Сучасна війна дедалі менше схожа на ту, яку українці бачили у 2014 році. На полі бою поряд із піхотою працюють дрони, роботи та системи штучного наведення. При цьому військові змушені постійно адаптуватися до нових загроз.
За таких умов підготовка бійця вже давно не обмежується вмінням стріляти чи пересуватися окопами. Нині він повинен розумітися на технологіях, вміти протидіяти безпілотникам і діяти в умовах, коли ситуація динамічно змінюється.
24-й окремий штурмовий полк «Айдар» належить до підрозділів, які пройшли шлях від добровольчого формування часів Революції Гідності до одного з найвідоміших штурмових підрозділів Збройних сил України.
Про те, як сьогодні навчають новобранців, чому підготовка штурмовика триває безперервно, що становить найбільшу загрозу для піхоти на фронті та якою бачать майбутню війну самі військові, «Главком» поговорив із начальником відділення комунікації полку Іваном Задонцевим.
Для читачів, які мало знайомі з історією полку, розкажіть, чим сьогодні живе «Айдар»: скільки років полку і як він змінювався?
Це ще той славетний підрозділ, який з’явився після Революції Гідності. Перші бійці вирушали на схід країни просто з Майдану.
Ще з 2014 року підрозділ складався виключно з добровольців – простих людей, непрофесійних військових. Дехто мав досвід служби, але точно не в спецпідрозділах. Оскільки більшість бійців була з Луганщини, підрозділ туди і перекинули – там полк і прийняв перші бої.
У 2016 році відбулася реформа: підрозділ ввійшов до складу Збройних сил. З початком повномасштабного вторгнення ми стояли в районі Волновахи Донецької області – там і прийняли перші бої. До речі, на той час це ще був батальйон. І для хлопців війна почалася не 24 лютого – росіяни почали активно атакувати десь за тиждень, і це було зовсім не схоже на часи АТО та ООС.
А в полк ми переросли вже пізніше – у січні 2025 року. Якщо мені не зраджує пам’ять, «Айдар» – це єдиний підрозділ, який з 2014 року напряму пішов до складу Міністерства оборони, тоді як інші підрозділи включили або до Міністерства внутрішніх справ, або до Національної гвардії.
Звідки походить назва полку і що означає гасло «З нами Бог»?
Чому Айдар? Бо перший бій хлопці прийняли якраз біля річки, що протікає на Луганщині і має таку назву.
Що ж до гасла «З нами Бог», чесно кажучи, скільки я вже служу в «Айдарі», ніхто не пам’ятає, звідки воно взялося. Перший шеврон мав зовсім інший девіз – «Рабів до раю не пускають». Мені здається, гасло з’явилося у 2016 році, коли пройшов ребрендинг Збройних сил, і ми трохи відійшли від радянського стилю – тоді ж змінилася й геральдика підрозділів. До цього в нас був шеврон із совою, зараз – зі штурмовим клинком, і саме на ньому з’явився напис: «З нами Бог». Моя здогадка – це нам дісталося у спадок від Міністерства оборони, коли затверджували нові дизайни.
На яких напрямках зараз виконує завдання «Айдар»?
Зараз це Донецький напрямок, і, мабуть, поки що буде тільки він. До цього, звісно, брали участь у подіях на Запорізькому напрямку – Гуляйполе, Степногірськ. Але оскільки ми штурмовий полк, то самі не знаємо, коли і де можемо опинитися. За повномасштабне вторгнення виконували завдання в Харківській, Запорізькій, Донецькій, Сумській, і Чернігівській областях. Що буде далі – це лише одному Богу відомо.
Чим саме «Айдар» вирізняється серед інших штурмових підрозділів – є щось, що можна назвати «фішкою» полку?
Головне – зберігся вайб добровольців. Пояснити складно: треба трохи послужити в армії, а потім прийти до нас і відчути різницю. Тут немає звичної армійської затягнутості – «дозвольте звернутись» і так далі. Відчувається це так, ніби тут служать люди, які прийшли для того, щоб закрити потреби країни й піти додому.
Звісно, такого вже не буде, бо це професійний підрозділ, але кожен на своєму місці знає, що робити. У підрозділі тебе цінують не за посадою чи званням, а за особисті заслуги і досвід.
Скільки людей налічує полк і чи є потреба у поповненні?
Точну чисельність розголошувати не можу – військова таємниця. А поповнення потрібне постійно – не тільки через втрати, а й через звичайну ротацію: хтось іде на підвищення, хтось хоче служити в іншій бригаді.
Плюс останній рік полк фактично масштабується – йдеться не про окремий напрямок, а про розширення одразу всіх підрозділів: піхоти, дронарів, логістики. Якщо раніше було потрібно, скажімо, 50 штурмовиків і 50 операторів БпЛА, то тепер їх треба вдвічі більше.
Як ви думаєте, що сьогодні мотивує людей приходити саме до штурмового підрозділу?
Насамперед внутрішня мотивація: більшість бійців, навіть мобілізованих, розуміють, за що воюють – за родину, за Україну. Ця війна для мене взагалі виглядає як дикий мікс кіберпанка з Першою світовою: сидиш в окопі, як сто років тому, а над тобою пролітає дрон, і поруч працює робот-логіст із провізією.
«Підготовка штурмовика триває безперервно»
З чого починається шлях новобранця в «Айдарі», з якого етапу підготовки?
Спершу боєць потрапляє на розподільчий пункт, де присутні командири й старші сержанти різних підрозділів – забезпечення, штурмових, піхотних, артилерійських.
Якщо людина прийшла добровільно через рекрутинговий центр, посаду підбираємо одразу під її навички й бажання. Якщо це мобілізований без визначеної спеціальності, командири на місці пропонують варіанти, і людина має право вибору.
Буває, хтось хоче на дрони, не вміючи навіть працювати з комп’ютером. Тут усе залежить від мотивації: поки новачок проходить базову загальновійськову підготовку (БЗВП), за ним уважно спостерігають, і якщо бажання вчитися є – шанс дають. Армія так і працює: не вмієш – навчимо.
Скільки триває курс підготовки штурмовика і хто його веде?
Підготовка штурмовика, по суті, не припиняється протягом усієї служби. Формально вона починається з базової загальновійськової підготовки – 52 дні, визначені законом.
У штурмовому підрозділі БЗВП вже є першим етапом підготовки саме як штурмовика: окрім стандартних навичок володіння зброєю, боєць відпрацьовує роботу в міській забудові, штурм окопів і бліндажів, тактичну медицину, безпеку бою та протидію дронам.
Найбільше уваги приділяємо саме протидії дронам – війна змінилася, і зараз переважає технологія. Багато хто думає, що дрон – це щось ультимативне, від чого не сховаєшся. Втекти справді складно, а от сховатися можна.
Готують новобранців бойові інструктори – військовослужбовці полку з реальним досвідом. У нас принципова позиція – навчати повинні бойові побратими. Сподіваюся, з часом цей підхід пошириться на всі Збройні сили, а не лише на штурмові підрозділи.
Що таке курс адаптації і чим він відрізняється від бойової підготовки?
Курс адаптації йде одразу після БЗВП і триває близько двох тижнів. На ньому закріплюють протидію дронам і заходи безпеки бою: що робити під час загрози КАБів чи артилерійського обстрілу.
Паралельно новобранець поступово переходить до фахової підготовки: майбутній розвідник спершу проходить загальну піхотну підготовку, а на курсі адаптації плавно переходить до профільного навчання. Тривалість залежить від спеціальності: для гранатометника чи оператора «Джавеліна» фахова підготовка складе десь 10 днів. А для людини, яка йде на бойового медика в штурмовий підрозділ, ми розуміємо, що за такий короткий термін навряд чи вдасться навчити її правильно проводити першу медичну допомогу й евакуацію.
У нас принципова позиція – навчати повинні бойові побратими
Чи буває, що людину відправляють на додаткове навчання, якщо бачать прогалини?
Звісно, є такі програми. Якщо людина, наприклад, не може скласти норматив із володіння зброєю, вона проходитиме його ще раз. Як показує практика, причина рідко в слабкості – частіше в лінощах чи розрахунку, що після провалу тебе виженуть з армії. Так це не працює.
З приводу додаткових навчань – це вже фахова підготовка. Жоден інструктор не може бути експертом в усьому, тож офіцери, сержанти й солдати регулярно їздять на додаткове навчання. Якщо людина має хист і хоче розвиватися, полк цьому не заважатиме.
Чи працюють із новоприбулими психологи, і як це вбудовано в програму?
Так, і це особливо важливо зараз, коли до війська дедалі частіше потрапляють не свідомі добровольці, а мобілізовані цивільні, для яких армія – цілком інший світ. Учора людина вийшла з дому купувати хліб, а за тиждень вона вже в полку. Стрес і нерозуміння в такій ситуації неминучі – військовий світ кардинально відрізняється від цивільного.
Я сам це проходив: коли прийшов у військо у 25 років, було непросто звикнути підкорятися наказам молодших за себе. А мобілізованим у 35–40 років ще важче. Тому психологи пояснюють новоприбулим, як влаштована армія, хто є хто в підрозділі й до кого з чим можна звернутися. Знову ж таки, не всі народжуються військовими – військовими стають. Чим менше людина знає, тим більше вона себе накручує. А немає ворога страшнішого, ніж страх.
«Росіяни добре вміють воювати, а українці сильні у технологічній винахідливості»
Які питання найчастіше турбують людей на етапі адаптації?
Тут усе дуже індивідуально. Когось цікавлять побутові питання: коли прийде зарплата. А когось – коли відпустять додому, як подзвонити мамі чи дружині. Жодне з таких питань не є дурним. Навпаки, чим більше людина запитує, тим менше вигадує собі щось у голові.
Як зараз побудоване навчання протидії дронам?
Спершу новобранці вчаться розпізнавати звук дрона – щоб не панікувати від будь-якого гудіння й чітко відрізняти дрон від сторонніх звуків. Далі підключають навчальні дрони, з яких скидають страйкбольні гранати, – щоб боєць на землі розумів, що робити, коли над ним завис дрон.
Усе це відпрацьовують не поодинці, а в тактичних групах: наприклад, відділенням із чотирьох-семи людей, де хтось зачищає окоп, хтось прикриває тил, а інший стежить за небом.
Наприклад: у нас великий окоп метрів 300, перша група – зліва, друга – справа. Якщо перша група побачила дрон, що летить у бік другої, вона повинна попередити побратимів, що бачить «пташку».
Друга група вже сама вирішує, як з нею боротися – збити дробовиком чи сховатись. Цей комплексний підхід вчить не тільки протистояти технології, а й командній роботі. Бо армія, війна – це завжди робота в команді. Один у полі не воїн.
Як навчають діям під час загрози КАБів? Що встигає зробити боєць за ті секунди, які в нього є?
Протистояти КАБу як такому дуже важко – це надто руйнівна зброя. Головне правило – за можливості відійти із зони ураження.
Якщо можливості немає, діють загальні протоколи безпеки бою: знайти укриття нижче рівня землі – окоп, «лисячу нору» (заглиблення приблизно півтора на два метри) – або хоча б лягти на землю й прикрити голову, орієнтуючись, з якого напрямку веде вогонь противник.
На жаль, ефективної технології захисту піхотинця від КАБів сьогодні не існує – знищення таких боєприпасів це вже завдання інших підрозділів. Сподіватися можна на що завгодно, навіть на Бога, але краще завжди покладатися на себе.
Недооцінювати противника не можна – це правило абсолютне
Що сьогодні становить більшу загрозу для піхоти: артилерія чи безпілотники?
Вбиває і те, й інше, тож протиставляти їх не зовсім коректно. Якщо суто про технологію – це дрони: оператор може перебувати за 20 кілометрів від тебе, бачити тебе, а ти його ніколи.
Але найбільшою небезпекою лишається сам противник, а вже які засоби він застосовує – питання другорядне.
Чи навчилися наші бійці ефективно протидіяти новим загрозам, зокрема дронам на оптоволокні?
Поки що ні – технологія нова, рішення лише тестуються або розробляються. Але темпи адаптації вражають: росіяни почали масово застосовувати «шахеди» приблизно у 2023-му, а вже за два роки Україна почала виробляти власні дрони-перехоплювачі.
Технологія, як і війна, не стоїть на місці: ворог придумає щось нове – ми знову знайдемо, як з цим боротися.
Хто швидше розвиває технології у цій війні – Україна чи Росія?
Росіяни добре вміють воювати, а українці сильні у технологічній винахідливості. Плюс потужний мотиватор: це вже не локальний конфлікт, а війна за існування держави.
Враховуючи кількісну та ресурсну масовість противника, особливо у 2022-2023 роках, ми зробили ставку на технологічність та нестандартні, асиметричні рішення. І часто ці альтернативи виявляються дешевшими й водночас настільки простими, що аж геніальними.
«Рукопашний бій проводимо за курсом, запозиченим у партнерів зі США»
Який найбільш несподіваний випадок траплявся під час навчань?
Курйозність навчань залежить від фантазії інструктора. Одного разу хлопці відпрацьовували штурм будівлі: успішно «зачистили» приміщення, але забули виставити спостерігача на вулиці. Інструктор непомітно закинув усередину навчальну гранату – вибух миттєво показав, де команда припустилася помилки.
Чи змінюється програма швидко, коли з’являється нова тактика у ворога? Чи є зворотний зв’язок «з поля бою»?
Інструктори постійно на зв’язку з командирами й сержантами бойових підрозділів на фронті, щоб інтегрувати в програму найсвіжіший досвід. Наприклад, кілька місяців тому в курс додали відпрацювання зустрічі з так званими «ждунами» – дронами на оптоволокні, які тепер чатують не лише на логістичних шляхах, а й прямо на маршрутах штурму. Якщо бачиш такого «ждуна», краще підірвати його віддалено – пострілом чи гранатометом, і бажано лежачи: менший силует – менший ризик поранення навіть при підриві.
Чи є у навчанні щось, що з боку має дивний вигляд, але цьому є цілком практичне пояснення?
Деякі люди не розуміють, чому ми проводимо певні навчання. Наприклад, рукопашний бій за курсом, запозиченим у партнерів зі США: один військовослужбовець «захищає» приміщення чи окоп зі зброєю, а інший, беззбройний, намагається цю зброю відібрати і застосувати проти нього. Раніше вважали, що до рукопашного доходить лише тоді, коли обидві сторони вже витратили весь боєкомплект. Але резонансні відео з фронту – зокрема бій на ножах між українським бійцем і російським найманцем – показали: така ситуація цілком реальна.
Одразу скажу: багнетного бою ми не навчаємо, до цього ще не дійшли. Але діяти без зброї боєць повинен уміти – раптом заклинить автомат чи закінчиться боєкомплект. Ці тренування ще й позитивно впливають на командний дух: бійці вболівають одне за одного, а раніше в підрозділі навіть влаштовували змагання між навчальними взводами.
Чи навчають бійців брати ворога в полон?
Так, і це окремий елемент підготовки. Ти ніколи не знаєш, що у ворога в голові, може, він виходить без зброї, а хтозна – можливо, у нього граната під бронежилетом. Тому боєць навчається, як правильно брати в полон, які є заходи безпеки, як зрозуміти, що ворог дійсно роззброєний, де шукати всю можливу зброю.
Часто, коли людина потрапляє в полон, варіантів приблизно два: або вона прийняла свою долю і чесно здається, або в неї спрацьовує інстинкт самозбереження – і тоді від неї, як від загнаної в кут тварини, можна очікувати чого завгодно.
А як щодо ставлення до самих полонених, чи правда, що росіяни бояться потрапити саме до «Айдару»?
Росіяни не дуже люблять потрапляти до нас у полон – багато з них досі під впливом пропаганди і думають, що ми, айдарівці, «нацисти, фашисти, вбивці». Тож коли питаєш когось із них, хто саме взяв його в полон, і кажеш «Айдар» – очі округлюються від шоку: «Що, Айдар? Та ну, ви жартуєте».
А ставлення до полонених у нас доволі гуманне. Пам’ятаю одного: пригостив його чаєм і печивом на збірному пункті, а він сидів здивований – мовляв, я ж у полоні, а мене чаєм пригощають.
Що цікаво – коли запитуєш полонених, чим вони тут займалися, у більшості з них ніби одна методичка: «Я був на навчаннях». За час повномасштабного вторгнення я, мабуть, зустрічав лише двох, хто чесно відповів: «Воюю проти вас, я найманець, виконую свою роботу». І до такої людини з’являється трохи поваги – за чесність.
«Наратив про «чмобіків» підкинули росіяни ще у 2022-му, а українці його розкрутили»
Кажуть, серед росіян теж є доволі сильні підрозділи – доводилося з такими стикатися?
На війні доводиться мати справу з різними підрозділами противника. Були випадки, коли ворог діяв нестандартно та створював серйозні виклики для наших військових. Наприклад, підрозділи ПВК «Вагнер» застосовували тактику багаторазових хвиль атак, що вимагало від українських бійців постійної концентрації та швидкого ухвалення рішень.
Ще є підрозділ спецпризначення «Ахмат» – чеченці, і це вже зовсім не ті хлопці, які знімають відео в «Тік Ток». Ми з ними стикалися, недооцінили – і дуже боляче отримали за це по носі. Це були професіонали, з якими справді доводилося думати, як перемогти, а не просто виконувати рутину.
Зараз колишні «вагнерівські» структури розпалися, і це вже не той рівень. А от «Ахмат» на рівні спецпризначенців лишається серйозним. Із дронарів є, наприклад, «Рубікон» – доволі відомий центр спецпризначення, де багато людей справді добре працюють за своїм профілем. Тому недооцінювати противника не можна – це правило абсолютне.
Ви як начальник комунікації підрозділу стежите за російською пропагандою, що вона з собою представляє станом на 2026 рік?
У росіян є, наприклад, центр інформаційно-психологічних операцій «Башня» – можете погуглити, цікаві хлопці. Це не прості вкидання новин на кшталт «все пропало». Це довгострокові операції: наратив можуть закинути ще сьогодні, а «вистрілить» він через кілька років. Я, наприклад, думаю, що наратив про «чмобіків» підкинули росіяни ще у 2022-му, а ми самі його розкрутили. І правильне ІПСО не обов’язково означає щось погане одразу – може бути й хороша для України новина, яка через рік розвернеться зовсім іншим боком.
Що б ви сказали людям, які замислюються над службою, але бояться йти до війська?
Зібрати всю свою волю в кулак і зробити цей крок. Насправді «не такий страшний чорт, як його малюють».
Навіть якщо ви поки не готові долучитися до війська, ви все одно маєте готуватися. Від того, що людина навчиться стріляти, надавати домедичну допомогу чи правильно накладати турнікет, гірше точно не стане. Навпаки – це знання, які можуть одного дня врятувати життя.
Українцям, мабуть, уже варто переходити до ізраїльської філософії: розуміти, що ворог нікуди не зникне і завжди потрібно бути готовим до найгіршого сценарію.
Якщо не хочете йти до війська – долучайтеся до оборонно-промислового комплексу. Зробіть так, щоб у військових було більше зброї та можливостей захищати країну. Кожен може бути корисним на своєму місці.
Кароліна Терещенко, «Главком»
