Не знаю як ви, але щоразу, коли в Києві з усіх боків рвуться ракети рашистів, я завжди згадую президента США Дональда Трампа і те, які обіцянки він понадавав Україні. Адже відмова Трампа Україні в ракетах для Patriot обернулася трагедією для цивільного населення. А Трамп знову вкотре прокручує одну й ту же «дурку»: обіцяє, обнадіює, а потім вчергове дає задній хід.
І головне, що питання про те, на чиєму боці перебуває Дональд Трамп у російсько-українській війні, вже давно перестало бути суто елементом передвиборчої риторики Америки. Воно стало одним із ключових факторів міжнародної безпеки, адже від рішень президента Сполучених Штатів залежить не лише перебіг війни, але й довіра до всієї євроатлантичної архітектури оборони.
Саме тому будь-які затримки військової допомоги Україні, особливо коли йдеться про системи протиповітряної оборони та ракети до комплексів Patriot, мають значення далеко за межами українського театру бойових дій. Вони сприймаються як сигнал не лише Москвою, а й Пекіном, Тегераном, Пхеньяном та іншими тоталітарними режимами, які уважно аналізують поведінку демократичного Заходу.
У політичному сенсі Дональд Трамп неодноразово заявляв, що прагне швидкого завершення війни. Він стверджував, що здатний посадити сторони за стіл переговорів і досягти припинення бойових дій. Проте головне питання полягає не в самому бажанні миру, а в тому, якою ціною цей мир може бути досягнутий.
Для України мир означає відновлення суверенітету над всіма своїми міжнародно визнаними територіями та гарантії безпеки. Для Кремля мир може означати легалізацію вже здійсненої агресії, збереження окупованих територій і можливість підготуватися до нової війни через декілька років. Саме тому будь-які пропозиції щодо швидкого припинення війни без чітких гарантій викликають занепокоєння не лише в Києві, а й у багатьох європейських столицях.
Особливо гостро це питання постає тоді, коли відбуваються масовані російські удари по українських містах. Кожен день затримки з постачанням сучасних засобів протиповітряної оборони має конкретну людську ціну.
Росія продовжує використовувати балістичні ракети, крилаті ракети, дрони-камікадзе та комбіновані атаки, перевантажуючи українську систему ППО. Саме тому ракети до комплексів Patriot це не просто військова допомога – вони є засобом захисту цивільного населення. Коли їх бракує, ризик загибелі мирного населення різко зростає.
Одним із найнебезпечніших наслідків непослідовної політики демократичних держав є її інформаційний ефект. Кремль давно намагається переконати світ, що демократії є слабкими, нерішучими та нездатними до довгострокової боротьби.
А кожна затримка допомоги Україні, кожна внутрішньополітична суперечка в західних країнах використовується російською пропагандою як доказ того, що Захід нібито втомився від України. Навіть якщо це не відповідає дійсності, інформаційний ефект працює саме таким чином.
На цьому тлі особливо контрастно виглядає поведінка тоталітарних режимів. Північна Корея, попри десятиліття міжнародних санкцій, продовжує розширювати виробництво ракет різної дальності. Іран, також перебуваючи під жорсткими економічними обмеженнями, зумів створити потужну програму виробництва безпілотників і балістичних ракет, які вже використовуються в різних конфліктах.
Росія, адаптувавшись до санкцій, перебудувала економіку на військові рейки та продовжує нарощувати випуск озброєння. Тоталітарні режими не стикаються з виборчими циклами, парламентськими дебатами чи необхідністю щодня пояснювати суспільству свої рішення. Саме це дозволяє їм концентрувати ресурси на довготривалих військових програмах.
Демократії ж часто демонструють іншу модель поведінки. Вони значно ефективніші в економічному розвитку, технологічних інноваціях та забезпеченні прав людини, однак їхньою природною особливістю є тривалий процес ухвалення рішень.
Політична конкуренція, зміна урядів, вибори, громадська дискусія – усе це є фундаментальними перевагами демократичного устрою, але в умовах великої війни вони можуть створювати враження нерішучості. Саме це враження й намагаються використати тоталітарні держави у своїй пропаганді.
Для України проблема полягає ще у тому, що більшість західних політиків ніколи особисто не переживали масованих ракетних ударів по своїх містах. А для жителів Києва, Харкова, Одеси, Дніпра чи Запоріжжя сирени стали частиною повсякденного життя. В очах значної частини європейських та американських політиків війна залишається питанням стратегічних документів, бюджетних рядків і політичних дискусій. Ця різниця у сприйнятті неминуче впливає на швидкість ухвалення рішень.
Чи усвідомлюють це люди в оточенні Дональда Трампа? Найімовірніше, так. У його адміністрації та серед радників працюють досвідчені дипломати, військові й експерти з національної безпеки, які чудово розуміють стратегічні наслідки російської агресії.
Проте навіть серед них існують різні погляди на те, як саме слід досягати американських національних інтересів. Частина виступає за максимальний тиск на Росію шляхом посилення підтримки України. Інші наголошують на необхідності зосередження ресурсів на стримуванні Китаю або скороченні американської участі у зовнішніх конфліктах. Саме ця внутрішня дискусія багато в чому визначає політику Вашингтона.
Окремої уваги заслуговує питання довіри до Сполучених Штатів як глобального лідера. Упродовж десятиліть американські гарантії безпеки були одним із головних чинників стабільності міжнародної системи.
Якщо союзники починають сумніватися у передбачуваності американської політики, це створює серйозні ризики. Країни, які покладаються на підтримку США, можуть почати шукати альтернативні механізми безпеки, збільшувати власні військові бюджети або навіть переглядати свої зовнішньополітичні орієнтири. Для тоталітарних держав це відкриває нові можливості для політичного впливу.
Саме тому війна в Україні давно перестала бути лише регіональним конфліктом. Вона стала випробуванням для всієї системи міжнародних відносин, яка сформувалася після завершення Холодної війни. Якщо агресія приносить диктатору Путіну політичні дивіденди, це може стимулювати нові конфлікти в інших частинах світу. Якщо ж міжнародне право підтверджується реальними діями демократичних держав, це зміцнює глобальну систему стримування.
Чи може Дональд Трамп зайняти більш проукраїнську позицію? Такий сценарій не можна виключати. Американська зовнішня політика історично неодноразово змінювалася під впливом нових обставин, військових подій або стратегічних оцінок. Якщо у Вашингтоні дійдуть висновку, що підтримка України є необхідною умовою стримування Росії та зміцнення американського глобального авторитету, обсяги допомоги можуть бути переглянуті.
Водночас не можна ігнорувати той факт, що Дональд Трамп неодноразово наголошував на прагненні скоротити зовнішні витрати США та вимагав від європейських союзників брати на себе більшу частку відповідальності за власну безпеку. Це означає, що навіть за збереження підтримки України її формат може відрізнятися від підходів попередніх адміністрацій.
Головний урок російсько-української війни полягає в тому, що стратегічна нерішучість може бути не менш небезпечною, ніж відкрита слабкість. Будь-які паузи у постачанні критично важливих систем озброєння створюють для агресора вікно можливостей.
Кремль уважно аналізує не лише кількість переданої зброї, а й політичні сигнали, які надходять із Вашингтона, Брюсселя та інших столиць. Саме тому послідовність і передбачуваність союзницької політики є не менш важливими, ніж самі обсяги військової допомоги.
У підсумку питання «на якому боці історії виступає Дональд Трамп»? – не має простої відповіді. Його публічна риторика часто поєднує прагнення швидко завершити війну, акцент на внутрішніх інтересах США та вимоги до союзників збільшити власний внесок у спільну безпеку.
Водночас постійне намагання Трампа зменшити допомогу Україні, його окремі заяви й рішення з цього питання можуть об’єктивно створювати для Москви сприятливе політичне середовище, тоді як прихильники стверджують, що його підхід є спробою переосмислити роль Америки у світі, а не підтримати Росію.
Остаточну оцінку визначатимуть не декларації, а конкретні дії: обсяги військової допомоги Україні, швидкість її надання, політика санкцій, дипломатичний тиск на агресора та готовність США разом із союзниками забезпечити, щоб міжнародне право залишалося не лише принципом, а й практикою.
Саме ці рішення покажуть, чи здатні демократії довести, що вони залишаються надійними, послідовними та стійкими у протистоянні тоталітарним режимам, які прагнуть змінити світовий порядок силою. А це означає, що успіх у протистоянні глобальній агресії Росії залежить виключно від реальних кроків і лідерства західного світу, а не від політичних гасел чи чергових публічних запевнень.
