категорично не готовий.
Водночас сказати, що гора народила мишу, теж було б неправильно. Поява регіонального військового союзу на Близькому Сході це подія неординарна.
З часом він може еволюціонувати в організацію, яка справді впливатиме на близькосхідні процеси. Але для цього йому доведеться пройти певний шлях, у тому числі через розширення складу учасників.
Проте в сухому залишку однозначно можна стверджувати, що поява Джиддського пакту підтверджує захід американського впливу в регіоні. І слугує явним доказом того, що регіональні держави готові самостійно нести відповідальність за власну безпеку.
Вийде чи ні – скоро побачимо.
