Після відновлення війни між США та Іраном та завдання взаємних ударів моя впевненість, що я щось розумію в цих розкладах, чесно кажучи, похитнулася. Треба відверто визнати, що попередні розрахунки щодо обопільної вигоди від завершення протистояння виявилися неточними. Звісно, варто завжди зважати на змінні, які важко врахувати в аналізі, адже слабкі сигнали можна некоректно інтерпретувати або взагалі проігнорувати.
Очевидно також, що лист Моджтаби Хаменеї, де він фіксує свій дозвіл на укладення меморандуму, але наголошує на своїй незгоді, я інтерпретував як прихильність до Maslahat-e Nezam («доцільність системи»). Це, нагадаю, якраз той ключовий «запобіжник» або «кнопка скидання», яка в іранській стратегічній культурі теоретично мала б вирішувати конфлікт між ідеологічним месіанством та державним виживанням.
Цим питанням, звісно, переймаюся не лише я. Ось, наприклад, колонка Джона Болтона у The Wall Street Journal від 12 липня 2026 року, яка підсвічує парадокс хитких американо-іранських відносин та нещодавньої заяви Дональда Трампа про те, що червневе перемир’я (Ісламабадський меморандум) фактично «поховане».
На думку автора, Іран сьогодні є надто слабким і фрагментованим зсередини, щоб укласти та, головне, утримати реальний довготривалий мир. Він будує свої висновки на констатації інституційного вакууму після смерті Алі Хаменеї та поглиблення розколу еліт. Звідси випливає, що в Ірані зараз немає «монополіста», який міг би гарантувати виконання домовленостей.
Іншими словами, поки дипломати намагаються вести переговори, радикальні крила (КВІР) та підконтрольні їм проксі-мережі продовжують атакувати судна в Ормузькій протоці. Вони діють автономно, намагаючись довести свою незамінність та зірвати будь-яке зближення із Заходом. Частково це підтверджується заявами самих іранських перемовників, які визнають цю «автономність».
Ще один аргумент, який може частково пояснити логіку такої поведінки, – це економічне виснаження. Слабкість режиму змушує його діяти агресивно. Для авторитарної системи, що хитається, піти на реальний мирний компроміс – це продемонструвати слабкість власному радикальному активу. Ескалація через проксі залишається для них єдиним способом зберегти обличчя.
Варто зазначити, що Болтон є ідеологічно упередженим актором з послідовною антиіранською позицією, але в даному випадку його фактологічна аргументація щодо інституційного вакууму і автономності КВІР видається обґрунтованою незалежно від позиції автора.
Є ще дуже добре пропрацьована аргументація Ібрагіма Фрейхата, яка пояснює, чому Ормузька протока раптово перетворилася для Ірану зі стратегічного важеля на тягар, що обмежує політичне маневрування Тегерана.
Усі ці змінні проявилися буквально декілька тижнів тому, точніше, саме тоді набули своєї стратегічної ваги. І все так чи інакше збігається в одній точці – особі верховного лідера, який продовжує існувати в форматі «імам гаїб» – прихований імам.
В іранському стратегічному мисленні тривалий час співіснували дві паралельні лінії, про які я вже писав раніше. Прагматично-державницька – збереження Ірану як національної держави та геополітичного гравця (лінія, яку умовно представляють дипломати й нинішній президент Пезешкіан) та революційно-месіанська – експорт ісламської революції та створення «осі опору» (лінія КВІР).
Втрата Хаменеї як верховного арбітра створила глибокий розрив усередині цієї культури.
Раніше Хаменеї міг балансувати ці дві лінії, визначаючи межі «героїчної гнучкості» (narmesh-e qahramaneh). Без єдиного інтерпретатора стратегічної доктрини КВІР автоматично повертається за замовчуванням до своєї базової ідентичності – muqawamah (спротиву). Ця ідея є фундаментальним легітимаційним міфом режиму. Вона формує когнітивну рамку, в якій будь-який компроміс із «Великим Сатаною» (США) сприймається не як прагматичне дипломатичне рішення, а як загроза самому існуванню ісламської республіки.
Відповідно, коли система слабшає економічно чи інституційно, її природна реакція в межах цієї культури – не відступ, а радикалізація. Для іранських еліт демонстрація слабкості перед зовнішнім світом є значно небезпечнішою, ніж пряме військове зіткнення, оскільки вона руйнує внутрішній міф про непохитність.
Додайте до цього інституціоналізоване за останні чотири десятиліття використання асиметричних проксі-мереж (Хезболла, хусити, шиїтські міліції в Іраку), яке перетворилося на ключовий елемент стратегічної культури Ірану. Це його оборонна доктрина в дії – «оборона на випередження» далеко за межами власних кордонів.
Цей зв’язок настільки глибокий, що центр у Тегерані вже не може просто «вимкнути» ці мережі заради мирної угоди, навіть якби дуже хотів. Сателіти Ірану мають власну суб’єктність, місцеві інтереси та логіку виживання.
Спроба Тегерана повністю згорнути їхню активність в обмін на зняття санкцій зруйнувала б усю архітектуру безпеки, яку Іран вибудовував десятиліттями, залишивши країну віч-на-віч із технологічно сильнішими противниками без жодного буфера.
Спробую підсумувати. Маємо реальну «кризу арбітра», тобто відсутність фігури, яка володіє монополією на визначення того, що є «доцільним». Сама концепція Maslahat сьогодні перетворилася на зброю фракційної війни між «яструбами» та «прагматиками».
Те, що раніше було інструментом консенсусу, тепер лише легітимізує розкол. Іранська система зараз перебуває в стані, коли кожен актор має право на свій власний Maslahat, і ці доцільності ведуть у діаметрально протилежні сторони. Це і є найглибша ознака інституційного паралічу.
