Є такий польський фільм «Амбасада» 2012 року в жанрі альтернативної історії, де головні герої рятують Польщу від початку Другої світової війни.
Фільм так собі, але мене вразила кінцівка: коли їм це вдалося, практично перше, про що героїня питає, – а чи Львів та Вільно польські? «А як же по-інакшому», – відповідають їй.
Звісно, така сублімація характерна не лише для поляків. В Росії взагалі жанр «попаданців» розвинувся як патологічна «злоякісна» суб’єктність із масовою низькоякісною продукцією з чіткою реваншистською ідеологією – повернути СРСР, виграти Другу світову ще краще, знищити Захід.
Але, повертаючись до наших баранів, такі фільми, чи, скоріше, масова культура низької якості є найчистішим індикатором того, що реально живе в колективному символічному полі. Академічні тексти фільтруються через рефлексію. Масова культура відтворює символи безпосередньо, без цензури інтелекту.
Героїня щойно врятувала Польщу від найбільшої катастрофи в її історії – мільйони загиблих, окупація, Голокост. І перше питання (ок, друге – перше про Палац Культури, якого немає) про Львів і Вільно.
Це і є конденсаційний символ у чистому вигляді. (За Мюрреєм Едельманом – конденсаційний символ це образ або поняття в якому сконцентровані колективні емоції, пам’ять і ідентичність спільноти настільки, що він перестає піддаватися раціональній дискусії).
Креси – втрачені східні землі – настільки глибоко вбудовані в польську колективну ідентичність, що навіть у фантастичному сценарії порятунку країни вони залишаються першочерговим маркером «чи все правильно». Не свобода, не безпека, а територія як символ повноти польськості.
Якщо для польської масової свідомості «врятована Польща» автоматично означає Польщу зі Львовом і Вільно, то про який діалог з Україною може йти мова, поки цей символ живий? Бо Львів для українців – це теж конденсаційний символ. І ці два символи претендують на одну географічну точку.
Це глибша проблема, ніж Волинь. Волинь – це травма минулого. Креси – це незакрита претензія на простір. І поки вона живе в масовій культурі на рівні «перше питання після порятунку країни», вона структурно несумісна з українським символічним полем. Як там вони вже офіційно кажуть – «Східна Малопольща»?
Я далекий від того, щоб звинувачувати режисерів чи польських авторів, які, можливо, і гадки не мали відтворювати символічну претензію на Львів, але це сприймається саме так, бо це «природно». Це і є найскладніший рівень проблеми.
І другий момент, який я побачив, – 1939 рік як глибинна символічна проблема. Для польської масової свідомості «повернутися до норми» означає повернутися до 1939 року з усіма його (NB! – східними) кордонами.
Для української свідомості 1939 рік – це теж рік катастрофи, але іншої: радянська окупація Західної України. Обидві сторони дивляться на той самий рік як на точку відліку, але бачать принципово різні речі.
І ось тут виникає питання: чи може польсько-українське примирення взагалі відбутися без того, щоб обидві сторони визнали, що 1939 рік не може бути точкою повернення ні для кого?
